«Одеське життя» продовжує цикл відеоісторій про те, як бачать наше місто переселенці з інших регіонів нашої країни та як їх прийняла Одеса.
Вимушені переселенці з’явились в нашій країні не в лютому цього року, а ще в 2014-му. Родина Ірини Гамбарян в їх числі.
З березня 2014 Ірина супроводжувала групи іноземних медій, які висвітлювали події в Донецькій та Луганських областях. Тож вона чітко розуміла, що відбувається, та не зупинялась, поки не з’явилася пряма загроза життю. Її чоловік також був не лише актором та режисером в обласному театрі юного глядача, а й активістом.
В листопаді 2014 року вони залишили регіон, де пройшла значна частина їхнього життя. Спочатку вони вирушили до Чернівців. Звідти чоловік пішов служити в АТО. А в 2019 році вирішили переїхати до Одеси. Зараз чоловік Ірини знову в армії, а сама вона займається психологічною підтримкою тим, хто цього потребує.
Своє знайомство з Одесою їх родина розпочала ще за довго до війни. Тож вони знають місто і з боку туристів, і з боку постійних мешканців. Але є базові цінності, які залишаються незмінними, незважаючи на статус: Море-Староконка-Привоз.
– Я точно знала, що в суботу я «пойду делать Привоз», а в неділю я піду гуляти Староконкою, чухати котикам пузики та спілкуватися з тими, хто ділиться культурою Одеси, через умовне продавання речей, – говорить Ірина.
Що стосується моря, то зараз з цим певні проблеми. Море надавало сил, було опорою під час локдаунів та життєвих негарадів. І його зараз дуже не вистачає.
Чого в Одесі завжди було багато – так це спілкування. Втім, Ірина зазначає, що воне нібито і таке як всюди, але трохи веселіше, ніж в інших регіонах. Особливо в міському транспорті. Саме там відбуваються діалоги, які потім стають одеськими анекдотами. Втім, людський фактор присутній всюди, тим не менш, жодної конфліктної ситуації за цей час не було:
– Люди скрізь люди, і мені дуже цікаво на них дивитися. Я сприймаю спілкування як розвагу. Воно для мене ресурсне, як помічне. Мене цікавлять люди. І, здається, це відчувається. Це однозначно залежить від мене.
А ще Ірина відзначає «плавність» одеситів та одеситок у спілкуванні. Тут немає різких рухів. Коли в Одесі щось відбувається швидко, то треба чекати подвоха:
– Якщо на Привозі щось починають тобі пихати похапцем, то я розумію, що мене намагаються обдурити.
Одну з найважливіших фраз, яку Ірина часто цитує належить невідомому одеситові. «Ну, ничего ж не изменилось!», – сказав він після того, як постояв із нею поруч, коли вона відпочивала на вулиці та роздивлялася будинки:
– Я тепер цю фразу повторюю собі коли йдуть обстріли Одеси, «Ну, ничего ж не изменилось». Ми стоїмо як і стояли, ми боронимо нашу землю, і – «ничего ж не изменилось».
До речей, які надихають Ірина відносить і одеські дворики. В Донецьку, говорить вона, не було такого культу дворів. Дуже сподобалась одеська ініціатива «Школа добросусідства», в рамках якої одесити відкрили свої двори для всіх охочих. В той же час їй здається, що мешканці міста зневажливо відносяться до спадку у вигляді прекрасних будинків та парків, та не відстоюють пам’ятки архітектури від зносу або руйнування. Особливо вона це відчула на прикладі Дачі Маразлі:
– Коли я раптом дізналась, що її збираються зносити, в мене, чесно, волосся дибки стало. Я побачила цей рух «Дача маразлі дає здачі» і подивилась, скільки народу прийшло. Знаєте, двісті людей на мільйонне місто – це взагалі не показник. І в цьому для мене багато суму.
Ви можете послухати інтерв’ю Ірини Гамбарян і дізнатися більше про те, як бачать наше місто переселенці з Донбасу.
Раніше ми розповідали про те, як бачить Одесу переселенець із Миколаєва Андрій Коваленко.
Фото з особистого архіву Ірини Гамбарян, відео Дмитра Михайлова
