Його, який пройшов через важкі бої за Луганський аеропорт та Дебальцеве, важко чимось налякати. Про таких кажуть: характер офіцера формувався та загартовувався на війні. Там же, на полі бою, він відточував мистецтво бути командиром і, як губка, вбирав у себе поради батька-офіцера Валентина Спіридоновича – справжній командир має бути сміливим, рішучим та прикладом для підлеглих.
Вихід з «котла» у Дебальцевому
Герой України полковник Денис Валентинович Чаюк став офіцером тому, що ніким іншим ставати не бажав. Усі військові – це саме про його сім’ю: він – полковник, батько – підполковник, старший брат – майор, мати – сержант, дружина – солдат.
За плечима офіцера – майже 23 роки досить складної, а часом і виснажливої служби. Він був серед тих, хто, як начальник штабу батальйону, 18 лютого 2015 року забезпечував вихід сил АТО з «Дебальцевського котла».
Денис Чаюк
– Холодно було, це м’яко кажучи. Мороз сягав позначки -25 градусів. Техніка замерзла, і відвезти її виходило далеко не завжди. До повного оточення українського угруповання залишалися лічені години. Але завдяки нашим рішучим діям ми все ж таки вийшли з цього пекла. І, звісно, на той час дуже раділи з того, що опинилися на підконтрольній Україні території та залишилися живі та здорові, – згадує про один із доленосних епізодів свого фронтового шляху полковник Чаюк.
Читайте також: Герої наших днів: як офіцер Дмитро Чавалах побратимів врятував
Ось так, зариваючись у снігові замети, на танках, БМП, УАЗиках та пішки під щільним вогнем ворожої артилерії зі зброєю в руках пробивали собі шлях до своїх захисників Дебальцевого у лютому 2015-го. Це був справжній пекельний рейд. Щоправда, подолати його вдалося не всім.
Вже тоді Денис Валентинович розумів, що це далеко не останнє його відрядження на политу свинцем землю Донецької та Луганської областей. Адже, цинічно вводячи в оману світову спільноту, російська влада всіляко ігнорувала виконання Мінських домовленостей, готуючись до використання створених нею псевдореспублік «ДНР» та «ЛНР» як плацдармів та приводу для подальшого широкомасштабного вторгнення на всю територію України.
Так, починаючи з 2014 року, ротацій у район АТО/ООС у житті офіцера справді було багато. Щорічно протягом 6-8 місяців у складі своєї бригади він був там, на передньому краї оборони держави.
Бої за Запоріжжя
Ранок 24 лютого офіцер зустрів на одному з полігонів Дніпропетровщини. Тоді він побачив перші клуби диму від вибухів рашистських ракет.
– Дві ракети вибухнули безпосередньо неподалік місця дислокації нашої частини. А по обіді я як командир батальйонної тактичної групи отримав наказ вищого командування про висування у бік Мелітополя, – розповів полковник Чаюк.
Гірські піхотинці рушили колоною і, подолавши понад двісті кілометрів, вранці прибули до місця призначення, закріпившись на північних околицях Мелітополя.
Дві доби вони провели на цьому рубежі оборони, стримуючи просування ворожих колон у напрямку Запоріжжя та забезпечуючи відхід із міста підрозділів Національної гвардії України. Навіть він, уже досвідчений і загартований війною полковник, зізнається, що такого шквального вогню ворожої артилерії, що майже безперервно тривав приблизно з 16 години 25 лютого до 5 години ранку 26 лютого, він ніколи не чув і не бачив. Від вибухів мін і снарядів буквально здригалася і стогнала земля.
Російські загарбники поспішали: адже вони мали намір за три-чотири дні захопити всю територію України. З нервозністю вони кидали у бій дедалі нові сили, прориваючись до обласного центру – Запоріжжя.
Усвідомлюючи, як важливо не допустити окупації цього стратегічно важливого міста та промислового та металургійного серця нашої держави після двох діб оборони Мелітополя вище командування надало наказ про звільнення БТГ полковника Чаюка на лінію оборони Токмак.
Ця ділянка – чимала, завдовжки понад 40 кілометрів. І там знову протягом двох діб піхотинці відчайдушно стримували тиск ворога, щогодини зустрічаючи і методично знищуючи його колони.
Вже втомлені наші воїни змушені були відійти на новий рубіж оборони – Кам’янське – Оріхів, де близько тижня чинили запеклий опір російським загарбникам, які все тиснули і тиснули, застосовуючи велику кількість артилерії та авіації. Там 6 березня підлеглі полковника Чаюка прийняли дуже важку битву з силами, які в рази перевершували їх. І знову від гуркоту снарядів тремтіла земля і переверталося небо. А командиру БТГ зі своїм підрозділом треба було вистояти, протриматись. І вони трималися, відбиваючи атаки супротивника і втрачаючи бойових товаришів.
Читайте також: Історії героїв: як командир вертольота врятував екіпаж після влучення ракети
За словами Дениса Валентиновича, у тому бою було знищено близько десяти одиниць ворожої техніки та близько півсотні живої сили рашистів. У тому ж бою, на превеликий жаль, героїчно, керуючи відходом підлеглих, загинув командир батальйону підполковник Андрій Літун, якому згодом посмертно було присвоєно звання Героя України.
