Смски на світанку або як сім’я військового чекає його з фронту і зберігає силу

Фронт замість новосілля

Як кожна родина, Дмитро та Лілія Мокряк будували плани на майбутнє. Мріяли про власний будинок. І за два роки до широкомасштабної війни самотужки почали його будувати в Красносілці. Відсвяткувати новосілля разом із синочком Іллюшкою збиралися у 2022-му. Порушила плани війна.

– Чоловік був далекобійником. Коли почалася війна, перебував у рейсі під Львовом, – розповідає Лілія. – Про початок війни дізнався після мого дзвінка. Він сказав забирати дитину, рідних та їхати в область до його мами. Сам до Одеси зміг дістатися тільки за два дні – дороги перекривали. Їхати можна було тільки вночі.

28 лютого Дмитро вступив до лав Сил територіальної оборони (ТРО). Дружина його рішення підтримала. Справжній чоловік, переконана Лілія, саме так і має чинити. Збирали Дмитра на фронт усією родиною.

– Доводилося все купувати самим. Бо все, що видавалося, було дуже поганої якості. Навіть бушлати не гріли – розповзалися на військових. Сестра чоловіка, підприємець із 7-го кілометра, буквально все вигребла зі свого магазину: рюкзак, ніж, термос, термобілизну, – згадує дружина військового. – Цього року, на третій рік війни, хоч почали нормальний одяг видавати. Але зі снарядами, з усім іншим – усе так само погано.

Проблеми фронту вирішують у тилу

Сьогодні Дмитро служить в евакуаційній роті в Новому Бузі Миколаївської області. На своєму тягачі перетягує техніку з поля бою, проводить передислокацію військ. Тобто їздить усією лінією розмежування фронту: від Донецька до Запоріжжя. Днями був у Кураховому.

– Коли чоловік почав виїжджати на бойові завдання, у зону ризику – там, де по 10-15 кілометрів до окопів росіян лишалося, я відкрила збір, і всім хлопцям його полку купили хороші аптечки з якісними турнікетами, – розповідає Лілія.

Свій «Урал» Дмитро ремонтує власним коштом. Щомісяця на це йде 5-10 тисяч гривень. А якщо поломка критична – скидаються всі хлопці. Чекати, поки запчастини для тягача дасть держава, часу немає. Якщо машина не буде «на колесах», нікому буде вивезти артилерію на позиції. Від своєчасного ремонту залежить боєздатність бригад.

Рятівні СМСки

Підтримувати зв’язок із чоловіком Лілія намагається щодня.

– У нас із ним традиція: щоранку, як прокинемося, перекидаємося смсками. Якщо є можливість – ще й зідзвонюємося. А буває така гаряча пора, що по тижню не розмовляємо, тільки короткими смсками. Бо він дуже зморений, багато роботи. Головне, що він живий. І я спокійна. Знаю, що він зробить роботу, і як буде можливість – набере, – впевнена Лілія. – Дуже страшно, коли виїжджає на завдання. Я завжди прошу: о другій-третій ночі закінчиш, обов’язково відпишись, що все добре, що ти в безпеці. Зрозуміло, коли твоя близька людина ризикує життям, не заснеш, не заспокоїшся – чекатимеш цієї смски… А потім настає день. І треба вести дитину до школи, йти на роботу.

Донат від десятирічного хлопця

Раз на пів року Дмитру дають відпустку на 15 днів.

– Спочатку, коли нам здавалося, що все швидко закінчиться, він здебільшого «підтягував» домашні справи. Щоправда, будинок поки що не добудовуємо – ніхто не знає, що буде. Але дуже хочеться вірити в те, що втримаємо свою землю, – ділиться Лілія. – Коли пішов уже третій рік війни й ми зрозуміли, що невідомо, коли все це закінчиться, почали їздити просто відпочивати. Були в Буковелі, Києві, Львові. Почали дуже цінувати хвилини, коли ми поруч усією родиною. І взагалі – хвилини життя на цьому світі.

Діти зараз переживають хронічний стрес, наголошує Лілія. Тому лише відмінних оцінок від сина вона не вимагає. Намагається, щоб Ілля більше спілкувався з батьком.

– Синочок пишається батьком, нашими воїнами. Ми багато з ним волонтеримо: спальники хлопцям нещодавно збирали, вітамінні смузі робимо і на фронт відправляємо. Хлопці кажуть, що це один із найкращих засобів для боротьби із застудою, – розповідає дружина бійця. – Іллюшка ходить зі мною на акції на підтримку повернення полонених, «Гроші на ЗСУ». Він знає, що і від кого ми вимагаємо. Днями задонатив 90 гривень на ремонт автомобіля 36-й бригаді. Кажу йому, що це гідний донат для десятирічного хлопця. А він засмучується, що мало дає.

Психотерапія для чоловіка: «через дві години сказали, що хлопців не стало»

Лілія – тренерка фітнес-клубу «ДНК». Для військових тут пропонують гарні знижки на абонементи. А Лілія безплатно проводить із ветеранами заняття з фізичної реабілітації.

– Хтось може прийти самостійно. Когось я консультую онлайн. Були хлопці, які просто на лікарняних ліжках, навіть лежачи, займалися зі мною, – згадує тренерка. – Це не тільки зміцнення фізичної форми, а й насамперед – підвищення своєї самооцінки. Навіть якщо він лежить на ліжку та має два кілограми в руках – це все одно краще, ніж зовсім нічого. Фізична реабілітація дуже позитивно впливає на психологічний стан. Здається, все не так уже й безнадійно. І якщо ми, як реабілітологи, хоча б на 1% зможемо поліпшити стан клієнта, це вже досягнення.

Підтримки фахівця потребує не лише фізичний, а й психологічний, емоційний стан наших захисників. Тому сьогодні Лілія навчається професії військового психолога.

– У нас є громадська організація «Центр підтримки Атлант», яка надає психологічну та благодійну допомогу військовим, ветеранам. Від «Атланта» ми щосереди їздимо з групою психологів у психіатричну лікарню – допомагати хлопцям. Там дуже багато наших військових перебувають після контузій, з нервовими зривами. Ми готуємо їм смаколики або купуємо щось до чаю. Спілкуємося з ними, намагаємося підтримати, – розповідає волонтерка. – Комусь потрібна психотерапія, хтось просто радий, що до них приїхали, хтось просить консультації військового юриста. Адже не секрет – важко ВЛК проходити, домогтися виплат і бойових, і у зв’язку з пораненням. У нас є контакти юристів, які допомагають хлопцям безплатно та якісно.

Одного разу психологічна допомога знадобилася й чоловікові Лілії.

– У Дмитра був важкий період, коли у них влітку розстріляли екіпаж. На хлопців скинули FPV-дрони. Тому, хто їхав на броні, одразу відірвало голову. Іншому – ногу. Людину ще можна було врятувати. Але росіяни робили скиди доти, доки від нього нічого не залишилося. Наші військові вимушені були просто за цим спостерігати, вони абсолютно нічого не могли зробити, врятувати. У хлопця, що сидів усередині броні, було поранено голову. Я потім їздила до нього в Єврейську лікарню. Звичайно, чоловікові було дуже важко. Він тоді зателефонував мені, і ми з ним говорили години три. Я намагалася трохи привести його до тями. Війна – це завжди втрати. А для військових втрата побратимів – трагедія. До того ж були земляками. Чоловік згадував, як зранку відчиняв їм ворота, жартував, анекдоти розповідав, помахав їм рукою. А через дві години сказали, що хлопців не стало, – розповідає Лілія. – Наступного дня після нашої розмови чоловік зателефонував і сказав, що йому стало легше.

Бути сильнішою для інших

Поєднувати роботу, виховання сина, волонтерство, навчання, та, крім того, ще й періодично здавати кров для поранених військових і мирних жителів, постраждалих після «прильотів», звісно, непросто. Але Лілії вдається знайти для всього цього і час, і сили.

– Важко, але ця зайнятість допомагає не грузитися. Тобто ти розумієш, що йде війна, що русня-гади намагаються нас знищити. Але ти робиш це з меншим відчуттям безпорадності. Розумієш, що все ж таки на щось можеш впливати. Плюс – це не дає часу просто впасти в депресію. Знаєш, що на тебе чекають у лікарні, чекають у залі клієнти – звичайні цивільні люди, яким теж важко. Ти даєш допомогу та отримуєш підтримку, поповнюєш свої сили, щоб триматися, – ділиться думками Лілія. – До того ж треба дбати про себе, щоб бути сильнішою для інших – для сина, чоловіка, всіх наших воїнів, країни. Бо в нас іншого варіанту немає. Силу дає любов і віра у кращі часи, у те, що в нас усе вийде, що Україна буде вільною, що всі хлопці повернуться додому. А ми з чоловіком зможемо все ж таки закінчити свій будинок і зажити в ньому всією сім’єю.

Читайте також:

• Якою має бути ідеальна армія України: думки військових та експертів
• Кожного ветерана брати за руку – і швиденько вирішувати всі питання: досвід Рені
• Майбутні мирні перемовини: як не потрапити до пастки другого Будапештського меморандуму