«Якщо почнеться війна, то кличте – піду служити», – сказала військовозобов’язана Марина Іванова після проходження чергового медичного огляду у районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. А незабаром, у лютому, на її номер зателефонували і запропонували прибути до цієї військової установи з метою подальшого призову на військову службу.
Марина могла залишитися вдома й надалі працювати медичною сестрою в одній із лікарень Одещини. Таку можливість мала, бо дівчина одна виховує дев’ятирічну дочку Дашу. За чинним законодавством це дає право на відстрочку від призову під час мобілізації. Але ж Марина звикла за свої слова та вчинки відповідати, і якщо вже пообіцяла, то давати задню не стане.
Вона просто зібрала необхідні речі, поцілувала дочку, обійняла батьків та сестру, попросивши їх доглядати дівчинку, вийшла за поріг батьківського дому і сміливо попрямувала вперед, на зустріч новим випробуванням.
– Звичайно, я все ж таки сподівалася, що такого жахливого повномасштабного вторгнення з боку росії не відбудеться. Але коли я казала, що у разі війни піду служити, то робила це цілком свідомо. Адже добре усвідомлювала, що внесок військових медиків у порятунок людей під час ведення бойових дій неоціненний. Тим більше що я до початку війни працювала медсестрою хірургічного відділення – готувала пацієнтів до оперативного втручання та доглядала їх після проведення операції. Отже, вважаю, що бути в такий лихий час для країни в лавах армії – це мій обов’язок, і я, звичайно, про свій вибір не шкодую! – наголосила Марина Іванова.
Нині вона – матрос, обіймає посаду медичної сестри – анестезиста лікувального відділення однієї з частин морської піхоти Військово-Морських Сил ЗС України. Безпосередньо у бойових діях дівчина не брала участі. Вона разом з іншими нещодавно мобілізованими військовослужбовцями зараз інтенсивно навчається, опановуючи навички не лише тактичної медицини, а й інших військових дисциплін.
– Ми, медсестри, також опановуємо ази вогневої, тактичної, інженерної, психологічної підготовки. Тобто вчимося влучно стріляти, боротися з танками, діяти під час оборони чи наступу, ну і, звичайно, досконало відпрацьовуємо питання евакуації поранених із поля бою, – розповіла Іванова.
За словами медсестри, батьки сприйняли її рішення стати військовослужбовцем із розумінням. Вони взагалі підтримують дочку у будь-яких її устремліннях. Щоправда, батько, Юрій Миколайович, дзвонить Марини рідко – хвилюється дуже за неї, побоюється, що, почувши голос доньки, не впорається з емоціями.
Дев’ятирічну Дашу зараз виховують мати Марини, Наталя Миронівна та її старша сестра, Юлія.
– Дарина взагалі у мене – молодець! Жодного разу після початку війни не заплакала. Навіть тоді, коли я покидала будинок і йшла на службу, вона все одно трималася, щоб не засмучувати мене. Спілкуємося часто, коли продовжилося дистанційне навчання у школі, я допомагаю їй у телефонному режимі вивчати уроки. Сумує, звичайно, за мною, перепитує, коли вже закінчиться війна і мама повернеться додому? І я теж дуже сумую, але загалом за неї спокійна. Адже добре знаю, що вона в надійних руках моїх батьків та рідної сестри Юлії, які допомагають мені виховувати її доброю, сильною духом та розумною дівчинкою, – сказала матрос Іванова.
Сказала, а в самої у куточках очей виступили сльози. Сльози жінки, матері – це нормально, звісно. Вони заспокоюють, допомагають зняти психологічну напругу. Але за мить обличчя Марини повеселішало, вона взяла в руки автомат і пішла відпрацьовувати питання ведення сучасного бою, добре усвідомлюючи, що справжній бій не прощає помилок і на війні треба бути готовим до всього.
На фото: медсестра – анестезист лікувального відділення матрос Марина Іванова
Вячеслав ДІОРДІЄВ
Фото автора
