Новини Одеси та Одеської області

«Відкриваєш очі – і ти живий»: історія переселенця з Маріуполя (відео)

Маріуполець Віктор Ткач приїхав в Одесу в середині квітня. До цього він 45 діб намагався вижити у рідному місті майже без води та їжі. Чоловікові прийшлося поховати більше десятка сусідів та спостерігати, як війська рф знищують Маріуполь.

В решті решт вони зруйнували й квартиру Віктора – вона згоріла під час обстрілу. Аби врятуватися чоловік разом із дружиною пішки пройшли майже 30 км, та дісталися до Одеси на попутках. Зараз 69-річний чоловік працює волонтером в одеському гуманітарному центрі та допомагає іншим переселенцям. «Одеське життя» попросило Віктора розповісти його історію життя під час війни. Ось його монолог.

«24 лютого, рано вранці, близько 6:00-6:30, ми почули вибухи. Для нас, для Маріуполя, це звичайне явище, тому що поряд у нас лінія фронту й, буває, періодично нас обстрілюють. Проходить день – стріляють, минає два – стріляють, і коли ми побачили, що на мікрорайон «Східний» падають снаряди та розриваються там, ми зрозуміли, що це насправді війна, і це серйозно.

У нас сирен не було. Нас ніхто ні про що не попереджав, бо наше керівництво поїхало з Маріуполя наступного дня після початку війни. Нас врятувало те, що у снарядів ворога минув термін придатності. На полі неподалік нашого будинку була купа снарядів, що не розірвалися: просто встромився снаряд у землю – і стирчить. Я рахував: за день там з чотирьох снарядів розривався один.

Наприкінці лютого, десь 28-го числа у нас відключили опалення: снаряд потрапив у котельню, і вона припинила роботу. І десь 3-4 березня відключили світло та газ. 

Днів 20-25 літаки скидали на місто бомби, і ми не знали, куди впаде ця бомба: на наш будинок, або на інший. росії взагалі було все одно, куди що скидати. Ви ж знаєте, що на Драмтеатр бомбу скинули? А там були діти, яких готувалися евакуювати.

Я вам скажу чесно, ми з дружиною в підвалі не ховалися. Ми вирішили: потрапить – так потрапить, аби потрапило так, щоб не стати інвалідом. Вб’є – значить вб’є. 

Серед нас був чоловік, афганець, який знав, як летить міна, як летить снаряд із «Града», як летить скинута бомба. Тому ми завжди стежили за ним. Тільки починало щось свистіти, він міг нікуди не йти та казати: «Це не в наш бік». І тоді ми не рухалися з місця. Але якщо при обстрілі він починав бігти в під’їзд, ми одразу забігали слідом за ним. І точно: снаряд приземлявся десь поруч.

Кажуть, є Бог на світі. Одного разу при обстрілі ми забігли до під’їзду, після виходимо, я дивлюся, а металеві двері – в дірочку, як решето. Їх уламками посікло. Якби ми там залишилися, ми б там уже всі лежали.

У нас ніколи не було такої холодної весни. Наприкінці березня було 9-10 градусів морозу. Як за такої температури можна було купатися? Два рази за весь час ми нагріли води в каструлю, і в тазику обмилися. Ми знімали взуття – там уже шкарпетки прилипали.

Коли ми приходили додому, то знімали тільки куртки та взуття та клали всі ковдри на ліжко. Коли лягали спати, ми залазили під ковдру з головою, в шапках, брались за руки цілували один одного і прощалися… тому, що ми не знали, встанемо ми вранці, чи ні. Це відчуття, коли вранці прокидаєшся, відкриваєш очі – і ти живий, ти розумієш, яке це щастя, що ти живий.

Ми за гуманітарною допомогою приходили до церкви та стояли по 2-3 години за банкою зеленого горошку. У нас кішка… ну чим годувати кішку? Ми все ділили: було дві картоплини – вона їла картоплю. І вона їла зелений горошок…

Ми стояли у черзі за допомогою, коли прийшов чоловік і сказав: «Там лежить молода дівчина, їй відірвало ноги. Вона лежить, стікає кров’ю. Можна памперси?»  Ось чому я вважаю, що добре, якщо потрапить снаряд і вб’є, а не зробить тебе інвалідом.

Казали, що в місті працювала якась одна лікарня. Швидку допомогу не викличеш, аптеки всі розграбовані, нічого не працює. Біля нашого будинку був пустир. Ми там ховали людей. За 45 діб ми поховали 14 осіб, які померли від того, що у них не було ліків. Ці ями ми копали під обстрілами: хрести ставили, таблички писали.

В Маріуполі ми звикли до обстрілів. Коли ми були там, ми перестали боятися. Але приїхали до Одеси, і коли завдали удару по житловому будинку, ми злякалися, що вирвавшись з такого пекла, ми можемо потрапити тут знову ж таки під це.

В Одесі я навчався, потім працював, я тут жив. Для мене Одеса як рідне місто. Я помітив, що тут дещо дуже сильно змінилося: Одеса стала патріотично налаштованим містом. У нас у Маріуполі цього не було. Тут скрізь висять наші українські прапори, вони навіть на під’їздах намальовані.

Після переїзду я влаштувався волонтером до гуманітарного центру допомоги постраждалим від війни. Тут переселенцям дають не тільки продуктові набори. Тут люди отримують посуд, одяг, отримують медикаменти. Це, на мою думку, єдиний фонд, де можна отримати медикаменти.

Я допомагаю тим людям, які приїжджають сюди, як я, які все це перенесли, все це на собі зазнали. Зараз приїжджають переселенці з Миколаєва, Херсона. Я бачу цих людей, і хочу їм допомогти. Я б міг у свої 69 років лежати на дивані зараз, а я тягаю ящики по 18 кілограмів. За день я можу перетягнути 200-300 ящиків для того, щоб допомогти людям, тому, що я вірю в те, що Україна переможе».


Цей матеріал створено завдяки ГО «Інтерньюз-Україна» у межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю “Одеського життя” і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX


Ще схожі історії:

Актуальна інформація ЗА Одесу у нашому Telegram каналі! Новини, фоторепортажі та історични факти про Одесу.
Читайте нас у Viber! На каналі «Комуналка» розповідаємо про комунальні платежі, тарифи, пільги та субсидії.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Висловіть вашу думку. Це важливо.
Підписатися
Сповістити про
guest
0 коментарів
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Ще за темою
Всі новини
Вибір редакції
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: