Жінки під очеретяним дахом: історії сили, виживання і любові до села на півночі Одещини

У глинобитній хаті під захистом Миколая Чудотворця

Марія Боса мешкає у глинобитній, вкритій очеретом хатці, без холодильника, пральної машини та іншої техніки.

Гвоздавчани переповідають, що в цій оселі, зведеній не менше ніж 150 літ тому, доки не оселилася нинішня господиня, народилося декілька поколінь. Й у цьому, безумовно, шедеврі українського сільського зодчества довгожителька проживає понад півстоліття, відколи перебралася з Молдови у село над Кодимою.

– Сім’я мого батька Фотія і матінки Степаниди була багатодітною, тому, закінчивши лише три класи, я змушена була йти працювати на виноградник, – розповіла Марія Боса. – Змалечку звикла важко трудитися – мотикою обробляла виноградні та кукурудзяні плантації. Дівчиною вирішила завербуватися у місцевий колгосп дояркою. Думала, що праця буде легшою, а життя – добротнішим. Та сталося не так, як гадалося. Бо корів було багато, а доїти їх доводилося тричі на добу. Бувало, не встигнеш відпочити та поїсти, як вже шофер своїм бібіканням «кличе» на чергову дійку. За невтомною працею 38 років спливли як один день. Та статків не надбала й добра не нажила.

Старенька додала, що її старезна мотика, привезена замолоду з рідного молдавського села, – чи не єдиний спадок батьків, десь припадає пилом в перекошеній повітці серед старого реманенту. Бо вона вже не в змозі втримати у витруджених, викручених артритом руках оте важелезне знаряддя.

На жаль, Марія Боса не спізнала сповна жіночого щастя та материнства. Отак і вікує під очеретяною стріхою. Щовесни її дбайливо вибілена і підведена синьою фарбою хата красується серед буйноцвіття, дивуючи усіх своєю первозданною красою. Десяток років тому місцевий майстер Митя Буну заново перекрив її дах очеретом, щоб не протікав.

Всередині добротна домівка також чиста та охайна. В одній кімнаті мешкає сама господиня, в іншій зберігає нехитрі пожитки та харчі. На стіні, на гвіздках, висить святкова одежина, а у старій, ще дівочій скрині можна надибати декілька весільних рушників, що так і не знадобилися. А у червоному куті хати висить і оберігає селянку Марію Босу та її оселю від бід та нещасть ікона Миколая Чудотворця, яку залишили колись старі власники.

Колишня городянка і стадо корів

На селі гірко жартують, що скоро корову і коня можна буде побачити лишень в зоопарку.

У цих невтішних реаліях винятком є родина Дмитра й Антоніни Сокурів із селища Зеленогірське, яка утримує аж три десятки корів.

Хвороба найменшого сина Сокурів Олекси змусила їх, дипломованих інженерів-будівельників, 10 років тому перебратися з Одеси ближче до природи. Благо, Дмитро родом з колишнього селища цукроварів і мав тут свій будинок.

Щоб забезпечити синів Дмитра і Олексія якісною та екологічно чистою молочною продукцією, колишня одеситка спершу придбала свою першу корівчину Квітку, навчилась її доїти та доглядати. Відтоді лише дійне стадо зросло до 10 голів. Торік міні-тваринницьке господарство Тоні Сокур отримало по 7,3 тисячі гривень державної дотації на кожну корову.

Ще на тему: Як у 87 років жити на повну і займатися улюбленими справами: рецепти пенсіонера з Любашівки

Щоденні надої господиня переробляє на високоякісну продукцію: домашній сир, сметану, вершки та масло, які щоденно реалізовує на місцевому базарі за доступною ціною. Інколи вивозить свій молочний крам на Любашівський або Первомайський ринки. А напередодні Великодня мала чимало замовлень на домашній сир, який віряни традиційно запікають для освячення в церкві.

– Мрію про власне приміщення ферми, бо на подвір’ї вже затісно. Тваринам потрібен простір, щоб нетелі й телята утримувалися окремо від корів, мали власні апартаменти, – поділилась планами Антоніна Сокур. – Вже пригляділи в окрузі необхідне приміщення, але поки що не можемо знайти власника, щоб домовитися про оренду. Зараз збираю кошти, щоб придбати чоловікові сінопакувальника, аби легше заготовляти і зберігати корми.

Нині на селі отаке тваринницьке господарство, як у Сокурів, – це важка робота без вихідних, у свята і будні. Та колишня городянка щоденно доводить, що не лякається труднощів і вдячна Богу та чистій екології, що хвороба сина відпустила, а обидва хлопчаки зростають для батьків надійними помічниками.

Дивом вижила під час прильоту ракети

Завідувачка Демидівського клубу Любашівської громади Віра Тетеря вісімнадцятирічною стала культпрацівницею. Фах здобувала заочно, бо рано вийшла заміж, народила двох синів. На жаль, овдовіла, а тепер вже 22 роки живе у другому шлюбі.

У 2013 році влаштувала для уродженця Демидівки – літературознавця, письменника, професора Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктора філологічних наук Володимира Панченка творчу зустріч із земляками та родичами.

Відтоді професор і завклубом тепло спілкувалися. Віра розповідала про життя села, про спільних знайомих.

2024-го на презентації у Любашівці книги Любові Ісаєнко «Володимир Панченко: у своєму часі та понад часом» запропонувала влаштувати в Демидівці музей літератора. Згодом саме син Віри Володя, за фахом педагог, викупив родинну садибу Панченків в останнього власника.

Восени Віра Тетеря вирішила трішки підзаробити. Влаштувалася у селі під Одесою вирощувати гриби.

Одного жовтневого вечора після важкої зміни вона взялась перечитувати книгу про Панченка. Раптом щось змусило жінку переміститись в інше місце. І одразу біля гуртожитку грибників вибухнула російська ракета. Шість працівниць загинули миттєво, кількох було поранено, серед них і Віра Тетеря. Смертоносне залізяччя потрапило в те місце, де за мить була її голова, лише добряче пошматувавши ноги.

З лікуванням в одеській лікарні Вірі та усім працівницям допомогли власник грибної ферми, рідна громада. А частину з власних грошей, пожертвуваних європейцями для підтримки поранених жінок, вона передала подрузі, в якої загинула донька.

Після тривалої реабілітації пані Віра повернулася в рідне село з інвалідністю третьої групи, власним коштом найняла людей, щоб зробити косметичний ремонт клубу.

Отримані рани ще не дозволяють Вірі Тетері зайнятись городніми справами, але корову господиня вже пробує доїти. Також, накульгуючи, відшукує у селі експонати майбутнього меморіального музею родини Панченків.

Читайте також: Село Ісаєве: тут народився Петро Лещенко та здійснив дитячу мрію французький прем’єр-міністр

На верхньому фото: хатина Марії Босої – архітектурне диво з Гвоздавки Другої

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів