Ми в одному з будинків на одеському Пересипу, що став жертвою шахедної атаки рашистів. Перше, що чую, заходячи під арку, це слова, які повторює і повторює літня жінка: «Жах! Який жах!»…
Який жах… Це не єдиний будинок, де сталася біда. Та люди все одно кажуть: «Ніхто не загинув. Вже щастя!».
Потім згадують про постраждалих. Навіть довелось почути, як чоловік цієї ночі закрив собою літню матір, коли «падала стеля». Жінка не постраждала, а от чоловік у важкому стані у лікарні: його хребет прийняв удар…
Заходимо в будинок, таки жах: здається. майже нічого «живого» не залишилося, майже все зруйновано. Плівка, скло, інші роботи… Рятувальники попереджають, що тут усюди все ще небезпечно…
Посередині двору сидить літній чоловік, поруч – двері з якоїсь квартири. Такий от «малюночок після чергового рашистського подарунка»…
– Від квартири майже нічого вже немає, – чую тихий-тихий голос (майже шепіт) ще однієї жительки будинку.
На вулиці присіли декілька жителів з будинків, що розташовані поруч. Там теж – своя біда, але, як розповідає Надія – жителька одного за них, – «з нами легше»:
– В мене вилетіло два вікна, рухнула частина стелі. Та ми живі. Навіть тваринки наші не постраждали. Іншим важче… А нам вже й плівку видали…
Таке от «легше»…
На старій вулиці поруч з квітами – розташувалося (це вже звична картина) містечко, де надають допомогу.
Люди розбирають завали. Усюди відчувається запах гару…
– А ми з тобою все жалілися, що злива набридла, – каже жінка своїй подрузі поруч з оцим містечком. Навіть намагається усміхнутися…
Тримаймося!..
Фото авторки та Ігоря Казанжі
