У найтемніші часи з’являються найсвітліші постаті. Коли над Україною нависла загроза, тисячі чоловіків і жінок не чекали наказу – вони самі зробили свій вибір. Вибір – захищати. Вибір – боротися. Вибір – стати добровольцем. Вони – сучасні лицарі, які залишили буденні справи, родини, затишок заради одного – свободи. Сьогодні ми говорили з воїном-добровольцем одеситом Юрієм Дяченком – про силу духу, жертовність і нескореність, які стали символами новітньої історії України.
– Усе своє життя я прагнув боротися за справедливість, шукати правду, відстоювати інтереси українців. Саме тому у цивільному житті був активним громадським діячем, журналістом. Але 2022 рік змінив усе моє життя, — каже Юрій Дяченко, військовослужбовець ЗС України. – Коли я прийшов до свого районного військкомату, виявилося, що тут мене знають. Повідомили, що знайдеться посада відповідно до моїх здібностей, але натомість я пройшов шлях у різних бригадах та підрозділах на різних посадах та отримав цінний досвід, про що не жалкую.
Спочатку це була тероборона, зараз – морська піхота. Юрій тоді був звичайним солдатом – стрільцем-автоматником. Першого травня їхню роту розформували, і він потрапив до іншої бригади кулеметником.
– Далі так склалося, що був я і виконувачем обов’язків заступника командира роти, бойовим медиком взводу, потім відповідав за напрям цивільно-військового співробітництва батальйону. Нещодавно став заступником командира мінометної батареї, був тимчасово виконувачем обов’язків командира мінометної батареї одного з батальйонів бригади морської піхоти ВМС. Зараз на реабілітації після поранень та ВЛК.
Юрій Дяченко підкреслив, що ніколи не хотів служити в армії. Але життя склалось інакше.
– Мій батько був військовим, потім міліціонером, і я не хотів собі нічого подібного. Не хотів своє життя з цим напрямком поєднувати навіть на короткий строк. Але 24 лютого 2022 року, під час повномасштабного вторгнення, це було єдине правильне рішення. І досі так вважаю. Я знав, що буде повномасштабне вторгнення. Ми з друзями це розуміли. Тоді я думав, що просто буду продовжувати допомагати людям. Наприклад, в мене був Центр допомоги переселенцям, інші волонтерські ініціативи. Але коли в Одесу почало прилітати, зрозумів, що треба захищати себе та своїх, бо ми би в першу чергу не вижили, якщо прийшли б окупанти. І краще їх зустріти зі зброєю. І, звісно, захищати Україну як державу, а українців як націю, і наші права та можливості. Я – патріот.
За словами захисника, спочатку ніхто не думав, що війна буде тривати так довго. Сподівалися, що кілька місяців максимум, але дуже швидко стало зрозуміло, що ця війна на роки.
– На різних ділянках фронту абсолютно різна ситуація, просто по-різному треба себе поводити. Наприклад, коли ми вперше приїхали на свою ділянку фронту і попали під обстріл, одразу були поранені та загиблі, і це було несподівано. Зараз ми знаємо всі нюанси свого напрямку. На своїй ділянці тебе також ранять, також обстріли, але ти автоматично знаєш, як себе поводити, куди бігти і ховатись, а на новій – ти легка мішень. Найдовше я служив на південному напрямку в Херсонській області. Наразі фронт тут розширився. І є місця, де тебе постійно хочуть вбити, а є – де ти можеш перевести дух.
Але навіть сьогодні у пам’яті Юрія особливо відзначено перший день на війні. Цей спогад залишив глибокий слід.
– Перший обстріл по нас. Були і поранені, і загиблі. Запах тіл, обпечених, наприклад, або відірвана голова. Тоді загинув мій побратим, який біг до укриття, але не встиг. Спершу шок, біль, ненависть. А потім.. потім, як би страшно це не звучало, ти звикаєш і до цього. Пристосовуєшся. Бо дуже багато обстрілів, дуже багато дронів, і це вже буденність. А якщо ще й займаєшся евакуацією та допомогою постраждалим і родинам загиблих, намагаєшся відсторонитися від емоцій. Навіть у тих випадках, коли це твій знайомий побратим. Людина, з якою ти прослужив певний час, спілкувався, товаришував. І він гине… Наприклад, товариш, з яким були знайомі до війни і перетнулися в одному батальйоні, Ігор Тєрьохін, який підірвався на міні між населеними пунктами. На той момент він отримав звання офіцера, але, на жаль, так і не дізнався про це. Шкода, ціле життя попереду та перспективи. На жаль, десятки таких історій. Це все дуже сумно, але іншого шляху у нас немає, необхідно боротися, захищатися, допомагати та працювати далі. А емоції, думаю, будуть «розпаковуватися» пізніше… Коли можна буде розслабитися та дати волю почуттям!
На фронті, зокрема, Юрій Дяченко відповідав за взаємодію з іншими організаціями, допомогу цивільному населенню та евакуацію. Військовий каже, що перед евакуацією нерідко люди погоджуються, а потім змінюють свою думку.
