Впродовж двох років повномасштабного вторгнення все суспільство так чи інакше відчуває втому та страждає через депресивні думки. І люди творчих професій не є винятком. Ми поговорили з одеською ілюстраторкою Іриною Потапенко про те, як вона намагається впоратися з негативними емоціями та наново знайти сенс життя. А також про те, чи існує дитяча література про війну і як митцям живеться в еміграції.
Від мультиплікатора до письменниці
Ірина Потапенко
Колись Ірина Потапенко працювала мультиплікатором на «Одеській кіностудії»: створювала свої авторські проекти, а також анімацію за мотивами відомих книжок. До війни художниця ілюструвала твори багатьох українських авторів, але після 24 лютого 2022 року сама випадково перетворилася на письменницю: її дописи та ілюстрації, опубліковані у Фейсбуці, запропонувало зібрати у книгу видавництво «Ранок».
— Коли почалися перші обстріли, ми з чоловіком та тваринами ховалися в підвалі, і я просто почала малювати й писати дописи про те, як ми там з котами сидимо, як це все відбувається. Ці малюнки підтримували мене, вони були дуже яскраві. Від емоцій кольори світосприйняття змінилися: я стала малювати якісь фіолетові, рожеві, жовті плями, і навіть мої коти були якісь сині, наче казкові. Так з’явилася книга «Підвальні хроніки». Ілюстрація для мене — це рефлексія на події, що відбуваються. Виявилося, що багато людей переживали такі самі емоції, і для них це були дуже близькі речі, — згадує Ірина.
Чи існує дитяча література про війну?
Ілюстрація Товариство загублених рукавичок
Паралельно Ірина продовжувала ілюструвати твори українських авторів, і всі її проекти за останні два роки були пов’язані саме з війною, причому багато книжок адаптувалися для дітей. Наприклад, поетична збірка Григорія Фальковича «Руді і Чумацький Шлях», книга Дари Корній «Пасіка Україна та інші казки з війни» або різдвяна історія про еміграцію «Товариство загублених рукавичок» Оксани Маслової. За словами художниці, люди сьогодні зацікавлені у дитячій літературі про війну.
— Книгу «Товариство загублених рукавичок» в Одесі дуже гарно сприйняли. У нас були читання, куди приходили дорослі та діти, була виставка моїх ілюстрацій до цієї книжки в музеї Блещунова. Я принесла ескізи, які малювала на величезному форматі А1. Дітям було цікаво подивитися, як народжувалися ці малюнки, — каже Ірина.
Але жодної з цих книжок в Ірини не залишилося — всі свої авторські екземпляри художниця роздала: дещо — переселенцям, дещо — у дитячу лікарню.
«Відчуття, ніби ти вже неживий»
Зараз Ірина працює над своєю книгою для дітей і дорослих. І вона теж стосується війни. Це твір «Тереза і Педро», до якого художниця не тільки малює ілюстрації, а й пише власний текст. Героїня книги, на перший погляд, дивна, бо це дівчинка-скелет, яка мандрує разом із котом Педро. Але все це — майже автобіографія самої Ірини.
— Тереза їде у мандрівку з країни, в якій триває війна. Вона загинула як дівчинка, і знов наче воскресла вже в образі скелета. Це моє особисте відчуття — ніби ти вже неживий, але все одно продовжуєш щось робити. Мета книжки — відродити Терезу, щоб вона знов стала дівчинкою. У мандрівці Тереза знаходить друга, кота Педро. І це теж така моя субособистість. Це нудний, депресивний, але дуже смішний кіт. Все, що він робить, викликає сміх, але йому дуже-дуже зле, — розказує Ірина.
Чи перетвориться Тереза знов на живу людину, поки не відомо навіть самій художниці. Але разом із дівчинкою-скелетом її авторка шукає нові сенси життя та шлях до відновлення під час війни.
— Тереза — це така дитяча частина душі. Цю частину треба відродити в кожній людині, тому що в нас не повинна загинути внутрішня дитина, її доброта, цікавість до життя. Цю книгу пише не доросла Іра, а маленька Іра. Таким чином я згадую мої справжні бажання, ті, які були колись у дитинстві. І одне з основних бажань — це бажання жити. А його не вистачає дорослим зараз, — пояснює художниця.
«Мене наздогнало бажання розповідати історії»
Багата фантазія та бажання придумувати історії жили в Ірині з дитинства, але до війни вона й не думала бути письменницею.
— Я не письменниця, — не вмію писати. Але воно з мене пре, і я не можу не писати. З дитинства розповідала всім казки, дурила голову своїм друзям. Виходила до них у двір і розповідала цілі серіали: кожен день було продовження. Але я не збиралася бути письменницю, – хотіла малювати. А зараз мене наче наздогнало бажання розповідати історії. Мої герої для мене оживають. Ця Тереза, цей кіт, я їх бачу, вони мені сняться. Це, мабуть, вже дах поїхав, — сміється Ірина.
«В еміграції відчуваєш себе пазлом з іншої коробки»
Останні два місяці Ірина сама мандрує, як і її героїня Тереза. Художниця зізнається, що так втомилася від війни, що майже перестала творити, тому вирішила поїхати до Португалії.
— За два роки я так виснажилася, що вже не могла малювати, й вирушила до Лісабону. Але в еміграції ти відчуваєш себе пазлом з іншої коробки. Ти намагаєшся кудись притулити свої здібності, а вони не потрібні. Але я хочу йти своїм шляхом, хочу малювати, — зізнається Ірина.
Проте португальці, за словами художниці, дуже привітні й милі люди, які намагаються розуміти її навіть без знання мови.
— Спосіб порозумітися тут — посмішка. Португальці дуже гарно ставляться до українців, це відкриті серця. Я вчилася рахувати до десяти португальською, і показувала це сусідам. Вони з мене сміялися, звісно, але казали: «Молодець, Іро, молодець!» Ти відчуваєш, коли люди тобі співчувають. Але все одно ти інший, це ніколи не зміниться, — зазначає художниця.
Родина та коти Ірини залишилися в Одесі, але про повернення додому ілюстраторка поки не думає, намагається взагалі не планувати щось заздалегідь.
— Я не планую зовсім, живу сьогоденням і відміряю час перебування у Португалії своїми проектами. Чоловік все розуміє, хоча йому теж дуже тяжко. Але якби я залишилася в Одесі, то не змогла б ані малювати, ані писати. І це дуже руйнує. Я хочу багато дати людям, тому що я можу, але для мене важливо відновитися, — каже Ірина.
