Сьогодні хочу поділитися з вами, дорогі читачі, враженнями, які я отримала від спілкування з чудовими людьми. На найулюбленіше травневе свято болгар та гагаузів — Гергьовдень — я мала честь бути запрошеною до гостинної родини Константинових.
Болгарсько-гагаузька родина
Садиба Ольги та Івана розташована поблизу Чорноморська. Родина живе тут давно. І тут все просто сповнене прадавніми традиціями. Кожен куточок двору облаштований з любов’ю працьовитими господарями — на невеличкому клаптику землі в’ється лоза, росте багато квітів та ще зовсім молоді кущі болгарських перців.
— Уже двадцять років минуло з того часу, як ми поїхали з села Городнє (Чийший) Болградського району. Втім, навіть тут, далеченько від рідного села, ми шануємо свої звичаї, радіємо кожному дню, і так живемо, — розповідає Іван Константинов.
Дружина Івана Ольга за національністю гагаузка, але вона дуже добре володіє і болгарською та разом вони шанують традиції своїх пращурів.
— Я – гагаузка, ми з родиною жили у Болграді. Там я і вивчила болгарську мову. А коли вийшла заміж за чийшийського парубка, то навчилася розмовляти їхнім діалектом. Там розпочала готувати традиційні страви – каварму, яхнію (соус, зазвичай квасолевий. – Прим. авт.), манджу (тушену картоплю з м’ясом. – Прим. авт.), печену баранину з рисом. Я люблю приймати багато гостей. Ми часто збираємось разом, щоб відзначати наші свята, ми їх не забуваємо, — ділиться господиня.
На такі свята приходять без запрошення
І це правда. Родина Константинових дуже гостинна. Під тінню виноградних лоз тут часто накривають пишні столи для зустрічі дорогих гостей. Цього разу подружжя зустрічало членів Чорноморського болгарського товариства на чолі з Варварою Стафідовою.
— Гергьовдень – велике свято в нашому регіоні. Його відзначають усі. Навіть ті, хто не носить ім’я Георгій. Дехто святкує цього дня, тому що їхній курбан готують саме сьогодні, тобто це їхні іменини. Свій курбан я готую у день Івана, бо я Іван. На такі свята болгари один до одного приходять без запрошення. Нашого кума звали Георгій, тож ми щороку ходили його вшановувати — просто збиралися разом і святкували. Обов’язково приходили з короваєм. На нього клали шматочок м’яса, сала або бринзи — що було. І, звичайно, приносили пляшку болгарської ракії або вина. Так заведено ходити до кумів. Мене назвали на честь діда, Івана Васильовича, а мого покійного брата назвали на честь нашого хрещеного – Георгія. Раніше часто давали синові ім’я хрещеного, — залюбки розповідав господар будинку.
А поруч вже насипали зварений ароматний курбан під звуки болгарських народних та сучасних українських пісень.
Співають українські пісні і не забувають болгарські
За столом цього дня звучало багато спогадів про минуле, про те, як раніше святкували не родинами, а цілими вулицями, накривали великий стіл, всі сідали, їли та веселилися.
— Як і ми зараз. Сьогодні я вже пенсіонер, давно не живу в рідному селі Виноградне Болградського району, але в Чорноморську ми збираємося і святкуємо наші свята. Радіємо, коли немає сирен, коли ми здорові та можемо зібратися з рідними та друзями. На жаль, традиції забуваються. Ми маємо намагатися передати їх молоді. Старші люди помирають, а їхні знання, досвід і мудрість передати нікому. Так не має бути, — долучився до розмови Іван Чевдар.
Так, продовжуючи традиції, шануючи своє коріння, радіючи землякам і ділячись з ними своїми знаннями, члени Чорноморського болгарського товариства живуть і підтримують одне одного у цей непростий для України час. Вони сподіваються на мирне життя в недалекому майбутньому, співають українські пісні і не забувають болгарські, які передають прийдешнім поколінням.
