Ключові моменти:
-
Українські жінки, які виїхали за кордон через війну, свідомо повертаються в Україну, попри небезпеку, обираючи відповідальність за власне життя та майбутнє дітей.
-
Еміграція часто супроводжується відчуттям тимчасовості, втратою професійної ідентичності та життя «на паузі», що психологічно виснажує.
-
Для матерів вирішальним чинником повернення стає потреба, щоб діти зростали у своєму культурному, мовному й родинному середовищі.
-
Повернення під час війни є не запереченням ризиків, а способом відновити контроль над життям, цілісність і внутрішню стабільність
Олександра Ткаченко: «Я більше не чекала, що хтось вирішить за мене»
Олександра Ткаченко виїжджала з Києва майже інтуїтивно. За кілька днів до повномасштабного вторгнення їй зателефонував брат – він служить у поліції – і наполіг: треба зібрати документи, дітей і їхати до батьків у Київську область. Чоловік був категорично проти, називав це панікою. Але Олександра поїхала.
Через два дні почалася війна.
Перші тижні за містом була постійна напруга, тривожні дзвінки, новини про танки в Києві. Коли стало зрозуміло, що чекати далі неможливо, Олександра з двома дітьми вирішила виїжджати потягом. Одна валіза на трьох. Евакуаційний вагон, переповнений дорослими людьми, дітьми, тваринами. Одна полиця – на всіх.
– Я пам’ятаю, як сиділа в ногах у дітей і думала, що нам ще пощастило. Бо багато хто їхав стоячи, – згадує жінка.
Спочатку був Захід України, згодом – Чехія. Там Олександра прожила понад рік. Вчила мову, отримувала гуманітарну допомогу, водила дітей у садок і школу. Старшому сину було особливо важко: нова мова, нова система, непросте ставлення однолітків. Молодший мав харчові обмеження, і це означало постійну логістику, ранні повернення з садочка, неможливість повноцінно працювати.
Фінансово було складно. Чоловік рішення не підтримав і допомоги не надавав. А згодом Олександра втратила батька – у нього була онкологія. Мама повернулася в Україну, бо брат Олександри з першого дня служив у поліцейській бригаді й залишався тут.
– Я жила ніби на паузі. Ні там, ні тут. І зрозуміла, що так не можу далі, – каже вона.
У квітні 2023 року Олександра повернулася в Україну з дітьми. Закрила всі програми допомоги, страхування, завершила всі формальності. Майже одразу подала на розлучення – усвідомлено.
Повернення не було простим. Потрібно було налагодити побут, школу, садок, роботу, знайти новий ритм життя в умовах війни. Але саме тут Олександра відчула, що знову тримає кермо у своїх руках.
Сьогодні жінка працює прессекретаркою в Міжнародному інституті післядипломної освіти, який готує психологів для роботи з військовими, ветеранами та їхніми родинами. Це робота зі змістом, відрядження, професійний розвиток. Вона живе разом із мамою, виховує двох синів – Даню і Руслана – і вперше за довгий час говорить про баланс.
– Я більше не чекала, що хтось вирішить за мене. Я зрозуміла, що можу сама. І це дало величезне відчуття внутрішньої свободи, – підкреслює Олександра.
Ірина Долматова: «Я хотіла, щоб діти росли вдома»
Ірина Долматова виїжджала з України в перші місяці війни. Як і тисячі інших матерів, вона думала передусім про дітей – про сон без сирен, про можливість навчатися без перерв і тривог.
За кордоном було спокійніше. Школи працювали, життя мало чіткий розклад, дні були передбачуваними. Але разом із цією передбачуваністю з’явилося інше відчуття – порожнечі.
– Усе було логічно, правильно. Але я весь час відчувала, що живу не своє життя, – каже Ірина.
Діти швидко підхопили мову, але все частіше питали про дім. Про бабусь і дідусів, про друзів, про свою кімнату. Ірина помічала, що вони наче адаптуються, але не вкорінюються.
– Я ловила себе на думці, що хочу, аби вони росли серед своїх. Щоб не пояснювали, хто вони та звідки, – говорить вона.
Рішення повернутися не було імпульсивним. Ірина зважувала ризики, слухала новини, сумнівалася. Але з кожним місяцем ставало зрозуміліше: без відчуття дому немає відчуття майбутнього.
Повернення в Україну стало для неї поверненням до живого життя – складного, тривожного, але справжнього. Тут знову з’явилися сенси, плани, рух.
– Так, тут війна. Але тут я відчуваю себе цілісною. І діти – теж, – впевнена Ірина.
Чому жінки повертаються в країну, де йде війна: пояснює психолог
Психологиня Ірина Ємельянова наголошує: у рішеннях жінок повернутися під час війни дуже рідко йдеться лише про сміливість або патріотизм. Частіше – про глибокі психологічні механізми.
– Для жінок дім – це не абстрактне поняття і не географія. Це система зв’язків: діти, родина, щоденний ритм, відчуття контролю над побутом і життям загалом. Коли ці зв’язки розриваються, жінка швидше відчуває внутрішній розпад, – пояснює експертка.
За її словами, в еміграції багато жінок опиняються з відчуттям «тимчасовості»: тимчасове житло, тимчасова робота або її відсутність, тимчасовий статус.
– Жіноча психіка гірше переносить стан постійної невизначеності. Якщо чоловіки частіше концентруються на зовнішніх цілях: заробити, утримати, вижити, то жінки більше орієнтовані на цілісність життя: щоб було зрозуміло, як виглядає завтрашній день, – стверджує Ірина Ємельянова.
Окрему роль відіграють діти.
– Матері дуже чітко відчувають, коли дитина адаптується лише поверхнево. Коли вона наче «справляється», але втрачає коріння, мову, почуття належності. І тоді включається глибокий материнський інстинкт – повернути дитині середовище, де вона може бути собою без пояснень.
Ще один важливий чинник – втрата або трансформація ролей.
– За кордоном багато жінок різко втрачають професійну ідентичність. З сильних, самостійних вони стають тими, хто залежить від допомоги, рішень системи, інших людей. Повернення – це спосіб знову відчути себе суб’єктом, а не об’єктом обставин.
Ірина Ємельянова підкреслює: повернення – це не заперечення небезпеки, а форма активної адаптації.
– Коли жінка повертається, вона не ігнорує ризики. Вона обирає реальність, у якій може діяти, впливати та будувати. І саме це дає психіці більше стабільності, ніж умовна безпека без сенсу.
*****
Вони повертаються не тому, що не бояться.
Вони повертаються, бо не хочуть жити «на паузі».
Українські жінки сьогодні – це про внутрішню силу, відповідальність і любов до Батьківщини без гучних слів. Про здатність будувати життя навіть тоді, коли навколо війна. І, можливо, саме з таких рішень – тихих, особистих, дуже сміливих – складається наша незламність.
Читайте також:
- Поради психолога про наболіле: як зберегти сімʼю на відстані?
- Виїхати не можна залишатися: чи депортуватимуть українських біженців
- «Зрозуміла, що зможу вижити в будь-якій країні»: як живеться українським біженцям у Німеччині
