Ключові моменти:
- Одеські двірники розповідають, що після нічних атак часто прибирають уламки скла, сміття та наслідки руйнувань
- Працівники ЖКГ навчилися ставитися з підозрою до будь-яких незнайомих предметів і викликають спеціалістів у разі небезпеки
- Найбільш шокуючими знахідками залишаються людські тіла, загиблі тварини та уламки збитих дронів
- Через кадровий дефіцит багатьом доводиться обслуговувати одразу кілька ділянок, працюючи без вихідних і за невисоку зарплату
Щодня в Одесі на прибирання вулиць виходять сотні працівників житлово-комунального господарства. Під час воєнного стану до звичних обов’язків додалися нові ризики — наслідки ракетних і дронових атак, підозрілі предмети та робота поблизу місць руйнувань.
Щоб створити цей матеріал, журналістка «Одеського життя» вимушена була встати раніше, щоб зустріти світанок та поспілкуватися з двірниками в різних районах міста та дізнатися, як їм зараз працюється.
«Дивують тільки трупи»
Леонід – переселенець із Запоріжжя. Дружина та донька через війну виїхали до Європи, а він залишився в Одесі. Поки ми розмовляємо, Леонід поправляє неповороткі сміттєві контейнери: підтягує ближче до тротуару, вирівнює. Паралельно пояснює, що робота у них звичайнісінька, нічого особливого.
Я заперечую, що щойно бачила в сусідньому сквері комплект одягу під деревом. Ніби хтось, пристойно одягнений, уночі роздягнувся там догола – і пішов або випарувався.
– Та ганчір’я якого тільки не знаходимо, чого тільки не знаходимо, звикли, – знизує плечима Леонід. – Якось я труп людини вранці знайшов, ось тоді здивувався! Трохи прикопаний був труп… На розборі завалів, після прильотів буває багато роботи, але це теж звична справа. Та туди ми першими й не ліземо. Стоїмо, чекаємо, поки поліція та служби все перевірять, і тоді вже беремося.
Помовчавши, Леонід додає:
– А взагалі в Одесі спокійно дуже. Ну після нашого-то Запоріжжя! Тихо тут, тиша така…
Повітряної тривоги він ніби й не помічає.
«Наш ворог – погода. Будь-яка!»
Світлана пригадує, що труп теж нещодавно доводилося виявляти.
– Але той не валявся, а тихо в машині сидів, – заспокоює вона. – Ми вранці зазвичай збитих котів знаходимо, цього багато. Ганяють автівки, та ще й в темряві…
Підозрілим Світлана про всяк випадок вважає тепер усе, крім звичайного сміття.
– Нам так пояснили, що якщо сумніваєшся, то краще ну його! Машинка дитяча, дроти, металеві штучки, коробки дивні… Обмети навколо і дай сигнал, куди треба, а вони вже розбираються.
Головним же ворогом двірника залишається не війна, а природа.
– Восени листя, взимку лід і сніг, навесні грязюка, влітку квіти з дерев сипле! Раніше у мене улюблена пора року була – літо, – згадує Світлана. – Але тепер погода дурна, всі сезони кудись з’їхали, тож цілий рік мучимося.
Головне – прикривати ноги!
Алла працює двірником в Одесі 24 роки, і занепокоєна вона не небезпеками, а нестачею кадрів.
– Метемо по дві-три ділянки, немає людей! Переселенцям та нужденним пропонують, але ті пробують і відмовляються. Важка робота.
Алла розвіює чутки про те, що ночами з ворожих дронів скидають фальшиві купюри та розсипи дрібних вибухових пристроїв. В Одесі, принаймні, жодного разу не бачила. Висміює вона й інший міф: про те, що двірникам дають квартири.
– Ніякого житла не дають. Хоч 20, хоч 30 років тут працюй. А от за квартиру пішли б люди і двірниками.
Поки ми розмовляємо, повз пробігає її колега. Ця жінка в люті вигукує на ходу:
– Шорти їм не сподобалися, розумієш! А мені жарко, парить! Ні, кажуть, перевдягнися!
На ній бовтаються вільні шорти до коліна. Алла посміхається колезі співчутливо, але мені каже, що ця вимога розумна.
– Травмонебезпечна робота, ноги мають бути закриті. Коли метеш, то скло летить, каміння, уламки, голки. А тканину могло б наше начальство і кращу вибирати. Синтетика дешева, колом стоїть, не дихає, як тут не запаришся?
Головна прикмета війни, за словами Алли, це зникнення безхатьків з вулиць. Каже, ТЦК давно вже вимели чи розполохали всіх.
Читайте також: «Купаємося у будь-яку пору року»: будні бригадира одеського водоканалу
Дрон у гуртожитку та «одноногий» бізнес
Цей Леонід – одесит, усе життя був каменярем, заробив пенсію 3 500 гривень. Уже 4 роки прибирає в районі консерваторії, але зарплата крихітна.
– Доводиться он, – киває на урну зі сміттям, – ще банки збирати й здавати…
Він спростовує спостереження Алли щодо безхатьків: нікуди не зникли, перебралися з вулиць у під’їзди будинків та підвали. Помітно, що безхатьків він вважає природними ворогами двірника.
