Редакція «Одеського життя» продовжує публікувати історії тих, кому волею долі довелося пережити «русский мир». Цього разу про своє життя в окупації розповів Віктор Павлов із Херсона.
Привіт, нова реальність
— Мене звуть Віктор Павлов і я з Херсона. Тут зустрів війну та пережив окупацію. Залишаюся у місті і досі. Про початок війни 24 лютого о п’ятій ранку мені телефоном повідомив друг. Потім зателефонував тато, який служив у АТО і навіть пережив полон. Далі я зателефонував мамі, попросив її зібрати документи та важливі речі. Потім ми поїхали до бабусі, де ще й із двома котами опинилися в окупації.
Спочатку не розуміли, що відбувається і чи залишимося живими. Але час минав, і нам довелося «адаптуватися». Бабуся залишилася без пенсії, ми з мамою потихеньку працювали: я в салоні краси, а мама — у кав’ярні. Було складно. Щоразу людей ставало дедалі менше, бо багато хто виїжджав. Ми примудрялися знаходити нових клієнтів без інтернету та зв’язку завдяки «сарафанному радіо». Дивно, що навіть у такий складний час наші жінки знаходили нагоду зробити собі приємне. Так херсонці намагалися жити нормальним життям. Звичайно, дуже допомагала віра в наших людей, у ЗСУ та у звільнення Херсона.
Ворог серед своїх
— За орків жилося складно, страшно, але іноді навіть «весело». Я з рідними мешкав у районі Острів. Це віддалений район Херсона, де рашисти поставили один із найжорсткіших блокпостів. Вони перевіряли всіх чоловіків будь-якого віку. Іноді й жінок. Ми намагалися нікуди не ходити і були дуже обережні. Особливо ретельно окупанти переглядали телефони: соціальні мережі та листування. Нас роздягали до спідньої білизни. І якщо їм щось не подобалося, з тебе могли знущатися чи забрати «на підвал». Для них ми — нацисти, фашисти та бандерівці.
Мене багато разів перевіряли. Був випадок: я їхав на роботу, на блокпості стояли «кадировці». Вони вивели всіх чоловіків із маршрутки. Почали допитувати: хто та де працює, скільки заробляє. І ти відповідаєш їм, бо вибору немає. І до мене підійшов один кадировець і сказав: Ти дуже гарний. У нас є кімната, де ти будеш задовольняти нас». Мені засунули дуло автомата в рот, приставили ніж до горла і описували, що вони робитимуть зі мною. У цю ситуацію втрутився російський військовий. Він відвів мене від кадировців і відправив у маршрутку. Потім вони почали з’ясовувати стосунки. «Що ви витворяєте, нам потрібно отримати їхню підтримку та довіру», — почув я з розмови окупантів. А в мене в цей момент пролетіло все життя перед очима.
Орки поводилися дуже зухвало і робили все, що їм хотілося. Били людей, допитували, катували, закривали у підвалах, принижували та ображали, вбивали, викрадали. Перебуваючи на своїй землі, у своєму місті, ти не відчував себе у безпеці. Вони скрізь і відстежували все.
А найжахливіше, що зраджували навіть свої. Моя рідна тітка влаштувалася працювати на рашистів. Здобула хорошу посаду на пошті і ночами приймала машини з рублями, які вони завозили до Херсона. В особистих розмовах вона постійно погрожувала здати мене рашистам. Враховуючи те, що мій батько учасник АТО, це доводилося терпіти. Через три місяці після деокупації тітка втекла до однієї з країн Європи.
Не життя, а безладдя
— З перших днів окупації Херсона ціни дуже злетіли. Українські продукти були найдорожчими: яйця – від 90 до 150 гривень за десяток, шампунь – 600 гривень, дезодорант – 350 гривень. Величезні черги в банки, магазини та аптеки. Це був кіпіш і безлад. У кого була готівка, давали її в борг — від 10-15 відсотків від суми. Деякі магазини ставили ціни у рублях, а деякі – у гривні. Були проблеми із ліками. Коли наші ліки закінчилися, рашисти почали завозити свої. Але це була крейда в пігулках. Просто порошок, від якого людям ставало ще гірше. Через Василівку (село у Каховському районі) ми примудрялися замовляти ліки у знайомих в Одесі чи Києві. Вони їхали до нас близько двох тижнів. Забирали у певній точці міста, щоби рашисти не знали.
За часів мера Херсона Ігоря Колихаєва (зараз перебуває в полоні через відмову співпрацювати з окупантами. — Прим. ред.) адміністративні установи, комунальні служби та ДСНС ще намагалися працювати. Але рашисти запустили свої щупальця скрізь. Все переходило під їхнє управління. В окупації ми також були без інтернету. Через Т-2 рашисти почали запускати свої телеканали. Їх було неможливо дивитися. Всюди жахлива пропаганда: усі українці — бандерівці та наркомани. Ми стежили за нашими новинами, дивилися «Ютуб», читали телеграм-канали.
Наразі Херсон продовжує жити. У місті є інтернет, мобільний зв’язок, телебачення. Все працює, навіть за постійних обстрілів і погроз з боку Росії. Є внутрішні проблеми, пов’язані з владою, фінансами, гуманітарною допомогою. Вони нікуди не йдуть. Але ми не втрачаємо надії та віримо у перемогу України над злом. Я раджу всім українцям не здаватись і обов’язково підтримувати один одного.
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
Читайте також:
