Ключові моменти

• Мультиінструменталіст Валерій Цуркан народився в Бессарабії, виріс серед молдавської, болгарської та ромської культур і з дитинства пов’язав життя з музикою.

• Його талант проявився рано: перші виступи в клубах, знайомство з ромськими музикантами та багатонаціональне середовище сформували унікальний стиль маестро.

• Щороку Цуркан приїздить у рідні села з концертами, об’єднує людей музикою та активно допомагає ЗСУ через благодійні виступи.

• Попри перенесену операцію, маестро будує плани, мріє створити молдавський колектив «Букурія» та зіграти на весіллі в рідному селі, коли закінчиться війна.

Музикант народився в… клубі

– Мабуть, це символічно, адже народився я в клубі у селі Фрікацея Ренійського району, зараз це Лиманське Ізмаїльського району. Мій тато, колишній офіцер, ветеран війни, орденоносець, працював у сільраді. Житла не було, і батьків поселили в клубі. Так і трапилося, що матусю не встигли довезти до Рені, тож і народився я вдома.

Мама казала, що я був дуже крикливий і заспокоювався тільки біля води. До речі, перша мелодія, яку я вивчив на гармошці, називалася «Дунайські хвилі». Уся моя родина була музичною, дід Григорій по материнській лінії грав на волинці, тато – на балалайці, мама співала в хорі. Вдома був патефон і постійно грала музика. У Фрікацеї я прожив перші чотири роки, це молдавське село.

Мій батько Іван був молдаванин, мати Анастасія – болгарка. Молдавани народ талановитий, веселий, музичний. Був чотирирічним, коли батько купив мені гармошку. Отже, грати я почав раніше, ніж навчився читати. Любов до молдавської музики почалася саме з Фрікацеї. У 2004-му я побував у Лиманському з концертом, а в 2018-му мене запросили туди на день села. Виступав у Будинку культури, який відбудували на місці старого, в якому я народився.

«Та його навiть за гармошкою не видно!»

– Потім ми переїхали в Бородіно – багатонаціональне селище, де мешкають болгари, молдавани, українці. І я став грати музику вже різних націй. Якось батька запросили в клуб на концерт до Дня Перемоги, він виступав там як ветеран. Зал був повний і батько домовився, щоб мені дали зіграти – мені було п’ять років. Досі пам’ятаю свої переживання, як стояв за сценою, тремтів, і ось мене оголошують ведучі. Виходжу, чую, хтось у перших рядах сміється: «Та його навіть за гармошкою не видно!». І я заграв «Дунайські хвилі» – зал аж вибухнув аплодисментами. З балкона стали кидати мені цукерки, печиво, копійки і викликати на «біс». Тоді я зіграв ще веселу молдавську композицію. Якась жіночка вибігла розчулена на сцену, поцілувала мене і подарувала букет бузку. Ці неймовірні відчуття від першого виступу я проніс через усе життя. В мене були тисячі виступів, концертів, було багато хвилювань, однак такого більше не переживав ніколи. А наступного дня мама сказала, що ми знову переїжджаємо – батька перевели в інше село.

Не боягуз – просто мову не знав

– Переїхали ми в село Рівне, зараз це Євгенівський старостат Бородінської громади. Тут усі говорили болгарською мовою, яку я не знав. Тому перші дні навіть не виходив із дому, бо не розумів, як спілкуватися. Якось мама послала мене в крамницю, якісь два хлопчики запропонували погратися, а я їх не зрозумів і втік. Вони мені навздогін закричали: «Зако утіваш, боягуз!». Я прийшов до мами, питаю: «Що вони мені сказали»? Вона перевела: «Вони тобі сказали, навіщо ти йдеш, і що ти боягуз». Мені стало соромно і я почав вчити мову. Першою болгарську вивчила моя старша сестра Людмила – вона швидко знайшла подруг і постійно бігала до них в гості, так ми її прозвали «Похатниця».

А допомогла мені потоваришувати з хлопцями музика. Був у клубі святковий концерт, я на ньому виступив, усім сподобалось, а хлопці, які назвали мене боягузом, підійшли до мене і сказали: «Не ображайся,  Валеро». Якось моє фото помістили в районній газеті і записали на місцевому радіо. Пам’ятаю, як вперше почув свій виступ по гучномовцю, що висів на площі посеред села. Так до мене прийшла перша популярність.

Цигани вкрали, щоб на святі грав

Якось в Євгенівку приїхали цигани і розбили табір поряд із селом у лісочку. Я сидів перед домом на лавці, грав на гармошці. Вони почули і запропонували піти з ними зіграти у них на святі. Я пішов. Цигани сиділи навколо вогнища, пили, їли, танцювали, я підбирав музику, грав.

