Швейцари та швейцарці
Отже, чи не гарно нам, браття, почати трудні повісті про кафе Фанконі?
Громадянин Швейцарії з типовим швейцарським ім’ям Яша і нетиповим швейцарським прізвищем Фанконі ще в юності зрозумів, що, по-перше, з ім’ям Яша краще жити в Одесі, а не в якомусь там Базелі-Шмазелі, а по-друге, що Швейцарія — це, в принципі, непогано, принаймні там є куди піти в гори, але Одеса — це взагалі щось із чимось. Хай у ній і не можна піти в гори, зате, розпочавши займатися комерцією, легко піти вгору, а милуватися горою грошей ще приємніше.
Що ви хочете, така Одеса, і що вже тут зробиш? Ось і Фанконі: що можна було зробити (тобто що дозволяла поліція), те й зробив — відкрив 1892 року в Одесі на розі вулиць Катерининської та Ланжеронівської кафе. Спершу справа йшла туго, але Фанконі знову зробив те, що дозволяла поліція (тобто дав поліції хабар), і справа пішла значно краще. Яша, ставши Яковом Домініковичем, почав варити шоколад і водночас варити такі справи, що навіть довелося розширювати приміщення і передусім двері, бо відвідувачі кафе Фанконі після його шоколаду вже ні в які двері не входили.
На той час у Фанконі з’явилися міцний швейцар і крутий керуючий, до речі, теж зі Швейцарії — дехто Ф. Скведер. У того в дитинстві теж була мрія: нагодувати всіх швейцарців. Правда, нічого з цього не вийшло — в ті часи (як і тепер) усі швейцарці були ситі. Але Скведер почув, що є таке місто Одеса, де теж із голоду не вмирають, але й перекусити ніколи не проти. І Скведер одразу помчав в Одесу та почав керувати закладом Фанконі. А щоб легше було це робити, йому вистачило розуму просто викупити кафе.
Шоколадні будні
Викупити кафе Фанконі було розумним кроком. Кафе відразу почало процвітати. Кого цікавить, за рахунок чого — розповідаємо. Мало хто знає, але швейцарці дуже схожі на одеситів — у них теж неймовірно міцні родинні зв’язки. Швейцарці так поважають своїх родичів, що обідають тільки в них і тільки за їхній рахунок. Так от, Скведер першим ділом покінчив з обідами в кафе численних родичів Якова Фанконі. Таким чином, по-перше, він звільнив посадкові місця (бо, пообідавши, родичі, ясна річ, не йшли, а чекали ще й на вечерю), а по-друге, Скведер сказав нове слово у громадському харчуванні. Одним словом, він застосував нові кулінарні рецепти.
Яків Фанконі, який опановував кухарську науку у Варшаві, саме у поляків поцупив їхній секретний рецепт, як варити шоколад, тобто як із картопляного борошна і двох шоколадних цукерок приготувати сто кілограмів «найсмачнішого, найніжнішого шоколаду за рецептом мадам Помпадур». Не знаємо, чи їла мадам Помпадур той шоколад, як і не з’ясовували, чи не від цього померла мадам, любителька шо колада і професіоналка амура, але Скведер дав розпорядження кухні змінити помпадурський, а точніше, дурнуватий рецепт: одним словом, класти не дві, а чотири цукерки. За свідченням знавців: шоколад узагалі став «просто смакота».
І, нарешті, третім новаторським рішенням Скведера було не міняти назву кафе. Бо ім’я «Фанконі» на той час стало загальним, тобто добре розкрученим. Адже конкуренти не дрімали. Наприклад, просто через дорогу було інше кафе — Робіна, де теж було дуже інтелігентно. І справді, інтелігенти забігали до Робіна, інтелігентно випивали пляшку горілки і тут же бігли через дорогу до Фанконі, бо там столи стояли просто неба, тобто впасти під стіл було значно приємніше.
Вам стане не по собі, коли ми скажемо, які великі люди лежали (ні-ні, і сиділи теж) на веранді у Фанконі: і Купрін, і Чехов, і Бунін, і Гумільов, і Маяковський. Вони залишили у Фанконі не лише пам’ять про себе, а й свої гроші. Таке не забувається. Це в людській пам’яті може щось стертися, але в касових книгах нічого не стерти — підсудна справа.
Плоди перебудови
У 1913 році архітектором Ю. Дмитренком кафе Фанконі було перебудоване, а вже заодно і надбудоване. Кажуть, на верхніх поверхах цього будинку були найдорожчі квартири Одеси. Це природно: там оселялися завсідники кафе Фанконі, аби після чарки шоколаду чи склянки морозива їх було легше доставляти до особистого окремого кабінету, що звався в цьому будинку «квартирою».
До речі, окремі кабінети після реконструкції з’явилися і в самому кафе. Крім того, там облаштували більярдну, залу для читання кращої російської та зарубіжної періодики і навіть «дамську залу» з найкращими дамами, просто з Дерибасівської.
Особливо славилася більярдна та її маркёр Моня, об чий хребет, пам’ятаєте, зламали кий, і цей факт народ оспівав у піснях. Письменник Шолом-Алейхем у романі «Менахем-Мендл» теж оспівав Фанконі. «Це чудове кафе, де п’ють каву, їдять морозиво і укладають угоди», — писав він. Про кий Шолом-Алейхем промовчав, мабуть, сам, як і Моня, з ним близько познайомився.
Фан-клуб імені Фанконі
Але головне, чим було знамените кафе Фанконі — воно стало клубом за інтересами. Ми кажемо «за інтересами» у множині для солідності. Насправді інтерес був один — гроші. Кафе Фанконі перетворили на свою штаб-квартиру, як пояснив у новелі «Біла акація» О. Купрін, «біржові гравці дрібного масштабу, маклери й лапетутники (так називали в Одесі дрібних спекулянтів)».
Схема була відпрацьована й апробована і виглядала так: чашка кави — купівля — легкий скандал — порція морозива — дрібний обман — продаж — чарка горілки за успіх — і все спочатку за іншим столиком.
У Фанконі багатіли, розорялися й знову багатіли, причому все за один вечір.
Коли ж, нарешті, «восторжествувала вища справедливість», коротше кажучи, перемогла революція й відібрала в одеситів їхнє чесно нажите, багато що впало, але не кафе Фанконі та його «ділові традиції». Олексій Толстой у повісті «Пригоди Невзорова, або Ібікус», як свідок тих подій, згадував, що у Фанконі як і раніше торгували, щоправда, уже тільки самими накладними, тобто, по суті, повітрям. «На обличчях у ділків було одне й те ж вираження — суміш остаточної недовіри до будь-якого життєвого явища, будь то французький броненосець чи накладна на вагон волоцьких горіхів».
О. Толстой тактовно промовчав, що в кафе Фанконі саме так і був еквівалент обміну: броненосець на горіхи (так адже броненосець був чужий, а горіхи, даруйте, свої). Тож іще питання, хто при цьому залишався в наварі.
Так, багато що тоді змінилося. Леонід Утьосов у своїй книзі «З піснею крізь життя» згадував, що він не лише виступав у кафе Фанконі, а й одного разу організував там оригінальний аукціон: продавав кайдани Григорія Котовського, який після революції став знаменитим комбриґом (до революції він був знаменитим бандитом). Ручні кайдани продавалися як символ старого режиму, щоб допомогти новому режиму збудувати щасливе життя. На жаль, доводиться констатувати, що і зі «щасливим життям», і з тим режимом вийшла промашка. Нічого дивного — кайдани ніколи нікому щастя не приносили.
Усе довкола змінювалося, і лише в закладі Фанконі нове життя текло по-старому. Так К. Паустовський згадував, що одразу після громадянської війни за столиками кафе чи не місяць дрібні спекулянти (по-одеськи «лапетутники») перепродавали одне одному залізничну накладну на вагон солі у Владивостоці, яку залишив там Колчак, мабуть, щоб насолити більшовикам (К. Паустовський «Початок невідомого віку»).
Останні судоми активності, а по суті конвульсії мрії, зафіксували І. Ільф і Є. Петров. Їхні «пікейні жилети», тобто постарілі лапетутники, біля їдальні №68, у яку по-радянськи душевно було перейменоване кафе Фанконі, марили про колишні афери й мріяли про майбутні авантюри у зв’язку з пущеною кимось чуткою про відродження в Одесі «порто-франко». Але, на жаль, вже було не відродити (у тому первісному вигляді) ні те зручне «порто-франко», ні те затишне кафе Фанконі — найкращі й вічно живі легенди Одеси.
Автор: Валентин КРОПИВА.
