Ключові моменти:
- У Левадівці знаходять артефакти від неоліту до скіфських часів — інколи просто на полях.
- Маєток дворян Гіжицьких перетворився на руїни після невдалого «ремонту».
- Вчитель-ентузіаст рятує історичні речі і мріє створити музей у селі.
- Будинок гумориста Степана Олійника та культурна спадщина занепадають без належної уваги.
Журналіст «Одеського життя» Юрій Федорчук відвідав Левадівку, щоб на місті більш докладно дізнатися про багату історію цього села на Одещині.
Інформацією стровинні дворянські маєтки та місцевих відомих постатей з нами поділився місцевий педагог та краєзнавець Микола Хлівний, а також інші мешканці села.
Також стали у нагоді дані з музейних експозицій і архівних джерел. Зокрема про Степана Олійника, відомого українського гумориста, родиною якого є Левадівка і музей на честь якого працює у селі.
Давні знахідки: від неоліту до скіфських стріл
Чи багато ви знаєте сіл, назву яким дав відомий письменник-сатирик? Левадівка, що розкинулася вздовж Тилігулу, – саме таке місце. Тут скіфські кургани сусідять із залишками дворянських маєтків, а пам’ять про гостре слово Степана Олійника зберігається поруч із полотнами почесних громадян. «Одеське життя» занурилося в історію краю, де кожен крок – це знахідка: від античного меча до врятованої ікони.
Спрадавна обживали Тилігульщину мисливці та землероби часів неоліту (приблизно 6500-4500 рр. до н.е.), які залишили по собі кістяні та крем’яні знаряддя праці. Про перебування скіфів-орачів свідчить їхнє городище, що ташувалося неподалік, в межах села Чернове, і численні кургани вздовж Тилігулу. Також у ріллі навколишніх полів ще можна надибати тригранні наконечники скіфських стріл.
Розповідають, що дехто з «чорних копачів» видобув із землі скіфський акінак, з пересохлого русла – залишки римського меча, а біля турецької могили – лезо ятагана з дамаської сталі.
Ногайці з українцями рибу ловили
Відомо, що у IX-XI століттях край був домівкою для давньоруських племен уличів і тиверців. Їхні нащадки бродники контролювали переправи та броди через річки. Бродники, які тісно контактували з Європою та виборювали свою незалежність від київських князів та кочовиків, вважаються прямими попередниками козацтва.
Уздовж Тилігулу, Чичиклії, Кодими та інших річок Одещини вони влаштовували невеликі городища. Можливо, одне з них зі зручною переправою через Тилігул існувало на місці нинішньої Левадівки.
Певний час територія басейну річки Тилігул входила до Бугогардівської паланки, де козаки зводили зимівники, займалися рибальством та мисливством. Після руйнації Запорізької Січі 1775 року багато запорожців із гаслом «На Тилігул!» подалися під турецьку протекцію обживати степове прикордоння.
Одночасно з українцями рибним промислом займалися і ногайські татари. Відголоском тих часів у Левадівці, нарівні з козацькими прізвищами, збереглося і тюркське – Байтаз.
Епоха Гіжицьких: розквіт та руїна
Після російсько-турецької війни (1787-1791) розпочалася російська колонізація півдня України. Землі найперше роздавалися царським фаворитам.
Генерал-майор Гнат Гіжицький став власником земель біля Тилігулу. Колишнє татарське поселення Царегол він перейменував на Гіжицьке, яке заселили селяни з Харківської губернії. Зараз це село Ряснопіль. Пізніше землевласник вже володів багатьма селами, зокрема селом, яке назвав Миколаївкою (нинішня Левадівка) на честь сина Миколи, який народився 1794 року. Тож селу вже виповнилось понад 230 літ, хоча офіційно роком його заснування вважається 1886-й.
Господарював у селі Микола Гіжицький, відомий тим, що у 1836 р. намагався втілити проєкт «Постачання води до м. Одеси». У жовтні 1842 р. він публікував в «Одеському віснику» оголошення про продаж насіння китайської олійної редьки, прийом на зимове утримання іспанських овець та продаж баранів чистої породи електораль.
Микола був надвірним радником Ананьївського повіту Херсонської губернії та автором низки праць і перекладів: «Записки бджоляра», «Мої досліди з артишоками», «Про вирощування пшениці в Ананьївському повіті Херсонської губернії» тощо.
Після його смерті дев’ять синів розділили між собою батьківську спадщину.
У вишуканому панському маєтку над Тилігулом деякий час ташувався адмінцентр сільради. Згодом тривалий час добротна півторастолітня будівля слугувала дитсадком. На жаль, вона не пережила кардинальної реконструкції «Народним бюджетом-2012», бо 300 тисяч гривень, виділені на ремонт, розтринькали, а розпочату перебудову покинули. І тепер від панської спадщини залишись «мальовничі» руїни.
Сучасні вартові пам’яті: Микола Хлівний
Вчитель-трудовик Левадівської гімназії імені Степана Олійника Микола Хлівний зберіг кілька сотень експонатів різних історичних епох і мріє відкрити у селі краєзнавчий музей. Дещо зі старожитностей він врятував від перекупників артефактів. Вироби з металу він реставрує сам, а ще пише статті про історію краю.
Микола Хлівний об’єднав підлітків у творчому гуртку «Юний технік».
Фойє школи прикрашають роботи з дерева школярів та педагога. Дещо він подарував у музей Олійника. Якщо віднайдеться приміщення, то вчитель-краєзнавець хоче влаштувати виставку дитячих робіт, власної колекції старожитностей з експонатами новітньої історії Левадівки.
Нині на фронтах виборють незалежність країни більше пів сотні левадівців. Мужньо воював і син Хлівного Микола, старший лейтенант ЗСУ. Після отримання важких поранень юнак проходить лікування та реабілітацію.
Відомі мешканці Левадівки
Степан Олійник: хата видатного письменника занепадає
Письменник Степан Олійник жив у селі з однорічного віку. Його батьки перебрались в ці краї 1909 року з Пасицел, що на Балтщині.
Саме він дав селу назву Левадівка. Сьогодні тут діє його меморіальний музей, де зберігаються особисті речі та рукописи, фотографії з сімейного архіву, передані його донькою Лесею, тощо.
До сторіччя з дня народження письменника було відроджено його родову садибу. Проте хата Степана Олійника – типовий сільський будинок 20-х років, із садом і криницею – поступово занепадає.
На жаль, літературно-мистецький фестиваль гумору і сатири «Степанова весна» вже роки поспіль не збирає у Левадівці творчу Степанову родину – спершу через ковід, а тепер через війну.
До галереї Миколи Вилкуна руки не дійшли
Левадівка – мала Батьківщина головного художника Одеського театру юного глядача (ТЮГ) Миколи Вилкуна.
2016-го митець подарував рідному селу 55 своїх творів. Це безцінний дар – ескізи до вистав, портрети та ікони. На жаль, під колекцію досі не виділили окрему галерею, і вона «тулиться» у приміщенні старостату. А ось десяток ікон його письма прикрашають храм Івана Богослова сусідньої Покровки, який в 70-х роках врятував від знищення Степан Олійник.
Левадівка має колосальний туристичний потенціал. Спадщина Олійника та Вилкуна разом із археологічними знахідками Хлівного могли б стати основою для потужного культурного кластера. Але чи встигнемо ми врятувати ці скарби, поки вони не перетворилися на пил?
Довідка «ОЖ»: Левадівка у датах та цифрах
- 1792 року отримує у володіння 12 тисяч десятин землі (понад 13 тисяч гектарів) із вільними українськими селами нащадок польських дворян генерал-майор Гнат Гіжицький (1752-1816).
- З 1895 року в Миколаївці існував конезавод.
- Його власник Олександр Гіжицький у квітні 1918 року підтримав Павла Скоропадського. Коли влада в Україні перейшла до рук петлюрівців, він емігрував до Європи.
- 1904 рік – відкрито Гіжицько-Миколаївське земське училище.
- 1923 року село Третя Миколаївка стає адміністративним центром Миколаївської сільради.
- 1965 року село Третя Миколаївка отримало назву Левадівка.
- 1983 року на честь видатного українського поета-гумориста, Степана Олійника (1908-1982) започатковано літературно-мистецький фестиваль гумору і сатири «Степанова весна».
- 3 квітня 1983 року відкрито музей Степана Олійника.
- Спочатку він функціонував як шкільний музей, а з 1999 року став філією Одеського літературного музею.
- Неподалік музею у 2002 році встановлено погруддя Степана Олійника.
Дізнайтеся також сільська бібліотекарка на Одещині перетворила книгозбірню на центр життя громади.
Раніше ми розповідали, що у селі на Одещині прямо посеред городів прихована пам’ятка світової спадщини ЮНЕСКО.
Ще «Одеське життя» повідомляло чому унікальна архітектура Любашівщини досі не має статусу пам’яток.
