Ірина Довгань та Людмила Гусейнова пережили російський полон, катування та приниження, але зуміли зберегти людську гідність і навіть стали символом боротьби з наслідками СНПК (сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом). Розпочавши нове життя після повернення додому, вони зосередили свою громадську діяльність на допомозі іншим. Ірина очолила ГО «SEMA-Україна», яка підтримує постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з війною, а Людмила стала менеджеркою з комунікацій і координаторкою інформаційної політики організації. Зараз в SEMA близько 40 жінок. І це розповідь про них, їхні вимоги та діяльність.
Ірина Довгань про появу «SEMA-Україна»
— З українськими правозахисниками я прибула до Гааги як свідок у справах для Міжнародного кримінального суду. Мені на виступ перед прокурорами дали три-чотири хвилини, але вони слухали щонайменше 40. Увечері відбулася прес-конференція. Там до мене підійшла жінка, дала візитівку і сказала, що представляє міжнародну правозахисну організацію — Фонд доктора Деніса Муквеге, який займається підтримкою постраждалих від СНПК. Вони взагалі не знали, що в Україні таке коїться, бо працюють переважно з африканськими країнами, а тут такі події в центрі Європи! Ми листувалися кілька місяців. Вона запитала, чи є ще такі випадки. Я відповіла: «Ну звісно є!» І почала шукати постраждалих від СНПК в Україні. Дзвонила цим жінкам, пропонувала їм об’єднатися в організацію.
SEMA-NETWORK — це глобальна мережа організацій, створена Фондом доктора Деніса Муквеге (Ред. — конголезький лікар-гінеколог, який надавав допомогу жінкам, що постраждали від сексуального насильства під час Другої конголезької війни). Зараз вона охоплює 25 країн, у яких були військові конфлікти і є жінки, постраждалі від СНПК. Для нас стало логічним приєднатися до цієї мережі у 2019 році.
Нас багато запрошували на різні події. І ми почали говорити. Адже якщо ми мовчатимемо, то нічого не буде взагалі. А ми зараз не можемо собі дозволити мовчати. Україна не може дозволити собі мовчати.
Людмила Гусейнова про репарації та статус постраждалих
— Я вважаю, що треба добиватися ухвалення закону про потерпілих від СНПК, який має передбачити статус для постраждалих. Щоб він також включав перелік необхідних послуг для кожної людини, яка зазнала сексуального насильства в умовах війни. Бо цей біль і ці страждання залишаються з нами до кінця життя.
Коли повертаєшся з полону, коли твоя домівка залишається на окупованій території розбитою, то першою необхідністю є поновлення документів. І людина не повинна шукати гроші для цього. Слід подбати про грошову підтримку постраждалих. Безумовно, медична допомога. В нашій організації є жінка поважного віку, якій російські окупанти вибили зуби прикладом — щоб не травмуватися під час того, що вони з нею робили. А у нас для таких постраждалих безкоштовна стоматологічна допомога взагалі не передбачена.
Має бути психологічна допомога не лише для постраждалої особи, але й для всієї її родини. Одна моя знайома по в’язниці дуже любить свого сина, але давно з ним не спілкується. Їй треба зрозуміти, як з ним розмовляти, коли вийде на волю. Дитинці також треба допомогти зі своєю мамою заново знайомитися. Це дуже велика проблема, але, на жаль, зараз нею ніхто не займається.
Держава повинна офіційно визнати їх постраждалими від СНПК. Це гарантує допомогу тим жінкам, які зараз навіть бояться згадувати пережите. Так само як і репарації, принаймні невідкладні, бо потерпілі часто дуже потребують фінансової підтримки.
Зараз працює Міжвідомча робоча група з питань протидії сексуальному насильству, пов’язаному зі збройною агресією росії проти України, та надання допомоги постраждалим, і ми організацією долучилися до цієї роботи. Свої зауваження та пропозиції до законопроекту ми озвучили. Деякі з них були взяті до уваги.
Ірина Довгань про пошук потерпілих
— Знаходимо потерпілих по-різному. Хтось із тих, хто вже в організації, знає, що в її селі ще був такий випадок, і пропонує тій жінці приєднатися до нас. Хтось погоджується, хтось — ні.
Я також багато їжджу по деокупованих селах, встановлюю контакти з місцевими. Найчастіше це вчителі, директори шкіл, фельдшери. Вони володіють всією інформацією. Я кажу, що якщо у вас такі жінки є, то на цей час держава вже має якісь можливості їх підтримати. А я можу одразу запропонувати допомогу від Міжнародної організації з міграції, щоб така жінка потрапила до реабілітаційного центру, де вона отримає комплексну безкоштовну допомогу, як у санаторії. Плюс ліки, плюс дослідження всі. І це вже чудово.
Потім кажу, що ми отримали грант і для кожної такої жінки маємо гарні подарунки, ми їх самі продумали та закупили. Також я можу запропонувати зустрічі з іншими жінками, які зазнали СНПК, щоб постраждалі подивились, як вони живуть, як перемагають свої травми. І розповідаю, що світ бореться за те, щоб такі жінки отримали репарації від росії. І місцева інтелігенція, з якою спілкуюся і якій довіряють односельці, мене розуміє. І йде до постраждалих жінок. Інколи телефонують мені: «Іра, приїжджай, вона погодилася зустрітися».
Сьогодні нас близько 40 жінок. Це така краплина в морі! От повірте мені — я цим займаюся, я їжджу по селах, де розташовувалися росіяни. І у кожному є зґвалтовані жінки, про яких знають. Але є й такі, про яких не знають.
Володимир ДОБРОТА, Національний прес-клуб «Українська перспектива»
Історія ПЕРША. Ірина
Ірина Довгань стоїть біля стовпа
Ірину Довгань окупанти затримали 2014 року в Донецьку, бо в її планшеті знайшли фото з українськими військовими, яким вона допомагала, та інші свідчення потужної підтримки наших захисників. Її родина була заможною, і загарбники почали шукати гроші. Смс-повідомлення про зняття готівки з карток надходили їй на телефон навіть із московського аеропорту «Шереметьєво».
Ірина зазначає, що одразу відчула соціальний провал між нею і тими, хто її заарештував, а також їхню ненависть. Пригадує спілкування зі слідчим так званої днр і те, як йому на зміну прийшли кавказці з батальйону «Восток», після чого — п’ять днів занурення в жахливу прірву, у порівнянні з якою смерть видавалася найкращим виходом.
Порятунком для Ірини Довгань стала знаменита фотографія бразильського фотокореспондента Маурісіо Ліми, на якій вона стоїть біля стовпа, загорнута в український прапор в оточенні здичавілих ворогів. «Мадам, ви стали зіркою інтернету», — повідомили невдовзі тюремники, які змушені були відпустити її.
Історія ДРУГА. Людмила
Людмила Гусейнова та діти, якими вона опікувалася
Людмила Гусейнова допомагала дітям з вадами розвитку з розформованого російськими агресорами інтернату в Новоазовському районі. Діти тоді залишилися без будь-якої підтримки, часто були голодні та роздягнені. Людмила організувала доставку з підконтрольних Україні територій речей першої необхідності, а також українських книжок і листівок з найкращими побажаннями для малечі. Щиро допомагала українським військовим, які захищали Широкине.
У 2019 році Людмила потрапила до сумнозвісної донецької в’язниці «Ізоляція», де пережила 50 днів знущань і наруги. «Це був час зовсім без сонця, бо майже постійно перебувала з мішком на голові, — пригадує Людмила. — Перевдягнутись у камері могла лише під ковдрою, бо постійно велося відеоспостереження».
Далі було переведення до донецького СІЗО, в камеру до 20 кримінальних злочинниць. Серед них були ті, що воювали в бойових угрупованнях так званої днр і здійснили жорстокі вбивства серед цивільного населення, вживали і торгували наркотиками та зброєю, хто хворів на СНІД та туберкульоз. У такому оточенні Людмила перебувала близько трьох років до свого повернення в Україну під час обміну полоненими восени 2022 року.
Матеріал підготовлений у рамках Проєкту «Вистоїмо разом. Вдосконалення системи підтримки постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з війною (СНПК)». Проєкт виконує Український Жіночий Фонд у партнерстві з громадською організацією «Ла Страда-Україна» та Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем» за підтримки Офісу Віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції й Апарату Урядової уповноваженої з питань ґендерної політики та за фінансового сприяння Європейського Союзу.
