Війна, яку зараз переживає Україна, торкнулася кожного українця. Проте людям зі східних регіонів країни дісталося найбільше. Їм надовго, а декому і назавжди, довелося залишити свої будинки та шукати притулку у нових місцях.
Наша розповідь — про Марину Миколаївну Овчарову, яка дев’ять років знаходиться далеко від рідного міста у пошуках постійного даху над головою.
Поїхала з рідного міста, і немає зв’язку із рідними
Марина Миколаївна – уродженка Луганська. З початком війни у 2014 році виїхала з окупованого міста та переїхала до селища Сергіївка Білгород-Дністровського району. З того часу вона не бачила своїх рідних. Мама померла у 2017-му, а з сестрою вже кілька років немає зв’язку.
Спочатку Марина Миколаївна проходила лікування в санаторіях Білгород-Дністровщини, оскільки перебуває на медичному обліку та має другу групу інвалідності (суїцидну), а також є учасником ліквідації Чорнобильської аварії першої категорії.
Марину Миколаївну разом з іншими переселенцями переміщали до різних санаторіїв та місць, придатних для проживання. Заразом вона почала шукати можливість реалізувати своє законне право на отримання постійного соціального житла.
Як прожити на три тисячі, орендуючи квартиру?
Кілька років тому почала оббивати пороги Управління житлово-комунального господарства Білгорода-Дністровського. Зверталась із численними заявами, намагаючись стати в чергу на соціальне житло, до спеціаліста з житла Лариси Миколаївни Жбанкової.
Як нам повідомила Марина Миколаївна, їй багато разів відмовляли. Але після її численних звернень, заяв та листів до різних міських та регіональних інституцій у 2022 році переселенку з Луганська таки поставили у чергу на отримання соціального житла.
До того часу Марині Миколаївні довелося змінити сім місць проживання.
Наразі вона мешкає в орендованій квартирі, яку оплачує за власні гроші. Жінці 54 роки, але за станом здоров’я працювати вона не може, тож її єдиним джерелом доходів є соціальна допомога від держави у розмірі 3 тисячі гривень.
— Я не вимагаю хороми, я раділа б і кімнаті в гуртожитку або невеликій однокімнатній квартирі на першому чи другому поверсі, — каже жінка, спантеличена тим, що внутрішньо переміщених осіб сьогодні часто залишають сам на сам з їхніми проблемами.
Але вона не відступала, продовжувала наполегливо вимагати, щоб відповідні служби поставили її на облік.
Житло надали, але дещо не врахували
У 2019, 2020 та 2021 роках – три роки підряд — їй у проханні знов і знов відмовляли. У 2022 році документи нарешті прийняли, і Марина Миколаївна з полегшенням почала чекати на таке необхідне їй житло. І цього ж року їй було надано однокімнатну квартиру на 9-му поверсі. Але, з огляду на особливості захворювання нашої героїні, їй протипоказане для постійного проживання житло, розташоване на високих поверхах.
— Я коли дізналася, у мене волосся стало дибки. Як можна мені, з моєю групою інвалідності, надавати квартиру на 9-му поверсі? У документах, які я надала, все було зазначено, але це взагалі ніхто не взяв до уваги, — бідкається переселенка.
Отже, від довгоочікуваного житла довелося відмовитися та розпочинати нове коло боротьби. Марина Миколаївна почала дзвонити та писати до Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України. Там заяву жінки прийняли, до бази даних внесли, але, як відповів фахівець, грошей на реалізацію її законного права наразі немає. «Коли в державі саме на ці цілі з’являться донорські кошти від міжнародних організацій, тоді можна буде розглянути ваше питання», — відповіли їй у вищезгаданому міністерстві.
Є запитання до місцевої влади
Отже, перебуваючи на черговому етапі очікування, вона намагається достукатися і до місцевої влади.
— Я ж не одна така, зі своєю проблемою. Нас, переселенців, у Білгороді-Дністровському багато. Чому б цю проблему не вирішити на місці, чому б не відремонтувати нежилі гуртожитки і не роздати нам по кімнаті? Ми жили б собі і раділи. А зараз кожен сам вирішує свої проблеми. Але самотужки це робити складно. А оскільки я одна і в мене немає жодної підтримки, то вимушена звертатися до всіх, хто може мені допомогти в моїй ситуації, — цими словами закінчилася наша телефонна розмова з переселенкою з Луганська Мариною Овчаровою.
Ми, з дозволу героїні публікації, публікуємо її номер телефону для тих, хто має чим зарадити, або для людей, які опинилися в схожій ситуації: (067) 896-13-72.
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю видання «Одеське життя» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
