Новини Одеси та Одеської області

Герої наших днів: його позивний – «Борода»

Герої наших днів: його позивний – «Борода»

«Одеське життя» продовжує цикл оповідань про героїв нинішніх військових днів. І сьогоднішня наша розповідь про офіцера, який з початком повномасштабного вторгнення Росії залишив мирну професію водія-дальнобійника і знову повернувся в строй. Його позивний – «Борода».

Війну зустрів в Естонії

Увечері 23 лютого далекобійник Олександр Миколайович прибув до столиці Естонії. Дивовижний місто-замок Таллінн готувався до сну, а його спокійні, доброзичливі мешканці розмірено завершали свої буденні справи напередодні святкування Дня незалежності своєї країни.

На своїй добротній вантажівці Volvo він зупинився неподалік від визначеного пункту відвантаження. А вже рано-вранці, приголомшений сумними звістками про початок широкомасштабного російського вторгнення в Україну, з болем в серці тиснув на «газ», аби якнайшвидше дістатися місця призначення, передати вантаж та вирушити до Києва.

Побачити того дня якусь завантажену фуру естонський співробітник служби безпеки однієї із приватних компаній, звісно, не очікував. І спочатку він не зрозумів водія-далекобійника, мовляв, свято сьогодні у нас – вихідний…

Олександр пояснив, хто він і звідки… Охоронець із співчуттям подивися на нього та за кілька хвилин вже розмовляв по телефону зі своїм керівництвом.

Попри неробочий день, невдовзі на фірму приїхали відповідні фахівці, які відчинили сховища та без зайвих зволікань прийняли товар. І того ж дня 51-річний капітан запасу миттю вирушив додому, попрощавшись і з мирною Естонією, і з мирним життям…

Повертаючись назад країнами Балтії, він вже не міг милуватися тими, що змінювалися перед очима, красивими зимовими пейзажами. Думки були про інше – про Батьківщину та рідних. Він все робив швидко: швидко розвантажився в Естонії; швидко виїхав до Польщі, де розташовувався офіс компанії, в якій працював; швидко на легковому авто дістався польсько-українського кордону та швидко вирушив до Києва, де був вже 27 лютого.

І впродовж всіх цих, напевно, в морально-психологічному сенсі надважких трьох днів в його житті він завжди був на телефонному зв’язку зі своїми хлопцями – солдатами та сержантами, з якими воював на Донеччині та в такому ж холодному лютому 2015-го з боями пробивався до своїх із оточеного ворогом Дебальцевого.

«Миколайовичу, командире, ми – знов у строю, чекаємо на тебе», – встромлялися в серце й душу слова бойових побратимів». – «Тримайтеся, хлопці! Я вже на шляху, невдовзі будемо разом!», – розчулено відповідав у телефонну слухавку їхній комбат.

І офіцер свого слова дотримався. Приїхав додому, обійняв дружину та доньку та того ж дня пішов на війну…

Ще на тему: Наші герої: морпіх із позивним «Манул»

Він свого домігся. Спеціально попросив, аби його призвали саме до складу мотопіхотної бригади, де вже кілька днів тримали оборони його колишні підлеглі. І у військкоматі капітану запасу не відмовили.

Пройшов через Дебальцеве

Офицер Борода2

За сімейними обставинами вперше він звільнився з війська в 2000 році, відслуживши дванадцять років: чотири роки, будучи курсантом Тбіліського вищого артилерійського командного училища, та вісім, обіймаючи офіцерські посади.

– Так склалися обставини. Та й час був такий – розруха, економічна нестабільність як в армії, так і в цілому в країні. Щоправда, навіть за ці вісім офіцерських років мені в професійному сенсі пощастило. Адже в різні часи я служив під командуванням таких відомих воєначальників як, на превеликий жаль, нині покійний генерал-полковник Геннадій Воробйов, генерал армії України Віктор Муженко та генерал-лейтенант Михайло Куцин. Тож було з кого брати приклад та набувати досвіду. Звільнився капітаном з посади командира батареї. У цивільному житті не загубився. Майже впродовж десяти років працював інженером з експлуатації обладнання потужного автозаправного комплексу. Опікувався технічним станом колонок, резервуарів, трубопроводів. Непогано заробляв, за посадовими обов’язками багато часу проводив у відрядженнях, що, так би мовити, в 2014 році мені допомогло трішки перехитрити своїх рідних, – розповів «Борода».