– Ні, усяке буває. Може, людина кредит на бізнес узяла невдало, втратила житло. Але коли люди хочуть жити на вулиці… не розумію! Ось тут при мені було: безхатька відмили, одягли в костюм новий, взули пристойно. І що він зробив? Розпродав усе приятелям. Навіть черевики продав, та ще й як! Знайшов двох одноногих – і кожному продав по черевику. Бізнесмен! Наступного ранку знову п’яний у калюжі лежав. Та й наркомани нікуди не поділися, так і нишпорять по кущах, шукають свої закладки, їм уся війна – мимо.
Дивує тепер Леоніда тільки наглість нашої влади.
– Крадуть – усі! Жирують, нікого не соромляться! І судді, і прокурори, і депутати наші, нібито «народні», і президент…
Він довго лається, погрожує народним гнівом. Потім згадує, що запитувала я про інше, і розповідає:
– У гуртожиток у нас тут уночі дрон прилетів, трохи пошкоджений. Ну, страшнувато… Нутрощі видно було, я заглянув, а там 4 мотори таких, як у мопеді, і цілісінькі. Я зателефонував, приїхали військові та забрали. Знадобиться їм ще, я гадаю, для наших дронів…
Універсальний інструмент для пекельної роботи
Сергій відповідає, що зі знахідок на вулицях міста особливо дивують його собачі какашки. Коли, коли вже навчаться прибирати за своїми собаками?
– А взагалі у нас найпекельніша робота! – зітхає він. – І з війною її просто більше стало. Зайве сміття, уламки, вікна биті…
Коли я запитую, яким інструментом зручніше збирати купи битого скла, Сергій дивиться на мене, як на божевільну, і сміється.
– Ось наш інструмент, – трусить він мітлою. – На всі випадки життя. Ні, взимку ще лопата і, може, жменьку солі видадуть, щоб три квартали посипати… Мітлою все й збираємо після прильотів. А потім ще й вікна забиваємо фанерою, це теж на нас. Вихідних у нас немає, цілий тиждень пашемо! Та кого це дивує?
«Наш покійничок біжить!»
Майже всі двірники – люди пенсійного та передпенсійного віку. Але трапляються мені й двоє чоловіків років під сорок. На мої питання вони відповідають:
– Та нормально все у двірників… Але ТЦК заважає!
Я дивуюся: хіба ви не заброньовані працівники? Важлива сфера, ЖКГ міста! Тут навіть приторговують «бронню», приймаючи «липових» співробітників у двірники.
Чоловіки пояснюють, що вони – давно вже військові.
– Я в СЗЧ взагалі, – сміється один. – Відвоював, а списатися з армії за здоров’ям не давали. У нас місцеві ТЦК нормальні, одразу в бусик не пихають. Пробивають мене через «Резерв+», а я там покійником значуся чомусь. Уже так мені при зустрічі й кажуть: «о, наш покійничок біжить»! Зараз домовляюся в одній бригаді, буду повертатися, а поки що мету вулиці.
Його напарник розповідає, що списується за станом здоров’я. Привіз із фронту і міжхребцеві грижі, і купу ускладнень. Побув іще трохи в ППО, але й там уже не тянув.
– Затримок із зарплати двірникам немає, це головне, – каже він. – І премії дають, коли на розборі завалів працюємо. Це «громадські роботи» називається, торік кілька разів по 20 тисяч премії отримували. Жити можна.
Дивними знахідками на вулицях Одеси цих чоловіків не здивуєш.
– Я в піхоті був, там будь-який предмет за кілометр обходили! Пляшка стара лежить у грязюці, ніби давно валяється. А поставиш ногу поруч – і здетонує.
– Так! Або запальнички. Валяється запальничка, яскрава. Підніме мужик – і вибух, немає руки. А в Одесі… Ні, ну теж буває цікаве! Ось на тому тижні ракета ППО вночі впала на вулиці, за квартал звідси. Подивилися ми на неї зранку… Ну, думаємо, добре хоч, що не здетонувала!
***
Сходяться всі в одному: на тривоги не реагуємо, в укриття не ходимо. Навіть якщо нічна атака перетікає в ранкову, двірники виходять на вулиці о 5 годині ранку. Так і метуть, під канонаду вибухів та дзижчання в небі. Інакше втратять 30-40 хвилин, і доведеться лавірувати з мітлою серед перших пішоходів.
У кадр ніхто не хоче. Діди сміються: я старий уже, не треба, он дівчата на сусідній ділянці! «Дівчата» теж ніяковіють: ну ось іще, знайшли фотомодель! Декого вмовляю сфотографуватися хоча б зі спини, за роботою. Вони відвертаються, змахують мітлою, входять у ритм. І починають швидко віддалятися, забувши про мене. Часу обмаль, до восьмої ранку вулиці вже будуть заповнені людьми.
Дивовижне теж поруч, але дивуватися ніколи, роботи багато. І відібрати її у двірників не поспішають ані дорогі роботи, ані модний штучний інтелект.
Раніше ми розповідали, як прибирають місто, будують укріплення та «хрестять» техніку шампанським комунальники Рені.
Читайте також: Розбирають завали і висаджують квіти: два фронти озеленювачів Одеси
