Ключові моменти
- В Україні все більше дітей замість інтернатів знаходять родину — у прийомних і дитячих будинках сімейного типу.
- Історія родини Людмили Стойчан, яка виховує десятеро дітей, показує: любов і турбота лікують навіть найважчі травми.
- Опікунські сім’ї стикаються з труднощами адаптації дітей і фінансовими викликами, але держава надає допомогу.
- Під час війни багато таких сімей евакуювалися за кордон, однак більшість повертається — бо саме тут їхній дім.
- Щоб стати опікуном, потрібно мати стабільний дохід, житло і щире бажання подарувати дитині сімейне тепло.
Сім’я для «непотрібних» дітей: історія прийомних батьків
Людмила Стойчан та її велика сім’я мешкали в Добропіллі Донецької області. Зараз живуть у Білгороді-Дністровському.
– Рішення взяти в сім’ю прийомну дитину в нас із чоловіком не викликало сумнівів, – розповідає Людмила. – Тим паче тоді у нас був досить серйозний бізнес. І у 2012 році ми взяли під опіку Ваню. Йому було вісім років. Сьогодні Ваня вже офіцер, воює на Запорізькому напрямку.
Грошей у родини, за її словами, було трохи більше, ніж потрібно для життя. І подружжя почало привозити подарунки дітям у дитячі будинки та притулки. У 2015 році служба опіки та піклування запропонувала забрати трійнят – Дашу, Катю і Максима.
У 2017-му – з’явився Данило.
– Дитині було два з половиною роки. На спині – пролежні. Не ходив, не розмовляв. Важив на той момент 6,8 кілограма, – згадує Людмила. – Брати його ніхто не хотів. А в родині Даня дуже швидко прижився – почав ходити, заговорив.
Данила сім’я Стойчан усиновила. Решта їхніх дітей вважаються вихованцями дитячого будинку сімейного типу. У 2019 році тут з’явилися брат і дві сестри – Женя, Даша і Настя. А у 2021-му – Роберт і Ніагара.
– Соцслужба нас попереджала, що у дітей бекграунд, м’яко кажучи, не дуже хороший. Мама ховала їх від суспільства, тому що старших дітей у неї відібрали, – розповила Людмила. – А потім сталася трагедія – маму вбили на очах Роберта і Ніагари. Але діти адаптувалися максимально швидко. Може тому, що, забравши їх, ми всі разом вирушили в похід. А там треба допомогти і дрова нарубати, і суп приготувати. Додому приїхали вже однією сім’єю. Потім пішли уроки – доводилося багато наздоганяти. У дітей, які приходять в сім’ю, дуже слабка навчальна база.
У 2023 році з’явилася п’ятирічна Лізонька. Мама відмовилася від неї ще в пологовому будинку. Ліза не розмовляла, не знала літер, не вміла рахувати.
Про труднощі усиновлення, опікунства та адаптації
– Малюкам досить складно освоїтися в родині. До цього був дитячий будинок, була няня, а тут приходить якась жінка і встановлює нові правила. Природно, це викликає страх і нерозуміння. Один із дітей щовечора півгодини кричав – вимотував себе таким чином. А потім просто обм’якав і засинав. І ти не можеш ні обійняти його, ні поговорити з ним. Чим більше намагаєшся це зробити, тим голосніше він починає кричати, – згадує Людмила. – Через пів місяця це поступово минуло. Психотерапевт говорив, що у дитини був такий адаптаційний період.
Практично всім дітям, які прийшли в сім’ю, потрібно було відновлювати здоров’я.
– Тільки цього року довелося зробити п’ять операцій. Намагаємося вкластися у виплати, які дає держава, – виходить важко, – не приховує прийомна мама. – Раніше був дохід від бізнесу, тому ми й організували дитячий будинок. Дитячі гроші практично не чіпали. У кожного був свій рахунок. Зараз, у зв’язку з тим, що без будинку, без машин залишилися, ці гроші витрачаються.
У 2022 році сім’я виїхала до Португалії. Пробули там приблизно півтора року. З’ясувалося, що, згідно з португальськими законами, взяти дитину на виховання можна тільки за рішенням суду. В Україні ж для цього достатньо рішення виконкому. І коли Людмилу з чоловіком викликали до суду у справі Роберта і Ніагари, вони зрозуміли, що відбувається, – на той момент у Польщі відібрали дітей у такої ж сім’ї з Херсона. Тому довелося оперативно виїхати в Україну.
– Ми дуже любимо обідати та вечеряти разом. Діти приходять зі школи, всі свої новини розповідають. Це весело й цікаво. У такі моменти я сама собі заздрю, – зізнається Людмила.
Читайте також: Багатодітна мати: «впевнена, що в Україну не повернемося»
Яка є допомога опікунським сім’ям
У родині Оксани Дьоміної – 10 дітей. Спочатку удочерили дівчинку. Захотіли хлопчика. А у нього виявилася сестричка – з інвалідністю.
