Новини Одеси та Одеської області

Переселенці в Одесі: три показові історії

Переселенці в Одесі: три показові історії

Зібралися якось в Одесі українець, російський та білорус… З цієї фрази розпочинаються сотні бородатих анекдотів. Але часом так починається історія з життя, зовсім не смішна, хоч і показова.
У перші тижні цієї війни журналіст «Одеського життя» поспілкувався з трьома людьми, яких поєднувала втеча від «русского мира» до Одеси. Як зустріло їх наше місто, як вони сприйняли російську агресію і як склалася їхня доля через півроку?

Росіянин Сергій Шавшуков

Історія Сергія теж схожа на анекдот, лише дуже похмурий. На кшталт «Пропав кіт без вуха, очі та хвоста, прізвисько – Щасливчик». Але при цьому біографія його – просто повний список всіх протестних організацій, рухів і мітингів в Росії за останні, «путінські» роки. Колись у нього були бізнес, коло друзів, нормальне життя та здоров’я. Після важких років боротьби з режимом залишилося лише бажання виїхати якнайдалі. Але дістали і тут…

«Знав, на що йшов, добровільно вибрав»

– Я в Одесі вже три роки, щоправда, із перервами. Почав своє повернення до України у 2018-му році. До цього я все ще думав, що, може, там поборюся… Але вже зрозумів, що це марно. Зуби мені вибили у російській в’язниці. Після тієї самої демонстрації у 2012-му році, 6 травня. Тоді багато народу побили, а мені просто влучили палицею по зубах. І потім ще довго тягали на допити.

Мітинг, 2014 р.

Сергій Шавшуков (праворуч) на мітингу у 2014 році

Але в ці зуби заглиблюватися не треба, мене взагалі не раз побили. Навіть особливої образи на це нема – знав, на що йшов, добровільно вибрав. Якби я був зараз у росії, то стояв би на антивоєнній демонстрації. Тобто, мабуть, уже сидів би за це, а в мене неодноразові такі «порушення». Але я не хочу до росії. Якщо чесно, зараз я цю країну просто ненавиджу. Повернуся туди хіба що якщо з України виженуть насильно.

«Спалив би цей паспорт, але ж не так зрозуміють»

– Наша сім’я родом із Криму, були депортовані у 40-х роках, і якщо це довести, то я за законом маю право на здобуття українського громадянства. Потрібна лише довідка з архіву Феодосії. А він – під росіянами, які мені цю довідку не дадуть, а якщо й дадуть, то українська влада її не визнає.

Знайшовся юрист, який спочатку взявся допомагати з оформленням документів на ПМП, обіцяв усе вирішувати. Він усе хвалився, що сам – із колишніх міліцейських, зв’язки є, все зробить, тільки гроші давай! Ну, я й давав місяць за місяцем, тільки справа нікуди не рухалася. Тепер він знову грошей вимагає, погрожує приїхати і особисто вивезти мене в росію, якщо не заплачу, а грошей у мене і немає. Картка була російська, вона заблокована, нічого не знімеш.

День єдності в Одесі

Сергій Шавшуков (ліворуч) 22лютого 2022, Одеса

В Одесі я встиг і коронавірусом важко перехворіти, і перенести інфаркт, і операцію на серці. Всі законні терміни перебування в країні через це вже порушив. Отак і ходжу вулицями – незаконно, з російським паспортом на руках. Спалив би цей паспорт, але не так зрозуміють, вирішать, що це я ховаюся.

«Хочу поїхати до будь-якої країни-демократії»

Квартирна господиня, у якої я кімнатку знімаю, дуже на мене сердиться, дуже кричить. У неї син у тероборону пішов, вона хвилюється, я розумію. Якщо з сином щось трапиться, каже, я тебе, росіянино, своїми руками придушу! З іншого боку, годує і на вулицю не жене поки що, шкодує…

Серце розривається за знищені міста України, за вбитих, за все, що творять росіяни! Хочеться кричати ЗСУ: «Мочіть їх, браття!». Але я цього не можу. Адже я не брат. І сам би взявся за зброю, але старий я вже, я не в змозі воювати, то толку від мене небагато.

Виїхав би прямо зараз, у будь-яку країну-демократію, хоч до Польщі, хоч до Німеччини, хоч до Ізраїлю. Бабуся ж у мене єврейка… Але як їхати, на які гроші? Не знаю.

Українець Дмитро Карпенко

Дмитро Карпенко, переселенець

Дмитро приїхав до Одеси з Донецька ще 2014-го року. Весь він – живе спростування міфу, що всіх українців ще за СРСР вивезли з Донбасу, а землі заселені росіянами. Він із захопленням розповідає про свій славний рід «карпенківських», по-козацькому рубає повітря рукою під час спілкування та щиро дивується, якщо повідомити йому, що говорить він російською, але з явним українським акцентом.

«Ми вже пережили момент біженства»

– Я розмовляв з багатьма донецькими, з нашою диспорою, яка переїхала сюди у 14-15 роках. Усі однозначно кажуть: звідси ми вже нікуди не поїдемо! Тут є кілька факторів. Перший – що багато хто полюбив Одесу, це стало своє місто, міняти його на щось не хочеться. Друге – люди вже одного разу пережили, перенесли цей момент біженства.

Я поїхав 14-го, на початку червня. Щойно у Донецьку почали шмалювати вже по-справжньому. Батьки там залишилися, а ми з колишньою дружиною вночі зібрали речі і рано-вранці поїхали. Будинок, квартира – все також залишилося там. І люди, які поїхали, вже розуміють, що таке втратити все за один день. І абсолютна більшість із нас змогла успішно асимілюватися. Ми знайшли новий будинок, роботу, нове коло спілкування. Здобули друге життя, другий шанс.

Дмитро Карпенко, переселенець2

Тут ще один дуже важливий момент: ми виїжджали від тих людей, з якими ми не хочемо залишатися. Туди прийшов поганий «русский мир», і ми на цьому світі жити не хотіли. Зараз ми залишаємось у тому світі і з тими людьми, з якими хочемо бути, з тими, хто нам подобається.

«Пора впертись у рідну землю»

– Загальна реакція: знову від цього «русского мира» втекти? Ну ні. Ми не вперлися тоді, бо ситуація була інша, ми не готові були, і багато хто в Донецьку був за «русский мир». Але вже настав час упертися в рідну землю.

Поняття не маю, що зараз робити росіянину у росії. Крім тих 70% людей, які просто просякнуті ненавистю, причому ця ненависть імперська, завжди стражданнями тих, хто слабший… Основна різниця між нами не така велика: у нас одне коріння, одна віра, ми живемо у схожих світах, але у наших людей, хоч як це пафосно звучить, є воля. Воюють ж насправді не за якісь гасла та принципи, а за право залишитися собою – вільною, вільною людиною.

Я розмовляв із нормальними росіянами, які розуміють всю абсурдність і весь жах цієї війни. «Ось я вийду надвір за вас – і отримаю термін. Тобі від цього стане легше?» – запитав один знайомий російський хлопець. Ні, мені від цього не стане краще. Але якби ви всі вийшли на вулицю і сказали, що ви думаєте… Хоча б ті 30%, які проти… То це, можливо, вирішило б справу. А можливо і ні. Зрозуміло, що зараз вони вже в тій ситуації, коли «а що я можу зробити один?». Але, хлопці, треба було не допускати ситуації, коли вичищено все, і кожен із вас залишився один! Ми, українці, теж по-одному нічого вдіяти не можемо, але ми можемо зібратися разом! А вони – ні.

«Навіть якщо нас окупують, нічого не скінчиться!»