Влітку 2014-го до військового комісаріату він прибув не за повісткою, а за станом совісті й душі. Дружину з донькою проводив до санаторію на Закарпаття, а сам, пообіцявши залишатися вдома на хазяйстві, наступного дня пішов на службу добровольцем.

За три тижні вони повернулися з відпочинку до Києва, а чоловіка та батька вдома нема. «У відрядженні я перебуваю, не хвилюйтесь», – заспокоював у телефонному режимі своїх рідних Олександр Миколайович, а сам того часу в складі однієї із механізованих бригад вже командував самохідною артилерійською батареєю 2С1 «Гвоздика».

– Не хотів спочатку розповідати їм. Гадаю, тільки приїхали з відпочинку, нехай трішки заспокояться, а вже потім і відкрию правду. Так і тягнув з цією правдою близько місяця, а згодом зізнався. Дружина Оксана та донька Катерина, звісно, потім присоромили трішки мене – «конспіратора», але вибачили, – усміхаючись, згадав офіцер.

Загалом тоді, в 2014 році, йому було не до жартів. Повернувшись до війська, капітан-артилерист зіткнувся з численними проблемами щодо укомплектованості як технікою та озброєнням, так і особовим складом.

Подивився він на все те й зрозумів, що за ці чотирнадцять років нічого в кращий бік у війську не відбулося. Але скаржиться на важку долю було нема кому та й нема коли. Він одразу, засукавши рукави, наполегливо взявся до роботи. А роботи було дуже багато. Адже вчорашньому цивільному інженерові доводилося з нуля формувати новостворену самохідну артбатарею.

– Ми в буквальному сенсі викапували з-під землі наші 122-мм «Гвоздики». Вони впродовж багатьох років не експлуатувалися, зберігалися просто неба, були зняті з озброєння та мали бути списані. Уявляєте собі, в якому занедбаному технічному стані знаходилися ці установки?.. Без перебільшення, доводилося днювати й ночувати в цих броньованих машинах.

Руки щодня були в мазуті. Спочатку власними силами ремонтували техніку, згодом її обкатували на полігонах, знов ремонтували та знов обкатували… І так по колу, доки не привели її до ладу, – поділився спогадами старший офіцер на батареї «Борода».

До слова, «Гвоздики», як і її екіпажі, своє випробування на міцність витримали в боях. І найважче підлеглим Олександра Миколайовича було в лютому 2015-го в Дебальцевому, звідки, після майже двотижневих безперервних артилерійських дуелей, комбат вивів свою батарею, не втративши жодного підлеглого.

Працював далекобійником

У вересні 2015-го, після року службу та війни в районі АТО, артилерист знов повернувся до цивільного життя та став інженером. Кілька місяців попрацював у своєму автозаправному комплексі. А згодом один добрий знайомий запропонував професію, від якої він просто не зміг відмовитися.

– А як відмовитися? Адже, можна сказати, що мені запропонували стати професійним мандрівником! А насправді – водієм-далекобійником.

Відтоді мені, як на долоні, відкрився весь світ. За кермом своєї Volvo я об’їздив майже всю Європу. Був у Парижі та Римі, Мілані та Мадриді, Барселоні, Марселі та в багатьох інших найкрасивіших європейських містах, куди доставляв вантажі з продуктами харчування, будівельними матеріалами, запчастини, металеві вироби тощо. Мені й зараз сниться ця професія. Я за нею сумую та обов’язково маю намір знов сісти за кермо своєї вантажівки, але лише після перемоги над підступним російським агресором, – сказав офіцер-артилерист.

І знов у строю, і знов на передку…

Так, він знов – у строю, вже вдруге повернувшись до лав вітчизняного війська. Це сталося понад вісім місяців тому. Скільки води втекло відтоді, скільки лиха зазнала за ці страшні місяці війни наша країна… І весь цей час на вістрі бойових дій завжди перебуває старший офіцер на батареї капітан Олександр на псевдо «Борода».

