Ключові моменти
- Буджак – це південь Одещини, територія між Дунаєм, Дністром і Чорним морем. Його назва з тюркської означає «кут» або «закуток». Також у Болградському районі є селище Буджак, яке раніше називалося Бородіно.
- Це частина історичної Бессарабії, але не вся – лише її південний степовий край, де колись жили татари, козаки, болгари, молдавани та багато інших народів.
- Буджак пережив безліч імперій – османську, російську, радянську – але зберіг свій особливий характер і змішану, багатокультурну спадщину.
Географія, що формує ідентичність
Буджак – це не просто назва на карті. Це світ, що простягнувся на крайньому півдні Одещини, між Дністром, Дунаєм і Чорним морем. Саме слово «буджак» походить із тюркських мов і означає «кут» або «закуток» – і ця назва надзвичайно точна. Бо Буджак справді стоїть на краю – географічно, історично, і водночас символічно. Це український кут, у якому переплелися долі багатьох народів, і саме тут відчувається пульс Півдня.
Сьогодні саме тут, серед степів і солоного вітру, розгортається одна з найцікавіших сторінок української деколонізації. Бо справжня незалежність починається не в столицях, а саме у місцях, які вистояли, коли імперії падали.
Історичний котел і стерта спадщина
Історія Буджаку – це історія безперервного руху, змін і боротьби. Колись ці землі були ареною для молдавських князів, ногайських кочовиків, османів, козаків та російських військ. Кожен залишив свій слід, але жоден не зумів повністю підкорити цей степ.
Ключовим моментом став 1812 рік, коли Російська імперія після чергової війни з османами приєднала Бессарабію, включно з Буджаком. Тоді почалася нова епоха колонізації.
Російська влада системно вимітала османсько-татарську спадщину:
- цілі села спалювали;
- тисячі людей насильно переселяли до Таврії, щоб не допустити їх повернення;
- татарські землі роздавали чиновникам і дворянам;
- а для «оживлення» краю завозили переселенців з центральних українських губерній – Полтавщини, Київщини, Поділля.
Кожному переселенцю обіцяли 10 десятин землі (приблизно 11 гектарів) і 25 років без податків. Пізніше сюди потягнулися болгари, молдавани, серби, албанці – ті, хто рятувався від війн або шукав кращої долі. Так імперія створювала свій «православний слов’янський буфер», але насправді формувала нову соціальну залежність – і нові лінії напруги між громадами.
Козацька вольниця та культурна мозаїка
Та не всі прийшли з імперським наказом. Після знищення Запорізької Січі Катериною ІІ сюди рушили задунайські козаки – ті, хто не змирився з царською владою. Вони оселилися між Дунаєм і Дністром – біля Татарбунар, Кілії, Вилкового – і продовжили своє життя на власних умовах.
Буджак став для них новою Січчю – диким, але вільним простором. І навіть сьогодні у піснях, у формах хат, у ставленні до землі можна впізнати цю давню козацьку впертість. Сучасний Буджак – це культурна мозаїка, що дихає історією.
У Болграді вам запропонують болгарську баницю, у Кілії – плачинду, у Вилковому – рибу просто з дельти. Тут кожне село має свій акцент, свої свята і свої легенди. Це місце, де пам’ять не ділить людей за етносом, а зшиває минуле у спільну тканину виживання.
Деколонізація пам’яті
Сьогодні Буджак повертає собі не лише історичні назви, а й гідність. Бо тепер це не територія «славних походів Суворова», а земля громад, які вижили всупереч імперіям.
Два роки тому селище Бородіно, назване на честь битви 1812 року, повернуло собі історичну назву – Буджак. А поруч із цим, у самому серці селища, родина загиблого воїна Сергія Коваленка відкрила дитячий спортивний майданчик – як символ того, що пам’ять може перетворювати біль на розвиток.
Читайте також:
- Як перейменовують міста Одещини: історія Южного, який став Південним (відео)
- Пушкін в Одесі: міфи, правда й повернення Італійської вулиці (відео)