Полковник Чаюк особисто евакуював двох загиблих та двох поранених бойових побратимів, з важким серцем і по-командирськи дбайливо заносячи їх у автомобіль.
Десять днів майже безперервних виснажливих боїв виснажили українських гірських піхотинців. Вночі були досить прохолодними. На полях ще лежав сніг, температура повітря сягала -10 градусів. У найкращому разі вони могли поспати від двох до чотирьох годин на добу. Та й сном це навряд чи можна було назвати: хіба що іноді поринеш у спальник в одязі чи в машині трохи погрієшся до чергового ворожого обстрілу.
Солдати, сержанти та офіцери ставали на нетривалий відпочинок лісосмуги та розташовувалися в лощинах. Вогонь не розпалиш – ворог помітить… Люди були втомлені, зазнавали втрат серед побратимів і потребували елементарного відновлення сил.
Це добре розуміли і командир БТГ Денис Чаюк та вищий штаб. Тому після важкого бою, що стався 6 березня, було ухвалено цілком обґрунтоване рішення про відведення БТГ у тил у Запоріжжі.
Перевели подих наші військові, виспалися, відпочили. Полковник Чаюк знову обійняв свою штатну посаду заступника командира бригади. Як міг підбадьорював живих і, стискаючи кулаки, з досадою згадував про полеглих бойових товаришів. А за десять днів він знову опинився на фронті, отримавши призначення на посаду командира тактичної групи резерву командувача ОУВ «Дніпро».
18 осколків у нозі та висока нагорода
До його підпорядкування було додано десантно-штурмову та танкову роти, які мали провести деокупацію та зачистку трьох населених пунктів, розташованих на території Гуляйпільського та Василівського районів Запоріжжя.
– 22 березня поблизу села Малинівка сталося бойове зіткнення з мотострілецькою ротою супротивника. М’яко кажучи, результат цього бою був дуже невтішним для рашистів. Вони втратили близько 40 військовослужбовців, а також три БТР та танк. Але противник ніяк не заспокоювався, висунувши на цьому напрямі свій резерв з метою блокування нашого підрозділу. Ця атака теж була нами відбита, і ми записали у свій актив плюс ще один знищений БТР та БМП. Ну а після заняття Малинівки нами також було захоплено трьох ворожих БТР і взято в полон близько двох десятків окупантів, – розповів про ще один етап своєї війни у Запоріжжі полковник Чаюк.
Грамотно керуючи діями довірених йому підрозділів, офіцер організував визволення села за всіма правилами ведення бойових дій у населених пунктах. І результат цього бою вирішили швидкість, маневреність, злагодженість та стійкість дій українських сил. От тільки командир тактичної групи самостійно з поля бою не вийшов: у ході здійснення зачистки одного з приватних будинків, у якому втекли рашисти, пролунав вибух гранати, і Денис Валентинович отримав поранення ноги. Згодом військові медики витягли з ноги героя 18 уламків.
Місяць він провів на госпітальному ліжку та ще місяць проходив курс реабілітації… А нині заступник комбрига полковник Чаюк знову у строю! Щоправда, кульгає ще трохи, але вже намагається ходити без палички.
Він діяв героїчно, та його подвиг дуже високо оцінили. За це, відповідно до Указу президента України №271/2022 від 24 квітня 2022 року, полковнику Чаюку Денису Валентиновичу було надано звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
Читайте також: Сучасні герої: танкіст Дмитро Дозирчий став Героєм України у перший день війни
– Першим мене привітав із цією високою нагородою батько. Він дивився телевізор і раптом побачив, що про появу відповідного Указу президента йдеться в рядку, що рухається. Одразу зателефонував мені до лікарні. Я, звісно, розумів, що тато неправду не скаже. Але гадаю, чи мало, може, помилився. А потім відкрив офіційний сайт президента, дивлюсь і бачу – справді, це про мене… А потім уже й друзі почали дзвонити та вітати – і підлеглі, і командири. Почесно і приємно, безперечно, але все ж таки не так себе вважаю героєм, як своїх підлеглих, які в боях виявляли стійкість і мужність. Це, як кажуть, наша спільна нагорода! – ділиться враженнями Денис Валентинович.
Наразі герой потроху відновлюється після поранення. Поруч із ним його дружина Крістіна, дочка Каріна, яка цього року закінчила школу, отець Валентин Спиридонович та мати Людмила Василівна.
Думки полковника Чаюка сьогодні зосереджені на швидкій перемозі. Перебуваючи за лінією фронту, заступник комбрига хвилюється за своїх побратимів, які продовжують боротися із ворогом у степах Запоріжжя. Тримає кулаки за свого старшого брата Олександра, який тільки торік звільнився з військової служби, а з початком широкомасштабного вторгнення Росії знову повернувся до ладу і виконує завдання на лінії зіткнення.
Про Дениса Валентиновича можна сказати, що він артилерист у другому чи навіть у третьому поколінні. Усі чоловіки у його сім’ї свого часу закінчили Військовий інститут ракетних військ та артилерії у Сумах: і батько, і брат, і він.
Ось такий він – офіцерський ранжир родини Чаюків, у якому своє особливе місце по праву займає наймолодший за віком 40-річний Герой України полковник Денис Чаюк.
В’ячеслав Діордієв
Фото з особистого архіву Дениса Чаюка
