Коли в країні почалась велика війна, відома одеська лікарка-гінекологиня Світлана Галич не лишилась осторонь. Вона зняла білий халат, одягла військову форму і добровільно вирушила на фронт — рятувати життя не в пологовій залі, а в мобільному шпиталі під вибухами. Тепер, після трьох років служби, вона знову приймає пологи – але вже з новим досвідом, вірою в Перемогу і болючою правдою про те, як змінює людину війна.
Досьє «ОЖ»
Світлана Галич – випускниця Одеського медичного інституту імені Пирогова. Докторка медичних наук, професорка, завідувачка катедри акушерства, гінекології та педіатрії Міжнародного гуманітарного університету. Лікарка акушер-гінеколог одеського пологового будинку №1. Стаж роботи – 37 років. Авторка 138 наукових робіт, співавтор 11 патентів України. Активно ділиться досягненнями у професії на своїй сторінці у Фейсбуці.
«Поранені на фронті – це колишні новонароджені діти, яких ми маємо повернути матерям»
– Перехід від мирного життя до військової служби для мене не був важким, – каже пані Світлана. – Я взагалі людина легка на підйом. Та й не могла вчинити інакше. Сумління не дозволяло. Саме так бачила свій медичний і громадянський обовʼязок. Тому з початком повномасштабного вторгнення відразу пішла до нашого базового військового шпиталю, поспілкувалась з колегами, щоб зрозуміти: де саме я можу бути корисною. Обрала мобільний шпиталь. Там став у пригоді весь мій попередній клінічний досвід та знання разом з хірургічними навичками, бо доводилось зупиняти кровотечі, обробляти рани, надавати першу та етапну хірургічну допомогу, стабілізувати стан, щоб пораненого повезли на наступний етап, де він отримає високоспеціалізовану медичну допомогу. Я тоді про свій вік зовсім не думала. Здавалось, що все швидко закінчиться, що переможемо вже дуже скоро. І так пролетіли два роки. Після настання пенсійного віку ще рік добровільно прослужила. Здобула трирічний військовий досвід. Але далі треба було повертатись до «мирної» професії, щоб не втратити її назавжди.
– Як ви на фронті сприймали своїх пацієнтів?
– Як колишніх новонароджених дітей, які народжувались з професійною допомогою когось із моїх колег – акушерів-гінекологів. Як дітей своїх матерів, яких ми маємо повернути їхнім матерям. Отаку мала професійну деформацію.
Історії врятованих
«Ми навіть кров на аналіз не могли взяти»
– Які ситуації, випадки вам найбільше запамʼяталися?
– Ситуації бували дуже різні. Наприклад, одного разу обробляла вогнепальну рану військовослужбовцю, який підірвався на міні. Гадала, що виймаю завеликий осколок, а насправді то був невеликий вибуховий пристрій. Він міг здетонувати, але все обійшлось. Запамʼятала також наших незламних морпіхів, які у 2022 році вийшли з напівоточення дуже виснаженими. У них, безсилих та зневоднених, ми навіть кров на аналізи не могли взяти, настільки вона була густа. Довелося спочатку наводнювати їхні організми – ставити крапельниці, поїти водою і одночасно надавати спеціальну медичну допомогу.
«Пригрозили розстрілом за те, що очікує на хлопчика»
– Інколи нас ротували до лікарень, де ми допомагали цивільним колегам у лікуванні військовослужбовців. А в деокупованих від ворога містечках спочатку взагалі не було лікарів, тож деякий час надавали невідкладну допомогу цивільним людям. Якось мені навіть довелось приймати пологи у жінки, яка босоніж тікала з окупованої території, бо їй пригрозили розстрілом за те, що очікує на хлопчика.
Людська сила збільшується у мужніх людей
– Ще приходить спогад про невеличкого на зріст, худенького хлопчину-розвідника, якому ми надавали медичну допомогу після вибухової травми. Він увесь час бідкався, що не виніс з поля бою командира. Йому всі побратими навколо говорили, що бачили, як він виніс, що все гаразд, а він не вірив. Я запитала прізвище його командира. Зʼясувалось, що він лежить у сусідньому модулі, в реанімації. І найдивнішим для мене було те, що командир виявився дуже кремезним чоловіком високого зросту. Нам було незрозуміло, як той хлопчина-розвідник зміг його врятувати. Але така людська сила. Вона збільшується в екстремальних умовах у мужніх людей.
У всіх випадках ми думали про те, що буде з нашими пораненими далі. Особливо з тими, хто внаслідок мінно-вибухової травми втрачав кінцівки… Вже зараз я відчуваю безмежну вдячність до своїх колег, які працюють у військових клінічних шпиталях, у цивільних лікарнях, у сучасних реабілітаційних центрах. Вони творять, без перебільшення, дива, щоб поранені і травмовані військові максимально відновлювались фізично. Щоб не втрачали віру в життя, вірили у своє майбутнє.
«Мужність не залежить від статі чи військового звання»
– Пані Світлано, жінці важче на фронті?
– Чи важче жінкам на фронті, точно сказати не можу. Адже я ніколи не була чоловіком. А якщо серйозно, то гендерне питання є досить непростим взагалі. Скажу так. Відважних чоловіків, мужніх і справжніх, зустрічала на війні вдосталь. Відразу на памʼять приходять провідні хірурги, травматологи та анестезіологи військово-медичного клінічного центру Південного регіону, які нас навчали, будучи досвідченими кадровими військовослужбовцями. Та й серед мобілізованих медиків таких було багато. До них маю почуття безмежної поваги. Багато мужніх і гідних чоловіків різних немедичних професій – електриків, водіїв, санітарів – довелося зустріти на війні. Вони справжні, патріотичні, потужні. Поряд з такими не важко, не страшно, безпечно і надійно.
– Однак я бачила і чоловіків, які були слабшими духом за нас, жінок. Водночас багато жінок різних професій на війні для мене стали взірцем мужності та патріотизму. Від полковників до солдатів. Від лікарів та медичних сестер до діловодів. Я зараз не ранжую людей по їхній важливості. Маю на увазі виключно дотичність до медицини. Тож неодноразово мала змогу впевнитися, що мужність не залежить від статі чи від військового звання. Вона або є, або її немає. З іншого боку, зустрічались жінки, які маніпулювали своєю жіночністю перед командиром, розраховуючи на певні преференції. На гендерні відмінності на початку війни ми реагували з гумором. Наприклад, коли нам вперше видали чоловічі труси, до речі, дуже якісні. З чоловічою військовою формою теж було весело: штани свого розміру ще якось вдягали, а в куртках того ж розміру просто тонули. Але вже у 2023 році ми почали отримувати жіночу форму. Це було дуже приємно: талія в штанях там, де потрібно, і куртка нормальна. Зовсім інші відчуття.
Про кадровий антименеджмент у ЗСУ та службу без прикрас
– Чи співпали ваші уявлення про службу з тим, що відбувалось насправді?
– Я професійно і особистісно зростала в академічному інтелігентному середовищі медичного вишу та клінічних лікарень. В армії довелось зіткнутися з людьми різних сфер діяльності, різної освіти та виховання. Хтось відверто питав: «Навіщо взагалі ти приперлась сюди?». Хоча мені завжди здавалось, що людей, які прийшли добровільно заради перемоги, не можна знецінювати. Але це іноді відбувалось. Визнаю, що не була до цього готова. До того, що треба переймати унікальний досвід наших військових хірургів, була готова. Що маю працювати невтомно, вчитися, розвиватися, була готова. А от що людина, яка молодша за віком і має вищу медичну освіту, посилатиме мене давньою тюркською мовою за відомою адресою… причому просто так, від можливостей займаної посади та вищого військового звання, це спочатку вбачалося неймовірним. Здавалося, що все це не до мене і не про нас. Не знаючи броду пішла у воду.
Так і не навчилася сприймати кадровий антименеджмент. Наприклад, коли вправних хірургів чи досвідчених анестезіологів з трирічним бойовим досвідом могли відправити туди, де вони не оперували і не рятували життя так, як могли б. А виконували роботу, яку міг би виконувати середній медичний працівник. Складно бувало і тоді, коли один із наших командирів, не маючи базової медичної освіти, обирав дивні медичні управлінські рішення.
Коли розповідати правду про війну забороняють свої ж
– Дуже принижувало, коли доводилось писати пояснювальні рапорти після кожного інтервʼю, яке мене просили дати журналісти. Хоч щоразу я погоджувала це і зі своїм командиром, і з прес-офіцером, а журналісти мали акредитацію ЗСУ і погодження з командуванням медичних сил. Але все ж знайшлась особа, якій вкрай важливим було брати з мене пояснення і підписи про те, що я більше ніколи не буду давати інтервʼю. Неприємно, коли людина, яка не захистила в своєму житті жодної дисертації, не врятувала жодного людського життя, повчає дорослу особу, професора в цивільному житті, як школярку, що давати будь-яке інтервʼю – це дуже погано. І при цьому отримує очевидне задоволення від самого процесу «виховання». При тому що я добре усвідомлювала, про що можу говорити, а про що – ні. Тому розповідала виключно про свої почуття, про емоції, а не про те, чим саме і де ми займалися того часу. Мої позитивні емоції, моя гордість з приводу служби у ЗСУ, погодьтеся, не можуть бути предметом військової таємниці. Я знаю мінімум пʼятьох людей, які після моїх дописів у Фейсбуці та інтервʼю пішли до лав ЗСУ. Це було не що інше, як мій внесок у популяризацію нашої армії. Потім зрозуміла, що з системою воювати, особливо з тією, в якій ти не зростала, неможливо. І вже не давала інтервʼю. Зовсім. Подумки пообіцяла, що коли піду із ЗСУ, обовʼязково оприлюдню цю неправильність. Що зараз і роблю, до речі. Вважаю, що у тому, що з певного часу ми не бачимо черг перед ТЦК, наявна провина саме таких «діячів». Людям, які мали свою сталу аудиторію, яких знали до війни, забороняли будь про що говорити. Навіть розповідати про свої почуття і емоції. Я зрозуміла б, якби то була раціональна військова цензура. Яка би фільтрувала, що можна оприлюднювати, а що не можна. А просто тупо заборонити все – багато розуму не треба. Наші живі емоції на початку війни цивільними людьми сприймалися як мотиваційні.
«Одягнувшись у піксель, не станеш бійцем»
– Після повернення до мирного життя з чим виникають найбільші труднощі?
– Головне – повний когнітивний дисонанс. Як два світи – там і тут. Не розумію сьогодні гучних веселощів, не розумію, навіщо на великих швидкостях мчати автівкою з гучною музикою, гальмуючи так, що це лякає всіх навкруги, бо схоже на звук ракети. Хочеться сказати такому водієві: «Хлопче, якщо такий сміливий та безстрашний, йди до ЗСУ, сідай на танк і вперед, в атаку. Будеш героєм. Або стань водієм військової швидкої, яка евакуює поранених під обстрілами. Принесеш очевидну користь». А так… Як кажуть у нас в Одесі: «Ледве-ледве… самі знаєте хто».
Мій жіночий мозок, в якому, як стверджують деякі чоловіки, наявна виключно «жіноча логіка», не здатен усвідомити, чому чоловіки призовного віку ховаються по таємних квартирах, щоб не йти і не захищати свої домівки. Деякі люди за три роки війни і при наявності частих масованих обстрілів дотепер не розуміють простих речей: якщо не перемогти ворога, такого як раніше життя вже не буде. Ми впродовж року працювали на деокупованій території і наслухались розповідей людей про те, як їх виводили на псевдорозстріли, як знущались під час окупації.
Ще дуже напружують «ряжені» у військову форму, яких тут повно. Ті, хто дійсно служив, добре бачать, хто просто носить форму, а хто – реально служить. Бо ж військова форма – це як білий халат для медика. Лише одягнувши халат, ти не стаєш лікарем. Одягнувшись у піксель, не станеш бійцем. Я особисто дуже поважала свою військову форму. Пишалася, коли її носила. Навіть ту, в якій куртка була завелика, а штани чоловічі. Бо форма – це очевидна приналежність до ЗСУ.
Жіноча сумочка у наші часи: два турнікети, бинт, тактичні ножиці
– Пані Світлано, зважаючи на ваш досвід, що потрібно змінювати у нашому повсякденному житті?
– Насамперед слід чітко усвідомити, що війна триває. Всім усвідомити, а не лише особам, дотичним до ЗСУ. Вважаю, що цивільні люди повинні вміти надати першу невідкладну допомогу собі і тому, хто поряд. Зокрема, накласти турнікет чи давлячу повʼязку при пораненні. Я й зараз завжди ношу в сумочці два турнікети, бинт, тактичні ножиці. Бо ситуація, коли може знадобитись допомога, – реальна і тут. Вважаю, що людей, яких навчили цьому, серед різних верств населення повинно бути якомога більше. Від цього залежить безпека суспільства взагалі.
– А як ставитесь до критики того, що відбувається в армії?
– Перш ніж критикувати, раджу застосувати відоме висловлювання Кеннеді, як-от: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!». Коли критика звучить з вуст військовослужбовців, вона мені зрозуміла. Коли про це говорять справжні волонтери, які знають реальні потреби армії та на щось націлюють, теж розумію.
А от коли у нас кругом «військові експерти», які раніше були «експертами з вірусології», та ще з-за кордону, де немає прильотів та вибухів, критикують… То не є критика, а банальний інформаційний гомін.
– Як вас зустріли після повернення з фронту?
– До першого пологового повернулась, як у свою рідну родину. Усі три роки колектив мене морально підтримував. Коли повернулась, зустріли радо, тепло. Я безмежно вдячна за це – насамперед нашій керівниці Ірині Головатюк-Юзефпольській і всім, кого змогла обійняти після повернення. Саме вони допомогли мені якнайшвидше адаптуватися до цивільного життя, повернутися у професію. Наразі, як і до війни, веду вагітних, консультую як гінеколог, проводжу пологи, продовжую наукові дослідження.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Читайте також:
