Валерій Пузік: про війну – словами військових
Валерій Пузік – один із найяскравіших представників української військової літератури, художник і кінематографіст.
Ще у 2015 році пішов добровольцем на фронт. Брав участь у бойових діях на Донбасі у складі Добровольчого українського корпусу Правого Сектора. Творчим осмисленням військового досвіду стала його «трилогія АТО»: «Моноліт», «Шахта», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим».
У 2022-му, у перші дні широкомасштабної війни він знову пішов добровольцем.
– Настрій, з яким ішов на фронт і в 2015-му, і в 2022 роках, не змінився, – ділиться письменник. – Ти йдеш в один кінець, відпускаєш усе, що було. Мотивація не відрізнялася. Я йшов в армію за свою Одесу – за свій будинок, свою вулицю, свій пляж «Собачка», за Французький бульвар, за університет, де навчався. За Одесу, в яку хочеться повернутися, – «свято, яке завжди з тобою».
Фронт пахне кров’ю. А серед оберегів, що бережуть Валерія, – пластмасовий солдатик, який дав йому син у 2022 році, шишка з парку Перемоги, мушля з пляжу «Собачка». Оберегом письменник вважає й блокнот, куди він записує свої ідеї.
Читайте також: Звідки взялися найвідоміші слова і фрази з війни?
Звісно, написати роман на фронті часу не вистачить. А два абзаци тексту, коротке оповідання – вистачить. Щодня треба робити те, що можеш. Тому війна змінила стиль: коротка проза стала ще коротшою.
Трилогією повномасштабного вторгнення Валерій називає свої книжки, написані після 2022 року: «З любов’ю – тато», «Мисливці за щастям», «Ким ми були».
Книжка «З любов’ю – тато» – розмова із сином, який залишився в тилу. У 2023 році вона увійшла до списку найкращих прозових книг року за версією ПЕН-клубу. І що, мабуть, найголовніше – отримала справжнє народне визнання. Дівчина, яка втратила батька на війні, написала Валерію про те, як ця книжка допомогла пережити їй втрату. А мешканка Херсона читала її на ніч восьмирічному синові. Щось змінювала, щось доповнювала, ніби це листи від його батька, який перебуває в полоні.
– Ці тексти більше тяжіють до ілюстрування того, що за листами, – каже письменник. – Ти ж не можеш синові розповідати про жахи. Внутрішня цензура завжди присутня: що можна писати, а що не можна. Єдиний критерій відбору – дати надію, висловити свою любов, тугу в розлуці та менше говорити про невизначене майбутнє.
Читайте також: Російська література та порожні полиці: що сьогодні продається в книгарнях Одеси
«Мисливці за щастям» номінована на премію Книга року ВВС-2024. Це збірка щемких оповідань про життя на фронті та на деокупованих територіях, з яких, попри звільнення, війна нікуди не пішла.
– Функція літератури зараз, на мою суб’єктивну думку, – це фіксація і пам’ять. Тексти мають говорити правду про війну словами людей, які проживають життя на війні, – переконаний Валерій Пузік. – Історія має розповідатися військовим. Але чи потрібна більшості українців правда про війну?
Александр Закерничний: книга, видана посмертно
Олександр Закерничний став добровольцем на самому початку повномасштабної війни. Мав звання «солдат-водій-радіотелефоніст». Служив у Миколаївській, Донецькій, Харківській областях. Брав участь у боях під Авдіївкою. Після поранення та реабілітації знову став до лав захисників. Загинув у серпні 2023 року – потрапив під артилерійський обстріл на першій лінії оборони на Ізюмському напрямку.
Інженер-теплофізик за освітою, він змінив безліч професій. Творча та енергійна людина, Олександр писав самобутні картини, кував ножі, робив вино, ходив під вітрилом, пірнав з аквалангом, стрибав з парашутом, блукав катакомбами.
Написав книжку. Його маленькі гумористичні оповідання про друзів під назвою «Синочка» вийшли друком в 2019 році. А на фронті майже щодня писав невеличкі оповідання-замітки про життя на війні. Тому отримав позивний «Письменник».
Військовий щоденник Олександра починається з лютого 2022 року – з роздумів та прийняття рішення. Закінчується — загибеллю на передовій. Остання публікація з’явилася в соцмережах вранці 4 серпня, а вдень цього ж дня Олександр вже загинув.
Читайте також: Вони захищають небо над Одесою: історія жінок-військових з ППО (фоторепортаж)
Фрагменти військового щоденника він публікував спочатку на своїй сторінці у Facebook. Потім створив телеграм-канал «Записки добровольця». Після перемоги на підставі цих нотаток Олександр планував видати книгу.
Книга з’явилася вже після загибелі письменника. Вона вийшла у світ завдяки друзям і близьким Олександра. У його репортажі з фронту – іронія і, часом, швейковський гумор, тепло до побратимів, страшна повсякденність смерті, роздуми про життя та війну. Тут і польові будні: що привезли на обід, про що розповідають бійці під час відпочинку, як виглядає зоряне небо, коли стоїш на варті. І неприваблива правда – про те, як призначили санітарами людей без жодного медичного досвіду, як «наварюють» на паливі, як у спеку тримають по годині просто неба на шикуванні. І як, часом, жорстоко й даремно витрачаються людські життя.
Читайте також: Одеситка створює дивовижні книжки та дарує дітям радість
Книга змушує посміхатися, може викликати справжній сміх. Її навіть читали пораненим військовим в одеському шпиталі. Але згодом – змушує плакати. Бо її автора – веселої, доброї, талановитої людини – більше немає серед живих.
Перший невеличкий тираж книжки – близько 300 примірників – був розкуплений майже одразу. Після цього за рік вийшло близько тисячі книжок. Книга одержала національну нагороду у номінації «Рубежі подвигів та безсмертя». Головне ж визнання вона здобула у читачів – «Записки добровольця» швидко зникають з полиць книгарень.
Олексій Пайкін: інтерв’ю з бліндажу
Олексій Пайкін – письменник, який нині нищить ворога у складі 406-ї окремої артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Олексія Алмазова. Закінчив Хмельницьке вище артилерійське командне училище. 2014 році був мобілізований до лав ЗСУ. Нагороджений Орденом «За мужність» 3 ступеня.
– В 2014-му мене мобілізували, і я став старшим офіцером батареї гаубичного дивізіону 79-ї бригади. Савур-могила, Ізварине, Донецький аеропорт – зіткнення з ворогом були тяжкими, – згадує Олексій. – За рік демобілізувався, повернувся до цивільного життя і звичайної роботи. Хоча ні, не повернувся. Зловив себе на думці, що пам’ять викреслює людей, події та емоції. Ще на війні час від часу писав нотатки, які й стали основою майбутніх оповідань.
– Розкажіть про свою першу збірку.
– Коли оповідань назбиралося трохи більше десятка, мій знайомий запропонував надрукувати їх в одному з видавництв Миколаєва. Я вважав їх недосконалими і попросив допомоги у редакторів і коректорів. Проте мені відповіли, що у редагуванні потреби немає. Навіть усі мої нецензурні моменти залишили. Я назвав збірку «Незручні замальовки гібридної війни».
– У збірці більше описів трагічних моментів?
– Звісно, там є розповіді про полеглих побратимів, цікавих людей, щемкі моменти та події. Проте і смішного вистачає.
– Наприклад?
– Історія про «рожеву білизну». Побутові умови 2014 році були геть погані. Ми замовляли у волонтерів все, що можна. І нову білизну також. Ось вони нам і привезли рожеві труси, з якими потім було кілька кумедних історій. Другою була збірка «Шлях додому» та співавторство в альманахах «Миттєвості війни», «Дороги війни» та інших. Але врешті я «замахнувся» на роман і не про війну. Головна героїня твору – дівчина, сюжет – карколомний. Роман – двомовний. У результаті зміни життєвих обставин і ментального «я» російськомовна героїня стає українськомовною. Я закінчив його в 2021 році, а ось надрукувати вже не встиг.
– До певної міри він став пророчим у вашому житті?
– Ви знаєте, так. Усі мої попередні твори були написані російською. Роман – це була моя перша спроба писати українською, хоча б частково. Мені це далося нелегко, адже все життя я був російськомовним. Знаєте, війна — це такий каталізатор, який змушує тебе робити якісь речі швидше, ніж в цивільному, «повільному» житті. Те, що я бачив і відчував протягом першого року повномасштабки, остаточно переконали мене – російською я більше не писатиму, не можу. Я навіть говорити і читати цією мовою перестав.
– Часу для творчості в умовах війни, звісно, фактично немає. Але ж плани є?
– Нотатки роблю, багато читаю. До оповідань про війну повертатися не хочу. У нас зараз чимало ветеранів, які пишуть спогади, а буде ще більше. Мрію написати новий роман, цікавий і обов’язково українськомовний. Чекаю на відповідну історію, але поки її «не зустрів». Ось Ремарк, Хемінгуей створили свої краще речі після війни, коли зрозуміли, якими вони стали, усвідомили зміни у суспільстві. Я поки що не розумію, яким буду я, як зміняться мої потенційні читачі, країна.
Автори: Вероніка Поліщук, Ольга Магазинська
