Фортеця, порт, зерно: якою була Одеса 609 років тому (відео, фото, іллюстрації)

Ми знаємо, що життя на місцевості, де зараз розташоване наше місто, існувало з бронзової доби, і ще в 19 столітті серед вчених-істориків також точилися дискусії щодо дати заснування Одеси. Деякі з них – Олексій Маркевич, Василь Надлер, Володимир Яковлев, Філіп Брун та інші виступали за встановлення саме травневої дати як Дня міста. Минули століття, питання залишається й досі відкритим, а одеські історики продовжують справу своїх колег минулого.

Навіть в Російській імперії не казали, що Одеса була заснована росіянами у 1794 році. Підпис до іллюстрації в журналі “Ніва”, каже, що вона присв’ячена річниці “приєднання” Одеси до росії.

“Одеське життя” вирішило розпитати сучасних істориків Тараса Гончарука, Володимира Півторака та Олега Лугового трохи про інше, а саме про те, як міг виглядати Кочубіїв (Кочубейов) в рік його першої писемної згадки, в травні 1415 року.

Королівський порт, митниця, Пересип: про що говорять стародавні документи

Історик Тарас Гончарук – доктор історичних наук, професор кафедри історії України Одеського університету імені І. І. Мечникова вже багато років ретельно вивчає саме цей історичний період. Він розповідає, що вченим відома низка документів того часу, де згадується Кочубіїв (словʼянізований варіант назви Кочубей). Перший – це відривок з “Історії Польщі” хроніста Яна Длугоша, в якому згадується подія, яка сталася на “зелені свята” 1415 року. Саме тоді польський король Вячеслав Ягайло пообіцяв послам Константинопольського патріарха, Візантійського імператора щедру допомогу зерном, яке вони можуть взяти в його королівському порту Кочубіїв. На той час, підкреслює Тарас Гончарук, це був єдиний польський порт, адже до інших морів вона не виходила.

Джерело достатнє, що б там не казали, достовірне. Ян Длугош – один з кращих польських хроністів і в нього не було ніяких мотивів брехати з цього приводу.

Ян Длугош, польський хроніст, який вперше згадує місто Кочубіїв, яке передувало сучасній Одесі. Йдеться про 1415 рік.

Дві наступних згадки про “землі Подільської замки” датуються 1431 роком. В той час Кочубіїв відходить до великого князівство Литовського. Під словом “замок” малася на увазі саме фортеця, а не замок феодала, зауважує історик.

В 1442 році польський король подарував Кочубіїв подільському старості Теодорику Бучацькому (він же Язловецький). Тоді ж, до речі, згадується і нова земля – Пересип.

Там, в переліку подарованих земель, значиться і водна митниця в Кочубійові на “морському березі розташована”.

“Історія Польщі” Яна Длугоша – перше видання із згадкою Кочубіїва.

Читайте також: 

• Від Хаджибею до Одеси: що собою представляло місто в ранні роки
• Одеський історик розвінчав 12 найпопулярніших одеських міфів (Частина друга) (вiдео)

Фортеця і “королівський порт”

Тарас Гончарук розповідає:

Порт передбачав портові споруди, тим більше “королівський порт”. Вочевидь, король Ягайло мав якось піклуватись про нього. “Щедра допомога зерном Константинополю”, розумієте, що значить щедра допомога для колосального міста? Для транспортування такої кількості зерна потрібно було багато людей. Зерно – “важкий” товар, тобто його треба багато і його потрібно десь зберігати.

Історик Тарас Гончарук: в Середні віки на місті Одеси вже існували фортеця та порт.

Фортеця на той час, ймовірніше за все, знаходилась на нинішньому Приморському бульварі, бо в середині 17 століття відомий мандрівник Евлія Челебі описує фортецю Хаджибей на скелі. А Приморський бульвар – це скеля, під яким не було схилу та насипу, де зараз проходить Приморська вулиця та сучасний порт.

