Що одесити пам’ятають про події 2 травня? 2 травня 2014 року в Одесі відбулися вуличні зіткнення між проукраїнськими та проросійськими активістами, внаслідок яких загинуло 48 осіб, ще 250 – постраждали. «Одеське життя» дізналося у городян, чи пам’ятають вони трагічні події 9-річної давності, і як змінилося їхнє ставлення до 2 травня після початку повномасштабного вторгнення росії.
Артем: «2 травня я дуже добре пам’ятаю. Тоді був футбольний матч між одеським «Чорноморцем» та харківським «Металістом». Фанати – це ті люди, які тоді показали всьому нашому півдню, що Одеса – це Україна. Ультрас збиралися на проукраїнський марш, що того дня стартував від Соборної площі. Я теж фанат футболу, і їхав на марш із роботи. Ще на Олександрівському проспекті я побачив якихось незрозумілих людей. Вони були з ланцюгами, з маленькими сокирами. Мені вже тоді це здалося дивним. Найцікавіше, що поліція тоді їх оточила так, ніби збиралася їх захищати. У цей час в інтернеті проросійські активісти розганяли інформацію про те, що до Одеси приїдуть «бандерівці», і їм треба не дозволити провести марш за Україну. Коли ми з фанатами все це читали, ми просто посміхалися. Перед ходою нас одразу попередили, щоб ми були акуратні та не піддавалися на провокації. Але як тільки марш почався, у наш бік майже одразу полетіло каміння. Я пам’ятаю, що я стояв зі своїм другом біля «Золотого віку» на Преображенській, а звідти з даху раптово впав вибуховий пакет і вибухнув за кілька метрів від нас. Вже на футболі нам оголосили, що у центрі є поранені та вбиті. Для фанатського руху це був шок. Тоді Одеса була досить проросійським містом, багато хто жил спогадами про СРСР. Але з початком повномасштабного вторгнення всі побачили реальне обличчя росії, і Одеса стала набагато проукраїнськішою. Якби 2 травня 2014 року російській пропаганді вдалося зробити те, що вони задумували, то зараз тут були б не українські прапори, а триколор. Я вважаю, що саме фанатам треба насамперед дякувати за те, що вони якоюсь мірою відстояли це місто».
Олександр: «9 років тому цього дня я був удома. Про трагедію ми дізналися постфактум. Це страшна трагедія як для Одеси, так і для всіх нормальних людей. Забути таке, звісно, не можна. Не знаю, чи був це недогляд влади, чи ще щось. Погано, що ніхто досі не назвав винних, немає жодної реакції. Дуже сумно. Після початку війни моє ставлення до 2 травня не змінилося. Загинули люди, люди різні – і за віком, і за поглядами. Майже 50 людей! Життя людей – це найцінніше, що є у світі. Як можна до цього спокійно ставитися?»
Катерина: Я пам’ятаю цей жахливий день. Пам’ятаю, що одна наша знайома побачила на Тираспольській площі хлопців, які виходили з автобусів у балаклавах. Вона професійна медсестра, і одразу зрозуміла, що вони були неадекватними. Це була провокація, щоб у місті порушити стабільне життя. Я вважаю, що все це організували колаборанти. Фучеджі спочатку був затриманий, а потім якимось дивним чином зник. Але я думаю, що «Донбас» не був можливий в Одесі в будь-якому випадку, тому що одесити поводилися б зовсім по-іншому. Одеса не Донецьк, і вона б, звичайно, не підкорялася росії за жодних обставин. Після війни сприйняття тих подій лише посилилося, на жаль».
Юрій: «Того дня я їхав машиною повз Куликова поля і зупинився, бо помітив, що щось відбувається. Там у сквері сиділи сотні міліціонерів, які зовсім не збиралися втручатися у те, що відбувалося. Я думаю, цю провокацію було зроблено навмисне. Я не можу судити, хто персонально несе за це відповідальність, але до цього людей точно підбурювали, і точно не зробили нічого, щоб цій трагедії запобігти. Мій онук – одесит у восьмому поколінні. Я точно знаю, що Одеса ніколи не була й не буде такою, як Донбас. Ми зовсім інші люди. А вбивства завжди залишаються вбивствами, які б гасла хтось не кричав».
Володимир: «Моя дружина була тоді на залізничному вокзалі та бачила ці страшні речі. Людей убивали – і на Куликовому полі, і на Дерибасівській. Є докази, є відео. Усі чекали, що когось покарають, але нікого не покарали. Чому Фучеджі тоді випустили? Чому нікого не посадили? Це однозначно працювали провокатори – і росіяни, і місцеві. Люди б самі не стали битися. Навіщо мені росія? Я жив добре, ніхто мене ніколи не утискав».
Анатолій: «Я тоді працював пекарем на заводі. Того дня, 2 травня, йшов якраз на зміну та бачив, що відбувалося в центрі: йшли цілі банди і робили чорти що, стріляли. Один тоді причепився до мене, я його відштовхнув і кажу: «Мені на роботу час, нема чого тут вештатися». Бог милував».
Читайте також:
