Ключові моменти:
- У окупованому Херсоні Микола Петровський допомагав людям і підтримував ЗСУ
- Волонтера викрали ФСБшники, вивезли до росії та засудили до 16 років в’язниці
- Тепер Микола тяжко хворіє без лікування, а родина сподівається на можливий обмін
«Він просто гниє там заживо. Без лікування, допомоги та шансів вижити», — каже батько Миколи, Микола Григорович Петровський, 57-річний мешканець Херсона.
Хронологія затримання та переслідування
- 27 березня 2022 — затримання Миколи Петровського
- 1 квітня 2022 — єдиний телефонний дзвінок батькові під контролем утримувачів
- 2 квітня 2022 — етапований до міста Сімферополь, СІЗО №1
- Протягом шести місяців — родина не мала жодної інформації про місцезнаходження та стан сина
- 29 вересня 2022 — після проведення фіктивного референдуму адвокат повідомив про порушення кримінальної справи за статтею 276 КК РФ (шпигунство)
- 20 жовтня 2022 — переведений до СІЗО №2 Сімферополя, нового закладу ФСБ, де утримувалися цивільні з Херсонської та Запорізької областей
- 27 вересня 2023 — незаконний суд виніс вирок: 16 років позбавлення волі в колонії суворого режиму за статтею 276 КК РФ
- 13 лютого 2024 — вирок набрав законної сили
- Лютий–квітень 2024 — тривале етапування через СІЗО Краснодара, Волгограда, Ульяновська та Саратова
- Теперішній час — відбуває покарання у виправній колонії №4 суворого режиму, місто Пугачов, Саратовська область
Миколі Петровському було 29 років на момент затримання. Він інвалід третьої групи після двох важких ДТП: у 2012 році отримав черепно-мозкову травму, переломи обличчя і перебував у комі, а у 2014-му внаслідок другої аварії йому ампутували стопу лівої ноги — один із найскладніших випадків для подальшого протезування. Попри це, він закінчив Київську академію МВС, працював юристом і у 2016 році заснував Херсонську спілку захисту споживачів.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року Микола залишився в окупованому Херсоні разом із батьком і бабусею. За словами батька, він займався евакуацією мирних жителів, допомагав людям похилого віку, колишнім військовим і працівникам силових структур, забезпечував їх продуктами та водою, а також передавав допомогу українським військовим і збирав інформацію про розташування російських сил. «Він рятував людей», — каже батько і додає: «Його здали свої».
Українця викрало ФСБ
27 березня 2022 року Микола поїхав на зустріч із товаришем і зник. Наступного ранку він повернувся додому вже у супроводі приблизно восьми озброєних людей у балаклавах і військовій формі. Двоє з них були в цивільному одязі з пістолетами — батько вважає, що це були співробітники ФСБ. Камери відеоспостереження одразу вивели з ладу. Під час обшуку вилучили телефони, ноутбуки та іншу техніку. За словами батька, Микола вже тоді мав ознаки побиття: кульгав навіть на здорову ногу, мав синці, травми голови та опущене плече. Це свідчить про застосування насильства ще до офіційного затримання.
Після обшуку обом одягнули мішки на голови і вивезли в різних напрямках. Батька утримували в гаражі, де взяли зразки ДНК і відбитки пальців, після чого відпустили. Сина він більше не бачив. Єдиний контакт відбувся 1 квітня 2022 року — короткий телефонний дзвінок під контролем утримувачів. Після цього родина не мала жодної інформації про його долю протягом шести місяців.
Лише наприкінці вересня 2022 року, після проведення Росією так званого «референдуму» на окупованих територіях, стало відомо, що проти Миколи відкрито кримінальну справу за статтею 276 Кримінального кодексу РФ — «шпигунство». Згодом його перевели до СІЗО в Сімферополі, де утримували разом з іншими цивільними з Херсонської та Запорізької областей. 27 вересня 2023 року російський суд виніс вирок — 16 років позбавлення волі в колонії суворого режиму. Батько називає цей процес незаконним і таким, що не має нічого спільного з правосуддям. У лютому 2024 року вирок набрав чинності.
Після цього Миколу етапували через кілька російських СІЗО — у Краснодарі, Волгограді, Ульяновську та Саратові — і зрештою доставили до виправної колонії №4 у місті Пугачов Саратовської області, де він перебуває зараз.
Стан його здоров’я викликає серйозне занепокоєння. За словами батька, протез повністю зламаний і не замінений, що унеможливлює нормальне пересування. У нього розвинулася хронічна стафілококова інфекція, яка проявляється у вигляді фурункулів і може призвести до зараження крові. Також спостерігаються викривлення хребта, проблеми з травною системою та загальне погіршення фізичного стану через відсутність належної медичної допомоги та реабілітації протягом кількох років. Медичне забезпечення в колонії обмежується базовим рівнем.
Катування у в’язниці
Попри це, наприкінці 2024 — на початку 2025 року адміністрація колонії почала застосовувати до нього дисциплінарні стягнення. Причиною стало те, що він сідає на ліжко, оскільки не може довго стояти через стан здоров’я. На підставі цих “порушень” його перевели до приміщення посиленого утримання для так званих «злісних порушників».
Зв’язок із Миколою підтримується лише через адвокатів та систему електронної пошти для ув’язнених «Зона Телеком», при цьому вся комунікація контролюється. Український координаційний штаб веде його справу, міжнародні організації, зокрема Міжнародний комітет Червоного Хреста, неодноразово надсилали запити, однак, за словами родини, російська сторона їх ігнорує. Дружина Миколи навіть особисто відвідала головний офіс МКЧХ у Женеві, але це не дало результатів.
Батько переконаний, що цивільних полонених Росія використовує як інструмент політичного тиску і не поспішає їх обмінювати. «Їх тримають на потім», — каже він.
Сьогодні боротьба за звільнення Миколи Петровського тримається фактично лише на його родині — батькові та дружині. Вони звертаються до адвокатів, міжнародних організацій, намагаються привернути увагу журналістів і суспільства. «Я вже не прошу справедливості, — каже Микола Григорович. — Я просто хочу, щоб він вижив».
Читайте також:
- Два роки в пеклі – історія одесита та українського екіпажу, яких утримують в заручниках у Сомалі
- Тотальний контроль і жодного розвитку: як виглядає «русскій мір» на окупованій Херсонщині
Автор – Сергій ПАНАЩУК; Редактор – Іван СВИЩ
