В Україні 14 березня відзначають День українського добровольця. Про війну, бойових товаришів, про те, що потрібно для незалежності, розповів воїн-доброволець Андрій Ширшов із позивним «Кіт».
У День добровольця Україна вшановує своїх воїнів-добровольців. У перших рядах вони боролися за незалежність нашої країни у зоні АТО. І сьогодні знову піднімаються першими на захист України.
Читайте також: 14 березня ми відзначаємо День українського добровольця
Все почалося в секції рукопашного бою
Юнаком він прийшов займатися в секцію рукопашного бою. Там і познайомився, потоваришував із багатьма своїми майбутніми бойовими товаришами. Завжди прагнув бути справжнім, сильним, професійним та відповідальним чоловіком. Тому у 2015 році вирушив добровольцем до зони АТО.
Добровольці в АТО
Тепер Андрій не приховує, що в тому його виборі була певна частка романтики. Недарма ж бойовим мистецтвам навчався.
— Та війна для одеситів не хворіла, не кровоточила, — визнає Андрій. – Але водночас їхати на Донбас треба було для того, щоби тих козачків, чеченців, бурятів не було в Одесі, Києві, Вінниці. І чому вважали, що російські люди поступаються моджахедам у жорстокості? Мені тоді одна людина сказала: якби в Одесі не було 2 травня, тут була б спроба створити Одеську народну республіку. І щоби тут не повторилася «російська весна», треба було воювати на Донбасі.
У зоні АТО під Донецьким аеропортом
Андрій в АТО біля Донецька
Служив Андрій у розвідроті. Проводили розвідувальні заходи у сірій зоні — на нічиїй землі, встановлювали міни, розтяжки. Доводилося вести оборонні бої.
Базувалася рота за чотири кілометри від фронту – під Донецьким аеропортом, у селищі Досвідне. До початку бойових дій забезпечені донеччани тут будували свої котеджі. Війна перетворила селище на руїни. І через вісім років таких населених пунктів стало чимало по всій Україні… Ні світла, ні води, ні газу. А за продуктами і медикаментами місцевим жителям, що залишилися, доводилося до Авдіївки через заміноване поле пробиратися.
Друзі, зарплата в АТО і дороге екіпірування
Назавжди з часів АТО залишилися в житті Андрія його бойові товариші. На «громадянці» продовжували товаришувати: переписувалися, зустрічалися в Одесі.
А з початком повномасштабної війни — знову стали добровольцями, пішли захищати країну.
француз
Гена «Француз» — три роки служив у Французькому Іноземному легіоні. Наразі зник безвісти – можливо, загинув.
Андрій «Корсар» — працював у пошуковому загоні військово-історичного клубу. За його участю було знайдено та перепоховано на меморіалі 412 батареї останки бійців, які обороняли та звільняли Одесу під час Другої світової війни. Під Соледаром “Корсар” був тяжко поранений.
Познайомився Андрій під час служби в зоні АТО та з легендарним «українським грузином» Резо Циклаурі. Він брав участь у найгарячіших боях на Донбасі. Загинув – під час так званого перемир’я.
— Не за грошима йшли — це нісенітниця собача. Я тоді й не знав, скільки отримуватиму. І зовсім не було там золотих гір, – каже Андрій. — Мій товариш Женя з Києва якраз на «громадянці» заробляв. Був на хорошому рахунку у великій охоронній агенції, яка займалася наданням охоронних послуг «зіркам». А коли пішов служити, його роботодавець ще й спонсорував, допомагав у придбанні екіпірування. Сьогодні теж екіпірування, найчастіше, самі собі, за допомогою волонтерів та зборів видобуваємо.
Про героїзм та розчарування
Можливість повномасштабної війни Андрій не припускав. Вважав, що можливе загострення на Донбасі.
У лютому 2022-го прилетів з рейсу практично перед самим закриттям повітряних кордонів. 28 лютого пішов у військкомат.
— Нічого героїчного в собі не бачу. Але вийшло, що ми рвонули у військкомати, щоб дати час іншим робити липові інвалідності, офіційні документи, щоб не йти служити, виїжджати з країни, — ділиться Андрій. — Уся країна не стала, як одна людина, і в цьому — велике розчарування. А ми не Росія. Для них це чужа війна. Але вона не може бути чужою для нас. Але хтось виявився хитрішим, підлішим… Як вони житимуть із собою у світі? Ну, ці сволоти будуть.
З Одеської охорони у розвідку на Херсон та Донбас
Спочатку Андрія хотіли визначити в морпіхи. Але там закінчився набір. І щоб не було тяганини, його направили в роту охорони, групу швидкого реагування. Підкорялася рота військовому Малиновському військкомату полковнику Костянтину Суханюку. Він організовував усі заходи щодо охорони узбережжя та міста.
— Справжній, гідний офіцер на своєму місці, — підкреслює Андрій. – Притому, що військкоматівських сьогодні зазвичай критикують.
Особистий внесок у захист країни здавався йому недостатньо повним. Відгороджуватися самовиправданням «а хто захищатиме Одесу?» – не міг. Розумів, що справжні події відбуваються не тут. І досяг, щоб перевели в одну з піхотних бригад. Знову потрапив у розвідку.
— У ту ж охоронну роту прийшов служити добровольцем видатний одеський адвокат Василь Лічман, — розповідає Андрій. — Ми з ним потоваришували. А потім за власним бажанням його перевели до 28-ї механізованої бригади. Під Бахмутом Василь загинув. Гинуть найкращі люди країни…
Василь Лічман
Продовжилася служба Андрія на Херсонському напрямку. «Російський світ» відзначився тут розрухою, гаром, знедоленими людьми…
— Коли входили до Херсона, жінки голосили: «Синочки, синочки…» Булочками пригощали, — згадує боєць.
Потім роту перекинули під Соледар. Тут ще спекотніше було. Потрапили під мінометний обстріл. Андрій із товаришами отримали поранення, були відправлені до шпиталю.
— Взагалі, за всі ці роки постраждало чимало товаришів, — ділиться доброволець. — Десятка півтора загиблих і поранених, двоє зникли безвісти — швидше за все, загинули, один був у полоні, і довго, наскільки я знаю, приходив до тями після обміну.
Про війну на виснаження
— Коли у 2015 році хлопці воювали, вони знали, що вдома все мирно. Хоча й гинули їх чимало, привозили у трунах, — не приховує Андрій. — Зараз же мерзоти б’ють по цивільному населенню. А війна йде на виснаження.
Як мінімум, з середини літа тривають бої під Бахмутом. Там використовується величезна кількість артилерії. Йде жорстка окопна війна. А між позиціями сторін, за словами бійців, відстань іноді настільки маленька, що часом чути розмови супротивника. Багато втрат — тому доводиться постійно перекидати в місто з інших ділянок лінії бойового зіткнення резервістів.
— Хтось навіть з гордістю каже: “Бахмут — це наш Верден”, відсилаючи до одного з найбільш кровопролитних битв Першої світової війни, — зазначає Андрій. – Сьогодні Бахмут забрав тисячі життів. І це, звичайно, один із наймерзенніших варіантів – війна на виснаження. Але це треба робити. І треба радіти, що ми маємо тил. І його боронити.
«Професія військового має бути престижною»
— Мій товариш, бойовий медик і письменник, учасник АТО Ігор Мисяк якось вчасно нашого спільного патрулювання зізнався: вже мрію про те, коли це все закінчиться, і я знову сяду за письмовий стіл, – розповідає Андрій. — Якщо йтиме війна на виснаження, звісно, вона не закінчиться 2023 року. А для перемоги насамперед потрібна зброя. Ми ж повністю залежимо від західних поставок. І навіть після перемоги кордон із ворогом, із цим Мордором залишиться спільним. Отже, щоб бути незалежними у буквальному значенні цього слова, нам потрібний власний потужний військово-промисловий комплекс. Ненеобхідно створювати і потужну професійну армію. Набирати туди молодих чоловіків. Не так, як сьогодні – «дідів» віком від 35 до 50 років. І платити професіоналам добрі гроші. Професія військового має бути престижною.
«Я пишаюся, що в мене українська кров»
— У 2014 році, коли все це починалося, мій товариш казав, що українці програють, бо російські злі, а українці добрі, — згадує Андрій. – Щодо злості судити не буду. Але ми довели за ці роки, що вміємо воювати. В українців у військовому відношенні великий історичний досвід: це і легендарне козацьке воїнство, і УПА, яка не здавалася і до кінця билася за незалежність України. Про те, що українські бійці завжди були на висоті, говорив і президент Республіки Ічкерія генерал Джохар Дудаєв. Він ще в 1995 році передбачив напад Росії на Україну і застерігав владу РФ про те, що нашу країну їм просто так не завоювати. Найбільша помилка, казав Дудаєв, порахувати українців слабкими, образити українців. Тому українцем бути круто, і я пишаюся тим, що маю українську кров.
Читайте також:
