Через агресію росії Каріна Єфремова виїхала з Краматорська та опинилася в Одесі. Разом зі своїм чоловіком дівчина вже встигла налагодити тут свій маленький бізнес та згуртувати навколо себе деяких одеситів. Як Краматорськ жив з 2014 року, та як переселенців зустрічає Одеса, Каріна розповіла «Одеському життю». Ось її промова.
Ми разом із мамою та чоловіком виїхали з Краматорська через два тижні після початку війни, тому що знаходитися в нашому місті було просто неможливо: ми ночували в ванній кімнаті, а моя мати дві доби провела у підвалі. Було дуже страшно.
На початку березня в Краматорську поряд зі мною трапилася жахлива подія. Під час повітряної тривоги я опинилася в супермаркеті. В цей час пролунав такий вибух, що я зрозуміла, – це зовсім поряд. Тоді ракета пошкодила будівлю біля магазина, в якому я ховалася. Я була в підвалі супермаркету, куди почали приводити поранених людей. Я бачила всіх цих скривавлених чоловіків, їхні поранення. Тоді це було вперше, коли я стикнулася віч-на-віч із війною.
Читайте також: «Відкриваєш очі – і ти живий»: історія переселенця з Маріуполя (відео)
Тоді ми прийняли рішення, що треба виїжджати. Ми приїхали до Одеси 20 березня. Перший місяць ми просто провели в телефоні. Ми постійно моніторили новини з Краматорська, зі Сходу, й в принципі зі всієї України. Це все, що ми робили. Ми навіть за гуманітарною допомогою не ходили з початку, така в нас була апатія.
Я просто дивилася новини, тримала кулачки та думала: «Хоч би не зруйнували ту нову площу, яку тільки відбудували, наш гарний Сухий фонтан, наші парки й сквери». У мене з’явилося відчуття, що я нічим не можу допомогти тим, хто залишився в Краматорську. Війна вже трапилася, і я не могла цьому запобігти. Я не могла приїхати в рідне місто й надати якусь допомогу. Я просто сиділа в Одесі, а там у вокзал прилетіла «Точка У». Я дивилася фотографії та молилася, щоб там серед жертв не було нікого з моїх друзів, близьких і знайомих. Я просто жалкувала, що нічого не можу вдіяти.
З часом ми з чоловіком зрозуміли, що треба починати працювати, заробляти гроші. Були різні варіанти. В принципі, можна було влаштуватися офіціантами, наприклад. Але ми вірили в те, що найбільша користь від тих людей, які займаються своєю справою, за позовом душі. Тому ми зробили ставку на те, що ми робили й в Краматорську, – на квіз.
Квіз – це така вікторина, в яку можуть пограти люди будь-якого віку. Це гра для компаній, коли гравці збираються у закладі, а ведучий їх розважає питаннями про все на світі. Це здебільшого питання на кмітливість.
На квіз люди приходять заради людей. І мені дуже подобається така тенденція. Ми дуже раді, що ми можемо так згуртувати одеситів та переселенців, які тут живуть.
В Краматорську та Слов’янську ми були єдині, хто організовував квіз. А тут в Одесі є конкуренція, й вона не маленька. Але нам це навіть цікаво, це нова сходинка для нас. І ми, в принципі, збираємо людей. У нас є навіть постійні гравці, тобто для нас вже це люди не чужі.
Стаття на тему: Війна та бізнес: як родина з Миколаєва відкрила в Одесі перший магазин шашлику
Може нам так пощастило, але ми зустрічали тут багато відкритих, чуттєвих людей, які завжди готові допомогти. Я думаю, що в будь-якому куточку України, особливо зараз, можна знайти спільну мову з людьми.
Кожного дня я відкриваю для себе Одесу. Траса здоров’я – це найулюбленіше моє місце. Там чудова природа та немає транспорту – тільки велосипеди. Це мені дуже подобається. Я вже починаю сприймати Одесу як свій дім, але, звісно, сумую за рідним містом.
Я не знаю в Краматорську жодної людини, яка б чекала на «руській мір» й сумнівалася в тому, хто стріляє по нас. Я думаю, що такі люди є, але їх дуже мало. Я народилася в Краматорську, і я не пам’ятаю такого, як останніми роками: щоб стільки людей виходило у вишиванках, з українськими прапорами. Раніше цього не було. Події 2014 року зробили Краматорськ проукраїнським.
Ще на тему: Шеф-кухар із Краматорська годує бургерами одеситів та допомагає ЗСУ (вiдео)
Чому багато хто не виїжджає зі свого міста? Мені здається я розумію. Ми теж тягнули до останнього – до нашого останнього. Це у кожного особисто своя межа. Ми не виїжджали тому, що ми не хотіли залишати своє життя, яке ми будували. У нас були плани, перспективи, контакти, бізнес, заробіток. Але якщо ти виїжджаєш, маєш почати все з нуля.
Моя мати виїхала за кордон. І вона дуже хоче повернутися, навіть просто зараз. Вона ще там може знаходитися по термінах, але хоче повернутися до Одеси, бо в Краматорськ зараз їхати дуже небезпечно. Одного разу я спитала у неї: «А яка тобі різниця? Все одне Одеса не Краматорськ, це не рідне місто». А вона відповіла: «Там, за кордоном, ти розумієш, що Україна – це будь-яке українське місто. Якщо я сюди приїду, я вже буду на Батьківщині».
На жаль, в цій ситуації ми нічого не можемо планувати. Тому все, що нам залишається, це жити тут і зараз. А жити – означає діяти. Це моє таке кредо.
Ще більше відеоісторій від «Одеського життя»:
- Втеча з окупації: майже шпигунська історія херсонського журналіста;
- Переселенець про Одесу: «Це великий Херсон»;
- «Приставляли до чола автомат»: розповідь херсонця Володимира про окупацію та вільне життя в Одесі.
Фото: скріншот з відео
