«Не важливі емоції, важливим є твій вибір: Як реформати служать Богу та одеситам

В одній з найкрасивіших будівель Одеси на вулиці Пастера біля Преображенської служить Господу та людям Євангельська Реформатська Пресвітеріанська Церква (ЄРПЦ). Не найчисельніша церковна громада реформатів, проте вона добре відома своїми добрими справами та гуманітарною місією у нинішні складні та небезпечні часи воєнного стану та прибуття до Одеси біженців із різних регіонів нашої країни. Про те, як вони здійснюють своє служіння, і сьогодні піде оповідання.

Гуманітарна місія сьогодні

— У реформатської церкви давні традиції благодійності, а як зараз справи?

– Ми й до війни займалися допомогою. Кілька років годували взимку безпритульних. Кожного, хто приходить до церкви, ми навчаємо, що справи милосердя є дуже важливими. Коли почалася війна, нічого нового не почали робити, а продовжили допомагати ближнім, — розповідає Михайло Козаков, волонтер та проповідник, координатор гуманітарних програм Одеської ЄРПЦ. — У скрутній ситуації навіть допомагаємо не лише людям, а й тваринам, яких покинули господарі, — кормом та ліками.

Ми не влаштували на території церкви жодної роздачі гуманітарної допомоги, а адресно допомагаємо багатодітним сім’ям. Якщо дізнаємося, що комусь потрібна допомога, їдемо та допомагаємо чим можемо.

— А як ви визначаєте, кому потрібно допомогти?

— Люди знають один одного, хтось нас знає. Через ці соціальні зв’язки ми дізнаємося, хто потребує допомоги.

У розмову вступає Валерій Задорожний – головний пастор Євангельської Реформатської Пресвітеріанської Церкви:

— Була нагода: член нашої громади та багатодітна мати звернулася до мене з проханням закупити зошити та все необхідне для першокласників із багатодітних сімей. Ми знайшли кошти та забезпечили наборами тих, хто цього потребував.

— Є достатня кількість людей похилого віку, яким за 80, пенсії у них крихітні. До них допомога не доходить, бо про них ніхто не знає.

— Не можу сказати про всіх пенсіонерів, але більшість таких людей уже відомі. Я знаю всіх своїх будинків, — стверджує Михайло Козаков. — Коли моя сім’я переїхала до будинку, де ми зараз живемо, то побачили, що поряд багато пенсіонерів. І ми стали допомагати їм. Також і пастор Валерій у своєму будинку та околицях. Таку можливість допомогти мешкаючим поруч має кожен із нашої церкви.

— Це прості сусідські стосунки. У нас у дворі є сім’я з чотирма дітьми, і я кілька разів доставляв їм продуктові набори, фінансову допомогу, підтверджує пастор. — Або інший приклад: до нас звернулася по допомогу сім’я переселенців із Краматорська. Моя сусідка, що виїхала сама до Болгарії, дозволила біженцям пожити літні місяці в її квартирі, допоки ми не підібрали для них інше житло. І таких прикладів безліч.

— В Одесі є традиція більш-менш знати свого ближнього. Походить вона зі старих дворів, а тепер перейшла до багатоповерхівок. Розуміння того, що лихо зближує, існує. Це, на мою думку, дуже важливо, — наголошує Козаков.

— А що саме ви роздаєте?

— Насамперед ліки, продуктові набори, одяг. Найнеобхідніше.

— Це ще залежить від того, що нам дають. Ми отримуємо переважно продуктову гуманітарку: крупи, макарони, консерви, — додав пастор Задорожний.

Церква — інституція, якій довіряють

— А звідки приходить гуманітарка та хто ваші благодійники?