Вочевидь то була та сама фортеця збудована литовцями в союзі з поляками, адже турки не мали звичаю руйнувати фортеці які захоплювали. Прикладом можуть служити Аккерманська або Хотинська молдавські фортеці, турки лише їх добудовували,

– продовжує історик.

Такої ж версії дотримуються й інші одеські вчені. Втім, Андрій Красножон, історик, ректор Південноукраїнського національного педагогічного університету, фахівець з середньовічної фортифікації у своїй монографії “Фортеці та міста Північно-Західного Причорноморʼя” зазначає: “Такі ключові проблеми, як локалізація замку та його датування не вирішені. Відсутній несуперечливий варіант будівельної періодизації Хаджибея”.

Візуалізація Хаджибея 18 ст. Автор – Ігор Титаренко

Візуалізація Хаджибея 18 ст. Автор – Ігор Титаренко

Щодо ймовірного зовнішнього вигляду замку, він пише: “Протягом першої половини XV ст. Качубейов (Хаджибей) знаходився на південному краї Поділля. Конструктивні, композиційні та архітектурні ознаки дозволяють визначити певну типологічну спільність серед укріплень західних теренів цього регіону. Найбільш еталонними є Кам’янець, Скала-Подільська, Сокілець, Язловець та ін.”

Поселення міського типу пізнього Середньовіччя

Про “місто” (за середньовічними мірками) в якому існувало доволі активне життя говорить і кандидат історичних наук Володимир Півторак. Про це свідчать археологічні знахідки, наприклад монет та кераміки 14-15 століть, знайдені на Приморському бульварі. “Це був укріплений пункт з кількома вежами, територія якого близько 0,7 гектара. Його розмір  можна порівняти, наприклад, з цитаделлю Білгород-Дністровської фортеці.” Військовий гарнізон невеликої фортеці складався з 10-15 кінних лицарів, їхніх слуг, загалом до 50 людей. “Цього вже було достатньо, щоб в ті часи оберігати такий військовий обʼєкт”, стверджує історик.

Історик Володимир Півторак: Одеса часів Кочубіїва була невеликим містом доби пізнього Середньовіччя.

Щодо кількості населення навколо фортеці, Володимир Півторак припускає, що воно могло досягати півтисячі людей, а населення Хаджибею 18 століття складало близько двох тисяч. Для невеликого міста доби пізнього Середньовіччя, це було нормально. В містах-мегаполісах, наприклад, у Білгород-Дністровському у 15 столітті могло проживати не більше 20 тисяч, Львові 20-25 тисяч, в Константинополі того ж часу – до 100 тисяч людей. Щодо етнічного складу населення, то воно було доволі строкатим, припускає Володимир Півторак:

Скоріш за все, тут могли бути італійці з Генуї. Напевно, вірменські купці, тому що знаємо, що вони жили у всіх важливих центрах торгівлі того часу типу Кам’янця, Кафи, Львова. Безумовно, подільські русини, ну, і шляхта, яка там була – лицарі, це теж шляхта русинська, ті, до кого згодом більш активно почали використовувати термін “українці”. Татари, скоріш за все, були або військові, або кочовики, які могли кочували навколо.

Історик припускає наявність невеликої камʼяної церкви на 20-30 людей, по типу грецької церкви Іоана Сучавського, що збереглася в Білгород-Дністровському. Можливо, крім християнської церкви була й мечеть.

Якщо говорити про Кочубіїв, як порт, через який мала бути відвантажена велика кількість зерна, він мав прийняти людей, які його перевозили та вантажили на судна:

На золотоординських торговельних маршрутах 13-14 ст. були розповсюджені Караван сараї. Я можу гіпотетично вважати, що таке могло бути і у нас, бо без цього важко організувати постійне перебування людей на декілька ночей, поки вони розвантажуються. Але й самі зернові каравани були пристосовані до того, щоб проживати в польових умовах – вони могли обладнати навколо багаття спальні місця і цього було достатньо.