Борода – це своєрідна родзинка та відмінна риса зовнішності офіцера-артилериста, що нарівні з ясним розумом, інтелігентністю, високою командирською підготовкою, добрим, замисленим поглядом свідчать про душевну й фізичну зрілість цієї людини та водночас додають впевненості у своїх діях його підлеглим.

За словами Олександра Миколайовича, судячи з риторики кремлівського диктатора путіна, ще за десять днів до початку широкомасштабного російського вторгнення він добре усвідомлював, що війна, на жаль, неминуча. Ще 14 лютого він навіть повідомлення з відповідними інструкціями дій на випадок війни рідним надіслав.

– Також пригадую, як 23 лютого шляхом до Таллінна мене зупинив литовський поліцейський. Дізнавшись, що я з України він перепитав, чи справді невдовзі може розпочатися війна. «Так», – відповів я. І він із співчуттям подивився в мої очі та лише додав: «Бережіть себе». Як виявилося, на жаль, я не помилився, – згадав «Борода».

Як і в 2014 році в нього знов є позивний. І знов в його підпорядкуванні батарея «Гвоздик» та чимало хлопців, з якими пройшов вогняними шляхами АТО.

Чи можна провести паралелі між боями 2015-го та 2022 років? За словами офіцера-артилериста, щодо інтенсивності обстрілів та кровопролиття зараз набагато важче й страшніше. Українські захисники працюють цілодобово, докладаючи максимум зусиль щодо ураження визначених цілей противника.

– Вже понад вісім місяців поспіль ми беремо участь у жорстокій котрбатарейній боротьбі з ворогом. Наші екіпажі постійно маневрують, переміщуються, підтримуючи вогнем піхоту та завдаючи потужні прицільні удари по рашистських пунктах управління та їхніх вогневих позиціях. Триває дуже кровопролитна війна з використання всіх сил і засобів ведення загальновійськового бою, – розповів старший офіцер на батареї.

М’яко кажучи, не солодко доводиться воїнам-артилеристам на передовій. Трапляється таке, що за добу вони випускали по ворогові по кілька сотень снарядів. За словами Олександра Миколайовича, на цій війні артилерія є одним із найбільш маневрених родів військ. Хлопці постійно перебувають в русі. І по-іншому не можна. Адже із нинішніми можливостями щодо здійснення повітряної, космічної, радіоелектронної, звукової розвідки бойові екіпажі «Гвоздик» у будь-яку мить можуть перетворитися на мішень для противника.

– Тож часу гаяти нема коли. Ми працюємо як годинник. Відстрілялися та за лічені хвилини передислоковуємося на нове місце. Нас рятує високий професіоналізм бойових екіпажів та їхні «швидкі ноги», – сказав «Борода».

А відповідає за підготовку до стрільби, правильність розгортання самохідних артилерійських установок, точність наведення снарядів та успішне виконання вогневих завдань бойовими розрахунками старший офіцер на батареї.

Він – інженер, далекобійник, артилерист – мріє, щоб українці були вільними людьми та жили у вільній країні. Розсудливо каже, що задля перемоги над ворогом треба ще докласти багато сил, розуму, витримки.

– Війна не закінчиться завтра. Але її фіналом обов’язково стане визволення всіх, захоплених рашистськими окупантами, українських земель.

Наша держава, суспільство, звичайні люди довірили мені найцінніше, що в них є – своїх батьків, чоловіків, дітей. І це велика честь для мене, як для офіцера, та велика відповідальність. Низько вклоняюсь перед ними. І від себе хочу сказати, що я зроблю все можливе, аби повернути їх, моїх побратимів, з Перемогою живими додому. І це буде найвищою нагородою для мене, як для людини, командира, воїна. Більше нічого мені не потрібно: ані чинів, ані орденів і медалей, – додав капітан «Борода».

Читайте також: Втратив руку, але залишився воювати: історія офіцерської мужності та великого кохання

Вячеслав Діордієв
Фото Дмитра Завтонова

Актуальна інформація ЗА Одесу у нашому Telegram каналі! Новини, фоторепортажі та історични факти про Одесу.
Читайте нас у Viber! На каналі «Комуналка» розповідаємо про комунальні платежі, тарифи, пільги та субсидії.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Висловіть вашу думку. Це важливо.
Підписатися
Сповістити про
guest
0 коментарів
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Ще за темою
Всі новини
Вибір редакції
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: