Ключові моменти:
- Ярославове заснували німецькі колоністи у 1823 році
- За свою історію село змінювало назву сім разів
- У громаді збереглося близько 200 будівель із каменю «дикун»
- Під час війни село підтримує військових і розвиває школу та медицину
Матеріал підготовлено журналісткою «Одеського життя» під час виїзду до Ярославового Бессарабської громади Одеської області. У тексті використані коментарі старости Івана Гуткана, директорки гімназії Катерини Перчиклій, медичних працівників та працівників місцевого клубу.
Історичні відомості про заснування німецької колонії, зміни назв і розвиток села зібрані на основі місцевих архівів та видання «Хроніка німецької колонії Альт-Поштталь» (1967)
Німецька, румунська, болгарська і нарешті українська назва
В шести кілометрах від Бессарабського і чотирьох – від кордону з Молдовою, між пагорбами в долині з трьома озерами розкинулося село Ярославове. Цю назву воно отримало лише в минулому році, тому місцеві поки що називають його по-старому – Малоярославець Другий. До речі, село за час його існування перейменовували сім разів.
Чому так склалося, люди яких національностей його облаштовували та як живе село зараз – читайте у нашому матеріалі.
Навіть не намагайтеся знайти історичні довідки про Ярославове у Вікіпедії. Історію села по крихтах збирали самі мешканці, а допомагали їм у цьому нащадки німецьких колоністів. Саме німці, які прибули на початку 19 сторіччя в цей край із князівства Вюртемберг, і заснували село.
Спочатку вони оселилися в долині річки Киргиз, але там не вистачало родючої землі, тому почали шукати інше місце. Біля Тарутиного була саме така родюча долина, якою володів болгарин Борч (в іншому написанні – Борш).
І до сьогодні болгари із сусідніх сіл називають Ярославове Борч.
А німці почали називати село Боршталь, в історичній літературі пишеться як Поштталь. Версія виникнення назви села описана в книжці «Хроніка німецької колонії Альт-Поштталь», надрукованій у 1967-му у Німеччині.
За ній, колись давно, за татарських часів, в долині була поштова станція, тому село називали спочатку Поштталь (поштова долина), а коли з’явилася поштова станція в Тарутиному, його називали Альт-Поштталь (стара поштова долина).
Під час румунської окупації в 1920 – 1940 роках село змінило назву на Maлy-Мік (з румунської – маленький берег). Отже, за часи існування назва змінювалась сім разів – Борч, Боршталь, Поштталь, Альт-Поштталь, Малу-Мік, Малоярославець Другий і нарешті Ярославове.
На початку минулого століття в селі вже було чотири вулиці, дороги, викладені бруківкою, тротуари. Були зведені церква, школа, декілька кузень, корчма, млин, працювали підприємство для переробки молока, майстерня з виготовлення підвод, пожежна команда.
У центрі села ташувалась канцелярія на чолі з бургомістром, що слідкувала за порядком.
У будинках з «дикуна» і досі мешкають люди
Як живе село зараз? Поговоримо про це зі старостою Іваном Гутканом, який очолює Ярославове вже 24 роки.
– Нас називають передмістям Бессарабського – центра громади, багато селян працюють там. В Ярославовому є школа, ФАП, дитсадок, крамниці, клуб, стадіон. Маємо цілодобове водопостачання. Через наше село проходить міжнародна траса до Молдови. Для нас головне – благоустрій. Щойно приходить весна, починаємо причепурювати село.
На толоки збираються і дорослі, і діти – всі прибирають, висаджують квіти, наводять лад.
У селі залишилося дуже багато німецьких будівель – близько двохсот. У деяких ще й досі мешкають люди, а ті, що стали непридатними до життя, розбирають.
– Ці будинки цінні тим, що будувалися з натурального каміння – «дикуна». А з тих, що розбирають, будують огорожі, роблять доріжки. Навіть церкву сільгосппідприємство «Колос» побудувало з цього каміння. На багатьох будинках збереглася і німецька черепиця. Вміли тоді будувати, що й говорити.
Двохсотріччя не святкували, все – після перемоги
Мешканці села здебільшого займаються огородництвом, садівництвом, розводять рибу в озерах.
– Під час війни частина селян виїхали, і зараз тут мешкає близько п’ятисот людей. Наші хлопці боронять країну, є в нас і ветерани війни, на жаль, є загиблий воїн, один – у полоні і один зниклий безвісти. Громада надає допомогу родинам військових – гуманітарну, грошову, забезпечує дровами.
До війни у селі встигли зробити капітальні ремонти у ФАПі і клубі. Нещодавно за рахунок місцевого бюджету побудували їдальню для школи, зробили ремонт у старостаті.
– Ми співпрацюємо з керівництвом громади, яке нам дуже допомагає. Також чотири сільськогосподарські підприємства – «Колос», «Лан», «Колосок Д» і «Вікторія» завжди підтримують: технікою, робочою силою.
У 2023 році селу виповнилося 200 років. Через війну ми не святкували. Сподіваємося, що скоро настане мир і ми влаштуємо велике свято – на стадіоні, зі спортивними змаганнями, концертом, частуванням національними стравами.