Територія навколо Кочубїїва, в принципі, була малопридатна до активного землеробства. Треба було організовувати глибоку вспашку, а технічної можливості це зробити тоді не було. Ту ж саму пшеницю стали активно висаджувати набагато пізніше, а в ті часи її лише привозили з північних регіонів. Відповідно, сільського населення, як ми собі уявляємо не було в великій кількості, розмірковує історик.

Невеликий порт, але важлива точка на карті

Трохи з іншої сторони на історію Кочубіїва дивиться кандидат історичних наук, медієвіст (спеціаліст з середньовіччя) Олег Луговий. Він говорить про те, що середньовічне слово “порт” означає гавань будь-якого розміру, навіть просто причал, але цим словом також позначали і місто. З 1430-х років послідовно в низці документів йдеться про “замок”. Але порт більше не згадується.

З одного боку я готовий підтримати сміливе припущення, що Кочубіїв – гавань, говорить історик.  І якщо вже пару століть було відомо про гавань Джінестра, то чому б не припустити, що це одна і та сама гавань, яку італійці називали так, а литовці – інакше. Це абсолютно звичне явище в середньовічній топоніміці.

Історик Олег Луговий: Одна й та сама гавань різними народами могла зватися по різному – це звичне явище в середньовічній топоніміці.

Водночас Луговий зазначає, що ані Джінестра, ані Кочубеїв в торговельних документах італійських купців того часу не згадані. Це не означає, що воно не існувало, це означає, що воно було значно меншим за Аккерман та Кафу, мало значно менший товарообіг:

Джінестра постійно позначалася на мореплавських картах 14-15 і далі століть, отже кораблі туди заходили. Значить, якась інфраструктура там була.

Ніякої інформації ані про розмір, ані про масштаби ми не маємо. Карти показують точку, де є якась інфраструктура, де можна пристати до берега. Там можна поповнити запаси прісної води, наприклад, закупитися харчами для подальшої мандрівки перед наступним пунктом – Монкастро, тобто Аккерманом, адже зупинка перед ним була саме тут.

Чому я не вірю у великий порт? Є проста причина – потужним портом був Монкастро (Білгород), який належав дружньому Молдавському князівству. Тож не було ані економічного сенсу, ані реальності їх співіснування, адже польські товари, в тому числі товари зі Львова, йшли напряму до Білгорода по прямому сполученню так званою Віа Валахія – дорогою, завдяки якій існувало Молдавське князівство, тому що вона була його основною магістраллю.

На думку Олега Лугового згадка про Кочубіїв не свідчить про масштабну торгівлю з Візантією. “Вони не купляли зерно, вони його отримали в якості милостині від короля. Один раз”, підкреслює він.

Наша історія зберігає ще багато таємниць та білих плям. На жаль, допоки науковці не будуть мати можливість повномасштабних розкопок в районі Приморського бульвару, Митної площі та залучення сучасних технологій під час археологічних розкопок, а також можливості працювати в архівах Італії, Польщі, Румунії, Туреччини, Болгарії ці білі плями так і залишатимуться білими.

Дослідники

• Одним з перших, хто почав цікавитися “доодеським” періодом історії півдня України був французький історик Габріель де Кастельно (1757-1826). Понад десяти років він пропрацював при Рішельє і збирав документи та свідчення старожилів, які ще памʼятали Хаджибейські часи. Результатом його дослідження стала книга «Нариси давньої і сучасної історії Новоросії», яку було видано в Парижі в 1820 році.

• Ще один дослідник Качібея та Хаджибея – Брун Філіп Карлович (1804 – 1880), видатний фахівець з давньої історії, професор Рішельєвського ліцею. Автор перекладів записок послів та мандрівників XV—XVII століть, в яких висвітлюється історія Причорномор’я та Південної України, зокрема записок австрійського дипломата та мемуариста Еріха Лясоти.

Памʼятна медаль  “Одесі – 600” (скульптор Олександр Коваль, автор ідеї – Володимир Кудлач)