– Ми хотіли тільки усиновлення, ніяких прийомних дітей, – підкреслює Оксана. – Не секрет: в цьому випадку нерідко дітей беруть заради грошових виплат. Але мені сказали: якщо ти не візьмеш – їх ніхто не візьме. І ми забрали, стали прийомною сім’єю. Дівчинці зробили 15 операцій різної складності. Скільки грошей на це витратили – давно рахувати перестали. Звичайно, існують державні програми, тільки грошей на них немає. Але якщо ти взяв дитину, треба нести за неї відповідальність. Зараз дівчинка вже доросла – здобуває другу освіту.
Коли дітей стало десять – сім’я стала дитячим будинком сімейного типу. Остання дівчинка з’явилася тут у 2022 році – вже під час війни.
«Я просила дітей не кричати»: діти-сироти та війна в Україні
Сім’я проживала в місті Волноваха Донецької області. На сьогодні, після запеклих боїв, воно практично перестало існувати.
– 24 лютого почався обстріл міста. Запросили евакуацію. У службі у справах дітей відповіли: ніхто нічого не знає – спускайтеся в підвал. Ми залишалися там протягом доби. Зникли вода, світло, газ. Розпалювати багаття боялися, бо не розуміли, де хто стріляє. Обстріли з «градів» були практично безперервні. І жодної інформації про те, що відбувається. Дуже боялася, щоб не постраждали діти, – я б цього не пережила. Просила їх не кричати, бо не витримувала їхніх сліз, – зізнається Оксана. – 28 лютого під обстрілами мені вдалося вивезти дітей у легковому авто в безпечнішу зону. Навколо – зруйноване місто і багато розбомбленої техніки. Виїхали через єдиний міст, який теж був підбитий.
Сім’ю евакуювали до Італії, на острів Сардинія. Але прижитися там не вийшло. За словами Оксани, дітям було важко. І через три місяці вони повернулися в Україну. Згодом оселилися в Одеській області, у селищі Таїрове.
– Нам дали будинок, який раніше належав такій самій родині, – розповідає Оксана. – Служба у справах дітей забезпечила всім необхідним.
Крім того, родині надали інклюзивні програми для дітей. У Чорноморську вони безкоштовно пройшли курс іпотерапії. В одеському дельфінарії – поплавали з дельфінами.
– Втратити будинок, близьких – втратити своє життя – було складно і дітям, і мені, – каже Оксана. – Зараз приходимо до тями. У нас все налагодилося, все добре, я навіть не очікувала.
Сімейний будинок для братів і сестер: як стати опікуном дитини?
Одеситка Лідія Солодовникова відкрити дитячий будинок сімейного типу сьогодні тільки планує.
– Це рішення прийшло не «з повітря». Я 12 років займаюся громадською та волонтерською діяльністю: допомагаю сім’ям з дітьми, які опинилися в складних сімейних обставинах, – розповідає Лідія. – Зрозуміла, що всім сім’ям допомогти не зможу, але можу допомогти дітям, які залишилися без батьківського піклування, – дати їм любов і краще життя. Адже кожній дитині потрібна сім’я.
Разом зі службою у справах дітей Лідія обговорила всі моменти, всі труднощі підбору дітей.
– У мене 13-річна дочка Анечка. І я не можу у свою сім’ю взяти, припустімо, хлопчика-підлітка, – зазначає Лідія. – Моя можливість – діти молодшого віку, ніж моя біологічна дитина. І моя дочка дуже хоче саме маленького хлопчика.
Дитячий будинок сімейного типу передбачає влаштування в нього так званих «сімейних груп». Тобто – це повинні бути брати та сестри. На усиновлення, в прийомну сім’ю, під опіку зазвичай таких дітей не беруть. Тому дитячий будинок сімейного типу – це від п’яти до 10 дітей, включно з рідними.
– Я б хотіла, щоб ці дітки були молодшого шкільного віку, таке навантаження зможу потягнути, – ділиться планами Лідія. – Вважаю, що в моєму домі вони будуть різнобічно розвинені. Звичайно, за їхніми бажаннями і здібностями. Будуть додаткові заняття – музика, танці, плавання, англійська мова. Хотілося б максимально закласти фундамент для їх подальшого розвитку.
Зарплата для мами-вихователя: що пропонує держава для опікунів
- Виплати на кожну дитину становлять 2,5 прожиткові мінімуми – залежно від віку дитини.
- Крім цього, мама-вихователька отримує зарплату – в розмірі суми прожиткових мінімумів на кожного вихованця. Тобто якщо дітей буде п’ятеро – її зарплата складе близько 15 тисяч гривень.
До речі, пакет документів, необхідний для створення дитячого будинку сімейного типу, включає довідку про заробітну плату потенційного батька-вихователя. І у заступника директора коледжу економіки та соціальної роботи ОНУ імені Мечникова Лідії Солодовникової достатня фінансова база є.
– Я думаю, що люди не розглядають це як роботу. Повинна бути глибока внутрішня, чітко сформована потреба. До того ж для жінки – це її природна функція, – впевнена Лідія. – Це ж найкраща робота у світі.
Читайте також:
- Смілива дівчина Лєра втекла з російської окупації та знайшли нову сім’ю
- «Ще живий?» Як в Одесі живуть невиліковно хворі діти без батьків
- Закриття дитбудинків у 2025 році: що буде з дітьми? (відео)