Колись тут були стайні, а тепер – школа
Ярославівська гімназія ташується в старій німецькій будівлі – колись тут були стайні, які згодом німці переобладнали в школу. Класи маленькі, але добре обладнані – інтерактивні дошки, телевізори, оргтехніка.
– Зараз в нас навчається 66 дітей, а двадцять років тому було 140. Молодь не затримується в селі, і через війну виїхали, – розповідає директорка Катерина Перчиклій. – В гімназії працюють дванадцять вчителів. Ми багато робимо самі – ремонти в кабінетах, наводимо лад навколо школи, на спортмайданчику. І привчаємо дітей до праці, батьки також беруть участь.
Нещодавно громада перекрила дах на школі, а наразі за рахунок громади завершується реконструкція їдальні.
– Нарешті у нас буде сучасна їдальня з обладнаними кухнею та харчоблоком. Харчування добре налагоджене і безкоштовне. Отже, робимо все, щоб зберегти школу.
Учні гімназії часто стають переможцями олімпіад, спортивних змагань і Всеукраїнських конкурсів.
– Враховуючи, що нам недалеко до центру громади, наші учні їздять в Бессарабське в спортивну, музичну школи. Маємо і переможців регіональних змагань з вільної боротьби, боксу, лауреатів музичних конкурсів, – розповідає Олена Гуткан, заступниця директорки.
– А ще в нашій гімназії є багато традицій і завжди цікаво, – додає Надія Карамаврова, організаторка з позакласної роботи. – Тиждень ми розпочинаємо з ранкового кола – будуємо плани на тиждень. Часто влаштовуємо благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ, продаємо смаколики, вироби ручної роботи, формуємо посилки військовим, які відправляємо на фронт.
До речі, в гімназії працює ветеран війни Іван Залевський, який має нагороди. Він повернувся додому через важке поранення.
Уже і двійня народилася
Для надання первинної меддопомоги у ФАПі є все необхідне. Раз на місяць сюди приїздять лікарі, проводять прийом, роблять призначення, які виконують Людмила Карабецька, медсестра сімейної медицини, та Олена Карамаврова, молодша медсестра. Допомагає з ліками, обладнанням, інструментами Бессарабський центр первинної меддопомоги.
– Щойно проглядала статистику, скільки дітей народилося з початку року по Бессарабській громаді. У нас найбільше – п’ятеро, в інших селах – по одній, дві дитини, – каже Людмила Карабецька. – Я тридцять років пропрацювала в пологовому відділенні в Бессарабській лікарні. Після того, як відділення скоротили, третій рік працюю у ФАПі. У селі, до речі, 19 багатодітних родин, де виховується від п’яти до восьми дітей. Цьогоріч навіть двійня народилася – Арсеній і Аркадій. Мама молода, але справляється.
І мюзикли ставлять, і народні пісні співають
У місцевому клубі тепло, і це рідкість для сільських клубів.
– Тут встановлена твердопаливна піч – булер’ян, тому завжди тепло, – розповідає Марія Степанова, директорка клубу. – Ярославовці люблять ходити в клуб, на заходах завжди повна зала. Маємо три колективи: хореографічний «Хуторяночка», вокальний «Веселка» і театральний «Ярославець». В них є учасниками і діти, і дорослі.
Також у селі мешкають творчі жіночки, які чудово співають, – Олена Гуткан, Надія Карамаврова, Людмила Манчева, Галина Максакова, Людмила Спиридонова, Марія Волкова, Олександра Петрова, Анастасія Петрова.
– Навіть мюзикли ставимо. Отакі ми талановиті. Зараз таке сумне життя, що тільки ми і можемо хоч трішки підняти настрій одне одному та своїм односельцям.
***
Добру спадщину залишили німці нащадкам. Майже на кожному подвір’ї збереглися німецькі колодязі, будівлі, які досі використовуються. І ярославці розпоряджаються цим з розумом та користю, бо дійсно люблять своє село, бережуть спадщину і прикрашають.
Місцева легенда
Легенда розповідає, що біля вітряного млина блукав дух татарина, який колись загинув в цій долині мученицькою смертю, ще до заснування села. Ночами кричав він над долиною так, що люди боялися виходити з хат.
Дати і цифри
- У 1823 році 70 родин з Віттенбергу за дозволом повітового начальства переселилося в долину Борч.
- У 1823 році був збудований великий вітряний млин.
- На початку 20 століття Ярославове вважалося однією з найбагатших німецьких колоній.
- У 1923 році в селі з’явилися перші телефони.
- У 1946 році почала працювати початкова школа.
Раніше ми розповідали про Манзир – Лісне, село на кордоні двох світів, яке заснувала графиня Стурдзе.
Читайте також про Ганнівку на Одещині та чим займаються зараз у ромському селі.
Ще за темою:
- Кам’яні хрести Шершенців на Одещині: звідки вони та що розповідають про Рахманський Великдень
- Коханівка на Одещині: козацькі хрести, розграбований скарб і герої сучасної війни
