Ключові моменти:
- Пенсіонерка з Рені самостійно вивчила іспанську, щоб підтримати сина, який живе за кордоном;
- Після десятиліть перерви вона повернулася до творчості й почала виступати на публіці;
- Її перший творчий вечір у місцевій бібліотеці зібрав повну залу;
- Історія стала прикладом активного довголіття та неформальної освіти після 60 років.
Кореспондентка «Одеського життя» у Рені зустрілася та поспілкувалася з місцевою мешканкою Ларисою Сербіновою. Колиння фармацевтка, вона після виходу на пенсію почала нове життя: оволоділа іспанською мовою, поверненням до творчості, розпочала публічні виступи.
Щоб зрозуміти, наскільки ця історія виходить за межі особистої, редакція поспілкувалася з учасниками літературного клубу «Джерела» та працівниками бібліотеки, де проходив її творчий вечір. Вони підтверджують: виступ зібрав повну залу, а інтерес до героїні не згасає після першої публікації.
Окрема тема — деталі її освіти та життєвого шляху — зокрема навчання у Софії та досвід роботи у фармації, що дозволяє краще зрозуміти масштаб змін у її житті.
Матеріал доповнено ширшим контекстом: за даними державних і освітніх програм, в Україні зростає інтерес до навчання після 60 років, зокрема в межах ініціатив неформальної освіти та активного довголіття, які підтримують Міністерство культури та місцеві громади.
Перше кохання та соціальна прірва
Мешканці Рені слухають поезію Лариси Сербінової затамувавши подих: рядки ллються то солов’їною українською, то раптом спалахують співочою іспанською.
Напередодні Міжнародного дня поезії, що відзначається 21 березня, ми зустрілися з Ларисою Петрівною, аби розгадати таємницю її запізнілого, проте такого яскравого творчого злету.
– Ларисо Петрівно, пригадуєте свій перший вірш? Дозвольте вгадаю: причиною було перше кохання?
– Саме так. Усе почалося з Миколки – однокласника, до якого я плекала ніжну симпатію. Якось він подарував мені збірку «Вибране» Олександра Блока, залишивши лаконічний напис: «Просвіщайся!». Спершу творчість Блока мене зовсім не зачепила. Проте почуття до хлопця змушували знову і знову розгортати ту книжку, аж поки поезія нарешті не відгукнулася в моєму серці.
На жаль, нашій симпатії не судилося перерости у щось більше через соціальну прірву. Хоча за радянських часів декларували рівність, насправді вона була ілюзорною. Моя мама, проста робітниця «Зеленгоспу», самотужки підіймала трьох доньок на мізерну зарплату, вирощуючи квіти в оранжереях для міських клумб. Родина ж Миколки належала до вищого соціального щаблю, і його батьки були категорично проти нашого спілкування. Я гостро переживала цю несправедливість, від якої раніше потерпали й мої старші сестри. Від болю я плакала, а потім написала свій перший вірш, присвячений йому. І знаєте, стало легше.
Дитинство під світлом портових прожекторів
— Нещодавно в Рені пройшов ваш перший творчий вечір. Пройшов так, ніби це був не дебют, а виступ досвідченої артистки. Звідки така впевненість перед аудиторією?
– Це з дитинства. Моя перша вчителька, Світлана Дмитрівна Кричевська, часто просила мене вийти перед класом і виразно прочитати вірш. Її уважний погляд надихав. Пізніше вчителька словесності Марія Яківна Острікова зачитувала уривки з моїх творів як зразок – і я намагалася писати ще краще.
Тоді було заведено дарувати книги. Так у моїй бібліотеці з’явилися твори класиків. А ще були мамині казки на ніч… Коли я подорослішала, ми запровадили традицію: я читала вголос художні твори для мами й сина.
У дитинстві моєю найбільшою розвагою були прогулянки берегом Дунаю. Ми з сестрами чекали сутінків, коли в порту Рені вмикали прожектори. Їхнє сяйво відбивалося у хвилях, наче горіли мільйони бенгальських вогнів.
Голос музи затих на десятиліття
– Чи продовжували ви писати у дорослому віці?
– Майже ні. Але під час навчання в медучилищі моєю однодумицею стала викладачка хімії Ірина Сергіївна Кущ – надзвичайно ерудована жінка, яка обожнювала творчість Андре Моруа. Ми годинами дискутували. Коли я присвятила їй вірш, вона благала мене: «Будь ласка, не покидай писати!».
Але згодом поруч не лишилося людей, які б підтримували цей вогонь. Навпаки, мені казали, що поезія – це марна трата часу. Побутові проблеми та життєві негаразди затягнули, і голос музи затих на довгі роки.
– Чому обрали фармацію?
– Моя бабуся була відомою повитухою, тож медицина була у нас в крові. Я мріяла про інститут, але через відсутність фінансової підтримки з боку сім’ї була змушена вступити до училища. Навчалася старанно, отримувала стипендію, і за два роки здобула фах. Згодом зрозуміла: це був Божий промисел.
Болгарський диплом та право жінки бути особистістю
– Пізніше ви все ж здобули філологічну освіту в Болгарії, у Софійському університеті. Як це трапилося?
– У 27 років я палко закохалася в болгарина і поїхала за ним на його батьківщину. Щоб розуміти коханого, я наполегливо вивчала мову і зрештою вступила до університету імені Святого Климента Охридського на спеціальність «перекладач». Проте особисте життя дало тріщину.
Попри розлучення, пишаюся тим, що здобула цей диплом. Я відкрила для себе болгарську літературу, зокрема геніальну Єлисавету Багряну – для мене її творчість глибша за Ахматову чи Цвєтаєву. Я завжди шукала в літературі жіночі голоси, щоб зрозуміти, як вони транслюють свої емоції.
Світ поезії довго належав чоловікам, бо суспільство вимагало від жінки мовчання.
Тому для мене таким важливим є приклад Габріели Містраль, яка виборола своє право на почуття і стала нобелівською лауреаткою.
Вірш замість подарунка сину
– Чому після розлучення ви не залишилися в Болгарії?
– Я була там «чужинкою» без громадянства. Мій маленький син страждав на тяжку форму астми, я не могла вийти на роботу, бо він потребував постійного догляду. Тому я повернулася в Рені, до мами.
Тут і знадобилися мої знання фармацевта. Я «корегувала» призначення лікарів. Те, що мама, попри хвороби, дожила до 90 років – моя найбільша перемога. Вона була єдиною людиною, яка навчила мене безумовної любові. Пізніше моєю опорою став син.
Ми жили в умовах постійного «домашнього шпиталю» і хронічного браку коштів. На 14-й день народження сина у мене не було грошей йому на подарунок. Я запитала: «Можна я подарую тобі вірш?». Відтоді стало традицією обов’язково дарувати вірш. Тепер він з гордістю читає мої поезії друзям. Власне, мій золотий син і повернув мене на творчий шлях.
Генетичні записи та іспанська пристрасть
– Ви виросли в російськомовному середовищі, як вам вдалося повністю перейти на українську в творчості?
– З початком повномасштабної війни син принципово перейшов на українську мову. Я не могла його не підтримати. Спершу бракувало словникового запасу, тож я знову відкрила для себе Стельмаха, Лесю Українку та Кобзаря. Тепер пишу лише рідною мовою. Це мій внесок в українську культуру, адже я живу на цій землі. А ще в мені прокинулися «генетичні записи» батька – вінницького українця.
– Але на вечорі ви декламували ще й іспанською!
– Так сталося, що до війни мій син поїхав в Іспанію – тамтешній клімат сприятливий для його легень. Він почав працювати та вчити іспанську. Хіба ж мама може відставати?
А ще вивчення іспанської – це мій спосіб протистояти депресії та самотності. Я знайшла онлайн-курси з носіями мови, навчаюсь.
Відкрила для себе чудові іспанські пісні. Паралельно заглибилася у вивчення живопису – Еґона Шіле, Ван Гога, Жоржа де Латура. Планую прочитати лекції про них у бібліотеці чи музеї.
«Тепер я не просто пенсіонерка»
– Хто сьогодні є вашою підтримкою?
– Моя поетична родина – літературний клуб «Джерела» під керівництвом Лілії Олєйнік. Це знову Божий промисел. Почалося з того, що журналіст Анатолій Добрянський побачив мій вірш «Дамба» і відніс його у редакцію місцевої газети. Опублікували до Дня міста. Потім була публікація вірша до Дня Дунаю. Мою творчість помітила бібліотекарка Валентина Осадча і запросила на читання. Так я вперше вийшла до публіки. Тепер я не просто пенсіонерка, а активна членкиня клубу. Мені нарешті стало легко, бо я знайшла людей, з якими можу розмовляти мовою поезії.
Мешканці Рені, коли важко на душі, спускаються до хвиль Дунаю і сповідуються сивому велетню про свої страждання. Так само не раз жалілася йому Лариса Сербінова. Але коли в Україні почалася жорстока війна, всі колишні образи здалися пилом. І народився цей вірш.
Коханому брату Дунаю
Знов я йду до тебе, мій Дунаю,
Знов я йду до тебе, милий брате,
Бо твоє братерство –- добре знаю –
Вміє від знущання захищати.
Було ж і раніш, що я просила,
Щоб мене зігрів і заспокоїв,
А тепер терпіти вже несила,
Що сусід з душею моєю скоїв.
Але ж я тоді сама ходила,
До твоєї хвилі нахилялась,
Про свої образи говорила
І не знала, як я помилялась.
Хтось мені сказав погане слово –
А мене вже накриває смуток.
А тоді життя було чудове!
Кожен день був – дорогий здобуток!
Все змінилось, брате, все змінилось.
Ті образи – просто пил дорожній.
Бо тоді війна мені не снилась,
Не минала ніч в імлі тривожній.
Не стікали в землю ріки крові,
Що з життів загиблих утворились,
Та не віяв вітер у діброві,
Щоб сирітські сльози зупинились.
І в моєму серці була схожа
На веселку кожная клітина,
А тепер на кожній – мітка Божа,
І у в кожній – вбитая дитина.
Знаю я характер твій суворий,
Знаю, можеш тяжко покарати,
Хто тебе не знає, або хворий –
Буде із тобою жартувати.
Захисти нас, брате, від навали,
Не давайся ворогу у руки,
Бо за нас в бою герої впали,
Нашим душам залишивши муки.
Ти навчи мене, мій славний брате,
Ти ж бо старший і багато знаєш,
Як тобі в борні допомагати,
Бо я знаю, що ти не програєш.