Я в цій ситуації веду себе не як герой. Не взяв у руки зброю. Але може прийде ще й наша черга повоювати. Ось зараз стала розмова, що приїдуть знайомі з Харкова. І, звичайно, ми приймемо. І, звичайно, не візьмемо грошей. І не тому, що ми такі кльові, а тому, що самі були біженцями. І уявляємо, як це бігти, коли за спиною все обрушилося.

Я все життя поглядав на Іспанію, завжди мріяв опинитися там. Але зараз треба вдома бути, в Одесі. Адже крім зручності та комфорту, є самоповага та повага оточуючих. Навіть якщо станеться найгірше, навіть якщо нас окупують, то нічого не скінчиться. Давайте назвемо своїми іменами: почнеться партизанська війна, і вона йтиме без зупинки доти, доки ці люди звідси не підуть. Жодного іншого варіанту немає. Це не патріотизм, не пропаганда, це просто факт, який розуміє кожна людина, яка бачить, що відбувається довкола. На нашій землі вони «царювати» не будуть.

Білорус Володимир Гудков

Переселенець Володимир Гудков

Володимир народився в Одесі і давно мріяв переїхати, щоби зустріти старість тут, у маленькому будиночку на березі Чорного моря. Але до пенсії ще був час – йому лише 63 роки, і переїзд відкладався. 16 грудня минулого року він приїхав до України без нічого, буквально на пару днів, щоб зробити «європейське» щеплення від коронавірусу. І за дві години до відходу автобуса до Білорусі він дізнався, що громадянську платформу «Схід», активним учасником якої він був, КДБ оголосило екстремістською.

«Не хочу штовхатися у поїзді серед жінок та дітей»

– А в мене вже у серпні була розмова з КДБ та обшук. Злякалися всі мої там. Посидьте, кажуть, в Одесі якийсь час, а там буде видно. Знайшов квартиру тут, зняв, зробив у січні друге щеплення. Якщо вже пішла така п’янка, думаю, то займися вже переїздом, подай документи на ПМП. 22 лютого подав я до податкової документи на отримання ІПН, щоб працевлаштуватися офіційно, і мав забрати його 25 лютого. Ну і тут – 24-те, війна…

Зараз дочка тягне мене до Пшемисля. Поляки ж ухвалили закон, білорусів теж спрощеним порядком приймають. Але я не хочу просто тікати. Штурхатися в поїзді серед жінок та дітей. Мені погано чи в Одесі жити з видом на море? Офіційно я маю право перебувати в Україні до 18 травня. А як там далі, поки що взагалі незрозуміло. Боюся, що мені в Україні не буде продовжено дозвіл на перебування, а для мене це важливо.

«Через КДБ пропустили практично всіх»

– В організації «Схід» одразу нас було близько 130 осіб. І через КДБ у результаті пропустили майже всіх. Наше основне завдання було – налагодження діалогу між владою та суспільством, так і назвали себе – діалоговий майданчик. Ну були розмови спочатку з провладними депутатами і навіть чиновниками. Але потім нам відкритим текстом заявили: владі це не треба.

Переселенець Володимир Гудков2

Ось цей поділ за віком, про який часто говорять, є. Так, багато хто зі старшого покоління не живе без телевізора і підтримує владу. Не знаю, як вийшло, що я не за путіна, але я завжди, починаючи з 1994 року, був його категоричним категоричним противником. І супротивником Лукашенка. Серед моїх знайомих ніколи не було «ябатек». Чи то відфільтровувалися, чи їх справді ніколи багато не було, вибори ж постійно фальсифікувалися.

Лукашенко любить кричати, що не можна сфальсифікувати 80 із лишком відсотків! Так, стільки – не можна. Але 20-30% можна. І він це робив. І ось до 2020 року склалася така ситуація, що йому цих звичайних фальшивих відсотків не вистачило.