– Була ситуація, коли зручно було евакуювати двох літніх жінок разом, про що вже домовились, але перед евакуацією одна з них передумала. Не поїхали обидві. Обстріли та удари дронами продовжувались постійно, тому зовсім скоро у жінки, яка відмовилась, виникла пожежа. Ми разом з побратимами допомогли витягнути речі з палаючої хати, зокрема документи, але саме після цього жінка згадує про свою хворобу і що їй необхідно прийняти ліки, які знаходились в будинку. Але, на жаль, на той момент вони згоріли. Я запитав, що буде, якщо вона не прийме ліки? Вона каже: “Я помру”.
Тому військовим довелося дуже швидко знайти їй потрібні ліки вчасно. Пізніше обидві жінки виїхали.
– А якось, коли я вчергове фіксував результати ворожих обстрілів по цивільних, одна з них мені зателефонувала і була дуже вдячна, що її вивезли (а спочатку вона не хотіла), вона знайшла на новому місці друзів та заняття собі. На той момент, на жаль, їхніх будинків вже не існувало в принципі, але було врятовано їхні життя.
Сьогодні багато говорять про можливе припинення фінансування нашої армії з боку партнерів та так зване перемир’я і припинення вогню. Юрій має власне бачення ситуації, і воно ґрунтується на його досвіді.
– Це неможливо. Тобто багато шуму і мало толку. У нас і раніше були проблеми зі зброєю – і протистояння продовжувалось. Тероборона взагалі могла не отримувати допомоги зброєю від партнерів, але ми виконували поставлені завдання на рівні з морпіхами. І не гірше. І так само зупинити війну, коли запущений «маховик», клацнувши пальцем, – неможливо.
На думку захисника, на фронті будуть продовжуватися протистояння, хоча можуть бути й не такі активні, бо ворогу також треба відновлюватися, поповнювати запаси.
– А про що домовлятись із ворогом, коли він не збирається зупинятись і нарощує свої можливості? З іншого боку – і ми не підемо на їхні окупаційні умови. Навіть якщо закінчиться гаряча фаза війни, протистояння не закінчиться, намагання нас знищити або «перетравити» будь-яким способом з боку Росії – «колективного путіна» – теж.
– Що повинно статися, щоб закінчилася війна?
– Ворог має виснажитися. Супротивник повинен зрозуміти, що йому вже зовсім невигідно. А повторювати – ще більш невигідно, бо вони будуть намагатись продовжувати. Щоб Путін здох – це не вихід. Там «колективний путін».
Я ні в які переговори не вірю. На росіян ніхто не може вплинути вмовляннями, це видно. По факту є дві сторони, які воюють, і можливості когось переконати – я не бачу. Це залежить лише від ресурсів: наших і ворога. І все.
На думку Юрія Дяченка, ціль ворога – повне знищення України, українців як нації та народу.
– Вони будуть знищувати, будуть використовувати гібридну політику, і, по факту, ця війна надовго. Навіть якщо дивом призупинять фазу гарячої війни. Уявіть собі, що ви на рингу – без правил, без таймінгу, і супротивник тільки й очікує того, щоб ви видихнулись повністю або посеред спарингу зупинились перевести дух. Як гадаєте, він цим шансом не скористається? Ось так виглядає припинення вогню, і «домовленості», враховуючи, що ворог порушує всі міжнародні правила та закони і звичаї війни. Я сам це фіксував – постійно, тому знаю, про що говорю. І воює ворог з цивільними українцями в першу чергу, йому ніяких цивільних не шкода, і ніяких благих намірів не існує. Як не можна домовитись з насильником та вірити йому. Так і тут. Ким би ви не були – чоловіком, жінкою, де би ви не були – далеко від вас фронт чи близько, він же може дійти до місця вашого перебування, і наразі військо потребує вас, українці. Тут можна служити, добиватись кращого, це я говорю з досвіду, і це головне зараз. А буде більше людей – буде більше можливостей, більше перепочинку для кожного, і війна так закінчиться швидше, якщо ви дійсно цього бажаєте, а не окупації, полону, смертей.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Читайте також:
За інформацією синоптиків Гідрометцентру Чорного та Азовського морів, завтра, у понеділок, 21 квітня 2025 року,… Read More
89-річна Марія Боса з села Гвоздавка Друга Зеленогірської громади щодосвітка поспішає на свій, без жодної… Read More
Сьогодні, 20 квітня, християни всього світу відзначають велике та світле свято – Воскресіння Христове. Великдень… Read More
Можна з упевненістю сказати, що одеситам, які живуть у Київському районі на вулиці Комарова, певною… Read More
Чесно кажучи, я ніколи не зустрічала гастроном (чи щось подібне) у старому одеському дворику. Та… Read More
У Виноградівці (Бессарабська громада) ніколи не було затишної паркової зони для відпочинку дітей та дорослих.… Read More