Коли стемніло, я злякався, попросився додому. Вони мене заспокоїли і поклали в кибитку разом з іншими дітьми. Я не міг заснути. Раптом почув гуркіт мотоциклу і крики – це приїхала моя мама з міліціонером, вони й забрали мене. А через місяць вийшов указ, за яким усіх циган мали розташувати в населених пунктах, кочувати їм заборонили, тож табір залишився в селі. Колгосп побудував їм мазанки, де вони жили. Чоловіки пішли працювати в колгосп, жінки сиділи вдома з дітьми. З дітьми я швидко здружився, ходив до них у гості – вони дуже музичні, ніби народилися музикантами і танцюристами. Я багато чому навчився в них.

Іноді думаю, що якби моє дитинство склалося інакше, можливо, і не вийшло б з мене музиканта і композитора. Саме завдяки багатонаціональній культурі Бессарабії я став тим, ким є зараз.

Кожного року – з концертом у рідний край

Валерій Цуркан кожного року приїздить із концертною програмою в рідну Євгенівку. Привозить свій чудовий колектив – групу «Акерман», солістами якої є сини Валерія Івановича Сергій, Ігор і В’ячеслав. Разом з ним часто виступає його сестра Світлана Сирбу – талановита співачка. Творчий вечір він завжди починає з пісні «Мамина хата».

– Я дуже люблю наш край. Кожного року ми з родиною відвідуємо Бородіно і Євгенівку. В мене тут багато друзів. Ще з 1968 року дружу з чудовим співаком, «золотим голосом Тарутинщини» Степаном Куручем. Степан завжди охоче приймає участь у моїх виступах на рідній землі, – каже Валерій Цуркан і додає: – Зараз наш багатостраждальний народ особливо потребує відпочинку від тривог і буденних клопотів. Мені хочеться подарувати людям хоча б годину позитивних емоцій та доброго настрою. Після концерту ми завжди збираємося за великим столом з національними стравами, спілкуємося, співаємо. Я дуже ціную такі зустрічі.

Про що мріє щаслива людина?

– З перших днів війни разом з колективами, з якими я співпрацюю, ми почали влаштовувати благодійні концерти, вечори, фестивалі, щоб усі зібрані кошти відправляти на підтримку ЗСУ. На початку війни друзі пропонували мені переїхати до Польщі, Німеччини. Поїхав я, побув місяць у Польщі, та не витримав, повернувся. Митці повинні переживати біду разом зі своїм народом, – стверджує маестро.

Нещодавно Валерій Іванович переніс важку операцію, зараз проходить реабілітацію. І хоча лікар заборонив йому піднімати важкий акордеон, його улюблений інструмент, він вже будує плани.

– Я щаслива людина: в мене четверо чудових синів, троє – Сергій, Ігор, В’ячеслав – музиканти. Усі заслужені артисти естради. Більше того, мій онук Максим прекрасний композитор, старший онук Валерій – звукорежисер, працює на телебаченні в Києві.

З моєю дружиною Ганною ми разом вже 55 років, колись вона була співачкою в моєму колективі. На кожному концерті обов’язково присвячую їй пісню, адже вона моя муза і головна підтримка.

В  найближчих планах – поїздка з концертами в Польщу і Румунію. А ще в мене є мрія – створити молдавський творчий колектив і назвати його «Букурія». Болгарський і український вже є, а ось молдавського немає. А ще хотілося б зіграти на справжньому сільському весіллі на моїй малій батьківщині – щоб воно було в наметі, прикрашеному кульками, щоб було багато смачних наших страв, щоб було весело і не було війни. В молодості я на таких грав, і дуже хочеться повторити ще раз. Якщо таке буде, запрошуйте, обов’язково приїду! – пообіцяв Валерій Іванович.

Досьє «ОЖ»

Валерій Цуркан – заслужений працівник культури України, заслужений артист естрадного мистецтва України, заслужений діяч культури Польщі, почесний громадянин Бородіно і Білгорода-Дністровського. Сорок два роки зі своїх 75 Маестро мешкає в Білгороді-Дністровському. Народився він у Ренійському районі, дитинство провів у Бородіно і Євгенівці на Тарутинщині. Саме в сільських клубах цих сіл і вийшов вперше на сцену.

Читайте також:

• Вокальний гурт з Одещини зібрав та виконав тисячу народних пісень
• Натхнення Буджацьких степів: як на Одещині відроджують забуті ремесла (відео)
• Дід Єньо, молитва і квіти: як українські болгари зберігають легенди та обряди на Одещині

На анонсному фото Валерій Цуркан (в центрі) грає на волинці зі своїм ансамблем

Запитати AI: ChatGPT Google AI Grok