«Здачі не даємо, бо ми – білоруси»

– Можна послати в Україну якийсь Мар’їногорський спецназ, тисячу людей контрактників, але не більше. Навіть якщо уявити, що білоруську армію рушили, то третина тут же здалася б, третина б втекла, а третина могла б повернути зброю в інший бік. Більша частина нашої армії – терміновики. Білоруська армія, хоч би що говорили, практично не брала участі у придушенні протестів. Це було справою наших ментів та розгвардії.

Після протестів багато українців казали нам, що все пішло б інакше, якби ми організували опір, взяли ціпки та каміння, били когось… Але такого бути не могло, бо це – білоруси.

Якісь стереотипи про народи таки виявляються правдою, а чому – чорт його знає… Може, ландшафти працюють? Українці – козаки, люди степу. Якщо в степу прийшов ворог, ти від нього не втечеш, далеко видно. А у Білорусі спочатку «моя хата з краю», а якщо притиснуло – пішов у ліс. Ніколи білоруси не ходили ні на кого війною. Так, мирний характер – це погано, коли треба протестувати. З іншого боку, це добре, бо Україна може не боятися, що білоруси повноцінно включаться у війну.

Якщо білорус пішов у ліс, а його там знайдуть, то він не козак, не схопиться за шашку, щоб рубатися. Просто можна вночі ножиком у спину одержати. Або поїзд під укіс піде. Або хата згорить. Це у нашому характері. Але чолом, стіна на стіну – ні.

«Називають усе слов’янською, щоб потім назвати російською»

Білорусь співпрацює з путіним, і я не виправдовую. Фактично Білорусь окупована країна. Вона надала росії свою територію, свої аеродроми, дороги. Хто це обслуговує? Білоруси. Тихо працюють, щоб росіяни могли атакувати Україну, запускати свої літаки та ракети. І начебто ні до чого. Але сотня-друга наших в українській армії таки бореться… Є у нас люди, які можуть і чинять реальний опір, але це мізерна меншість.

Залишитися я, як і раніше, хочу саме в Одесі, Батьківщина – тут. Пам’ятаю, ще батько був живий, кінець 60-х років, йдемо на футбол, матч «Динамо-Мінськ» та «Чорноморець-Одеса». Загалом він сказав: я з тобою більше не піду! Тому що я вболівав за «Чорноморець». І у нас усі їздили до бабок у село на літо, а я – до родичів до Одеси. Так склалося, що я одесити. Не те що прийшло усвідомлено в зрілому віці. Так було завжди.

Ось росіяни багато хто теж сюди їздив і любив, але просить не ПМЖ України, а віддати їм Одесу. А чому? Пам’ятаю, давно ще один чеський письменник, Карел Гавлічек-Боровський, сказав: росіяни називають усе довкола себе слов’янським, щоб потім назвати це все російським. Дуже точно сказав.

То чим справа скінчилася?

Закінчуються анекдоти, а герої наших історій, дякувати Богу, живі-здорові і все в них триває.

Дмитро Карпенко таки «уперся у рідну землю» і на жодний день не залишив Одесу. У червні він одружився з дівчиною, з якою познайомився тут кілька років тому. Разом закінчили ремонт в одеській квартирі та впорали новосілля.

Володимир Гудков так і не поїхав до Польщі. І робить все можливе, щоб отримати законний дозвіл бути тут, в Одесі. Правда, зітхає, що у воєнний час все це ой як не швидко робиться.

Сергій Шавшуков поїхав до Ізраїлю, прийняв там громадянство та нове ім’я – Іцхак Бронштейн. Вперше за довгий час у нього все гаразд.

Актуальна інформація ЗА Одесу у нашому Telegram каналі! Новини, фоторепортажі та історични факти про Одесу.
Читайте нас у Viber! На каналі «Комуналка» розповідаємо про комунальні платежі, тарифи, пільги та субсидії.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Висловіть вашу думку. Це важливо.
Підписатися
Сповістити про
guest
0 коментарів
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Ще за темою
Всі новини
Вибір редакції
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: