Футбол, який називають “королем спорту”, не знає вікових і просторових меж. І тут показовою є історія одесита Едуарда Лучина. Він зумів зробити видатну кар’єру у футболі за відсутності якихось особливих фізичних даних. А потім став знаменитим спортивним ведучим у США. Як це вдалося робітнику заводу з Одеси, читайте в матеріалі майстра спорту Олександра Федорова.
Як робітник із заводу став тренером у “Чорноморці”
Увагу на Едуарда Лучина звернули заслужений тренер України, на той час директор ДЮСШ “Чорноморець” Анатолій Зубрицький і голова ДСО “Водник” Ігор Яковенко.
Незважаючи на свої явно не спортивні дані, цей кволий невисокого зросту хлопчина виділявся умінням керувати своєю аматорською командою на майданчику, тонким розумінням гри і лідерськими якостями.
Тому й надійшло запрошення попрацювати на футбольній ниві. Едуард був щасливий тим, що буде поруч зі своєю улюбленою командою “Чорноморець” і професійно сприятиме розвитку улюбленої гри. Він ні секунди не роздумував над цією пропозицією, незважаючи на те, що на Одеському дослідно-механічному заводі заробляв більш ніж удвічі більше.
Починав Лучин на посаді інструктора-методиста, але незабаром Анатолій Зубрицький запросив його працювати з дітьми у Спеціалізованій дитячо-юнацькій футбольній школі олімпійського резерву.
Футбольний гуру бачив, що Едік не просто любив футбол. Він жив цією грою, він знав сильні та слабкі сторони гравців “Чорноморця”. Він приходив на тренування хлопців із ДЮСШ і досить чітко міг сказати про перспективи того чи іншого юного футболіста.
А що вже було говорити про найкращі команди та гравців світового футболу? Тут із Лучиним навряд чи хтось міг зрівнятися. Усе це йому знадобилося, коли він почав набирати в СДЮФШОР юних футболістів і тренувати їх.
Один із матчів ветеранів одеського футболу судив Едуард Лучин. (другий праворуч у першому ряду)
Навчався сам і вчив інших
У ті роки його вже як тренера дитячих команд почали називати Едуард Петрович і часто бачили на уроках фізкультури в місцевих школах і на турнірах “Шкіряного м’яча”. Так у юних гравцях Іллі Цимбаларі та Юрі Никифорові він побачив майбутніх зірок українського футболу.
З роками вони були удостоєні різних чемпіонських звань і титулів, але у своїх анкетах завжди писали “Перший тренер Едуард Петрович Лучин”. А скільки було пацанів, які хоч і не досягли майстерних висот, але на все життя залишилися вдячні своєму першому тренеру за науку про спорт і життя.
Згадую і наші бесіди та зустрічі футбольних оглядачів одеських газет з Едуардом. Він не просто розповідав і коментував дії футболістів під час турнірних матчів вищої ліги. Здавалося, що він відстежував думки старших тренерів обох команд і міг досконально пояснити причини і наслідки їхніх рішень під час матчу.
Ця футбольна мудрість підкріплювалася постійним прагненням вчитися спортивним наукам. Він продовжив свою освіту, закінчивши Івано-Франківський технікум фізичного виховання з “червоним” дипломом, а потім і факультет фізичного виховання Одеського педагогічного інституту імені К.Д.Ушинського.
Його професіоналізм помітили і в інституті. Едуарда Петровича запросили викладати на кафедру спортивних ігор і паралельно тренував студентську команду інституту, яка 1986 року стала чемпіоном Одеси.
Увага до людей, а не до досягнень
Але, мабуть, не тільки футбольні знання приваблювали до Лучина фахівців і любителів футболу. Спорт – це завжди гра на результат, причому на його постійне зростання. Уся увага -переможцям, майбутнім чемпіонам і одразу забуваються ті, хто зійшов із цієї орбіти.
Але ця усталена істина в спорті високих досягнень не була властива Едуарду. Для нього футбол, як був з ранніх років, так і залишався значущою, провідною частиною його життя з усіма його перемогами й поразками, вшануванням чемпіонів і співчуттям до переможених.
Ця філософія, лідерські якості зіграли свою роль у тому, що він став ініціатором і організатором матчу між футболістами Одеси і київського “Динамо”, щоб зібрати гроші на пам’ятник передчасно пішовшому з життя Іллі Цимбаларю.
Як компартія втручалася у футбол
Але, як виявилося, життєва позиція Лучина, знання секретів футбольної майстерності та тренерських рішень одного разу обернулося для нього абсолютно несподіваним боком.
Треба враховувати той факт, що футбол у роки радянської влади був не просто грою, а, як його називали, “партійним видом спорту”, одним з інструментів управління народними масами. Кожен із партійних босів у своєму регіоні вважав досягнення своєї команди одним із найважливіших напрямів ідеологічної роботи.
Але Едуард не цікавився і не знав про апаратні ігри партійного керівництва, коли головний тренер команди “Чорноморець” Ахмед Алескеров звернув увагу на талант гравця душанбінського “Паміру” Едгара Гесса. Едуард Петрович зустрівся з цим футболістом і розповів йому про перспективи зростання спортивної майстерності у вищій лізі радянського футболу. Після розмови з Лучиним Едгар Гесс вирішив переїхати до Одеси.
Навряд чи хто-небудь міг припускати, що цей перехід з однієї команди в іншу призведе до всесоюзного скандалу. Спочатку на тему переманювання гравців зі статтею “Ривок капітана” виступила “Комсомольская правда”. Потім на цю статтю відреагував орган ЦК КПРС газета “Правда”, яка словами свого кореспондента прямо заявила, “що такі Едіки нам не потрібні”. До Одеси приїхала комісія Генерального прокурора СРСР, щоб покарати “винних” і, насамперед, Лучина. І лише втручання партійного лідера України Володимира Щербицького поставило крапку в цих партійно-спортивних розбірках.
Хвороба матері та переїзд до Америки
А потім настали тривожні, 90-ті роки. В Едуарда Петровича тяжко хворіла мати, яка не вирізнялася міцним здоров’ям. Давалися взнаки роки ув’язнення в сталінських таборах. Тут, у карагандинському таборі й народився Едуард Лучин у далекому 1954 році.
Щоб він вижив, мати віддавала свою табірну пайку замість порції молока, щоб врятувати життя свого немовляти. Вона казала, що буде всіма силами рятувати сина в пам’ять про батька, який був політичним в’язнем і закінчив свій життєвий шлях у сталінському таборі.
– Я завжди пам’ятав, що своїм виживанням я зобов’язаний мамі,- розповідав Едуард. – Цього разу я був зобов’язаний врятувати її. Тому й прийняв рішення виїхати до США, щоб зробити матері складну операцію на серці. У той період в Україні це було неможливо.
Свою діяльність у Нью-Йорку він розпочав будівельним підмайстром: по 12 годин стояв на колінах і віддирав лінолеум від бетонної підлоги. Але, мабуть, тільки пристрасть і любов до футболу та спорту відволікала від цього вимушеного заняття. Він продовжував стежити за грою найкращих гравців і команд світу, усіма новинами “короля спорту”. І доля знову підкинула можливість для повернення до улюбленого заняття за таку прихильність до футболу.
З будівельників у спортивні коментатори
Спочатку 90-х років російськомовні американці могли дивитися відбіркові матчі чемпіонату світу по телебаченню тільки англійською мовою, що створювало їм незручності. Але водночас у кожному будинку нових американців стояв приймач із постійним звучанням російськомовних передач телерадіостанції WMNB.
Ось тоді в Едуарда Петровича і народилася ідея у своїй особі поєднати ці два засоби масової інформації. Він зателефонував до редакції компанії WMNB і розповів про свої коментаторські можливості. Там зацікавилися і вирішили випробувати Лучина. Йому було запропоновано зробити коментар минулого матчу Канада-Бразилія.
Крім керівництва телерадіостудії його екзаменував відомий спортивний кореспондент газети “Советский спорт” Євген Рубін. Забігаючи наперед, треба сказати, що вже після першого тайму журналіст потиснув Едуарду руку і висловив своє захоплення його репортажем, знанням футболу і характеристиками провідних гравців світу. А потім вони разом вели репортажі з чемпіонату світу з футболу 1994 року.
Уже після закінчення чемпіонату світу Едуарду запропонували вести спортивні новини в щоденній вечірній програмі “Пульс планети”, яка йшла в прай-тайм, і недільну передачу про спорт “Пульс планети” – спорт”. А потім уже були тридцять років роботи в статусі спортивного коментатора для телерадіокомпанії WMNB.
Допомога спортсменам
Народження в сталінському концтаборі, важке дитбудинківське дитинство, інтернат, завод, армія, необхідність допомоги хворій матері. Та й перші роки життя в американській дійсності видалися дуже важкими. Але завжди і за будь-яких обставин він був і залишається оптимістом, з почуттям гумору, який любить життя і безкорисливо допомагає людям.
Тому закономірно, що він виступив ініціатором і організатором ветеранського спортивного об’єднання, потім створив “Асоціацію ветеранів спорту”, яка торік відзначила своє двадцятиріччя.
Логотип американської “Асоціації ветеранів спорту”.
До неї увійшли відомі спортсмени минулих років, олімпійські чемпіони, заслужені тренери та інші зірки спорту, що блищали раніше на просторі колишньої країни. Найголовнішими святами цієї Асоціації стали “Олімпійські бали”, які традиційно проводяться в грудні кожного року в Нью-Йорку.
Участь у них брали й одеські олімпійці: Микола Авілов, Ян Железняк, Олена Соколовська, Любов Рудовська, ветерани команди “Чорноморець” В’ячеслав Лещук, Валерій Поркуян, спортивні журналісти з Одеси Анатолій Мазуренко, В’ячеслав Кульчицький.
Під час Олімпійського балу мер Нью-Йорка Ерік Адамс з екрана монітора привітав американську “Асоціацію ветеранів спорту” з 20-річним ювілеєм. Почесну грамоту від імені мера вручили її президенту Едуарду Лучіну (у центрі) Алек Брук-Красний (зліва) і Вільям Колтон, які представляють місто Нью-Йорк в Асамблеї штату Нью-Йорк.
Допомога Україні в боротьбі з російською агресією
Традиційними стали футбольні турніри пам’яті Валерія Лобановського та одеського тренера Матвія Черкаського, меморіали пам’яті 11-го вересня 2001 року та пам’яті 11-и ізраїльських спортсменів, які загинули від рук терористів на 20-х літніх Олімпійських іграх у Мюнхені. Причому участь у них брали нью-йоркські команди поліцейських і пожежників.
Особливого статусу вони набули після агресії путінської Росії проти України. Це були вже не тільки футбольні матчі, а й демонстрація підтримки України в боротьбі за свою свободу і незалежність, що відбуваються під девізом “Одна єдина, разом з Украіною”. На минулому футбольному турнірі та під час “Олімпійського балу” було зібрано п’ять тисяч доларів для ЗСУ.
Спорт не може бути поза політикою, вважає Лучин і часто доводить цю істину у своїх спортивних передачах. І в кожній з них можна відчувати його любов до України та рідного міста, надії на швидку перемогу і біль за майбутнє України. До того ж думки Едуарда лунають не тільки в США. Нещодавно на радіо “Голос Америки”, куди його періодично запрошують коментувати важливі спортивні події у світі, він пояснював слухачам багатьох країн необхідність усунення Росії та Білорусії й від участі в Олімпійських іграх у Парижі. І немає сумніву, що його знання олімпійських істин, щирість і енергія дають свої плоди.
Ювілей
Сьогодні ,4 квітня 2024 року, член Всесвітнього клубу одеситів, володар почесного звання “Людина справи”, заснованого газетою “Вечірня Одеса”, президент американської “Асоціації ветеранів спорту” Едвард Лучин відзначає своє 70-річчя. Зберуться його друзі, ветерани спорту з різних країн світу, любителі футболу, місцеві журналісти, політики, представники нью-йоркської мерії, щоб привітати і сказати теплі слова подяки за його багатогранну діяльність у служінні людям і футболу. І ще буде безліч дзвінків і дружніх послань із багатьох міст світу, зокрема й з Одеси, як вірному і надійному лицареві “Короля спорту”.
Олександр ФЕДОРОВ, майстер спорту.