—Від різних людей. Особливо в перші місяці, коли люди бачили, чого потребує. Приходила гуманітарка з Румунії — від громадян Румунії, котрі пожертвували гроші, закупили продукти. Була єврейська громада одного з американських міст, яка передала допомогу через румунську організацію. Одного разу нам допомога прийшла з Італії від двох чоловіків, які до війни навіть не знали один одного, а познайомилися, бажаючи допомагати, — згадує Валерій Задорожний. — До нас вони відправили вантаж до Ірпені. Ще були британці-моряки, які діяли через християнську організацію у Молдові. Звісно, ​​оскільки ми маємо давні стосунки з американськими пресвітеріанами, велику допомогу надають і вони.

— Українці також допомагають, — додає Михайло Козаков. — Якщо мої знайомі з іншої області розуміють, що вони можуть поділитися з нами, то теж допомагають. Так ми одне одного підтримуємо. Люди виглядють, що церква — це інституція та люди, яким можна довіряти. Тому вони впевнені, що допомога буде роздана саме тим, хто цього потребує.

— У чому сьогодні найгостріша потреба?

— Вона залишилася незмінною. Людям треба щось їсти. Наближається зима — їм потрібний теплий одяг, ліки для тих, хто має хронічні захворювання чи застуду. Памперси, гігієна… – перераховує координатор гуманітарних програм Одеської ЄРПЦ. — Усі ці потреби нікуди не поділися. Якщо немає роботи — люди приходитимуть по допомогу знову і знову. Доки не зможуть знайти можливість самостійно себе прогодувати.

— А ви не думали, що можна організувати якусь маленьку майстерню чи допомогти з працевлаштуванням?

— Якщо людина готова, вона знайде можливість влаштуватися. А якщо люди переїхали і в них нічого немає, їм потрібен час для адаптації. Більшість із тих, хто приходить до нас, травмована настільки, що не може цього зробити, — парирує Козаков. — Є й ті, хто, переїхавши, одразу входить у роботу. Для соціального підприємництва, на жаль, у нас у церкві немає можливостей. Але якщо ми дізнаємося про якісь вакансії, то ми їх, звичайно, пропонуємо нашим парафіянам. Це також питання соціальних зв’язків.

Допомога ВСУ

— А нашим військовим допомагаєте?

— Запам’яталася така історія: один із наших братів, дуже великий чоловік, пішов добровольцем, — розповідає Валерій Задорожний. — Спочатку ми закупили для нього та його побратима спальники великих розмірів. А потім постало питання про бронежилет. Звичайний броник виглядав на ньому як манішка. Довелося організувати індивідуальне замовлення із великою кількістю плит. Звичайно, для цього знадобилися додаткові кошти.

— Війна в Україні триває вже досить довго, чи ви не втомилися допомагати?

— Дружина мені нещодавно сказала: «Не важливі емоції — важливим є твій вибір після емоцій», — розповів Козаков. – Ти можеш втомитися – лягай і поспи. Можеш злякатися – попий водички, одягнися тепліше. І продовжуй далі. Я зрозумів, що втома буде. Війни йшли й по дванадцять років. Тож у нас ще не дуже довго.

— Втіха це чи оптимізм, але бували часи й гірші. На жаль, нам випали ці, — додав пастор Задорожний.

Довідка «ОЖ»: історія одеських реформатів

Реформати створили свою громаду в Одесі в 1844 році. Нинішню будівлю пресвітеріанської церкви будували під наглядом головного архітектора міста А. Бернардацці, а 1900 року — остаточно оздобили та освятили. До громади входили досить заможні люди: німці, французи, швейцарці та вихідці з інших європейських країн. Були статські радники, посли, купці, бізнесмени. При церкві була школа, потім парафіяльне училище, організований притулок для бонн та гувернанток. Спільно з лютеранською громадою була побудована Євангелічна лікарня на березі моря, зараз там тубдиспансер. Під час Першої світової там працював лазарет. У роки радянської влади у храмі облаштували спочатку німецький молодіжний драматичний, потім ляльковий театр. Община знову відродилася за допомогою американських місіонерів вже після розпаду СРСР. Була проведена величезна робота з реставрації будівлі. Перше богослужіння відбулося у 2001 році.

Валерій РОМАНОВ

Фото Алесі Кареліної-Романової