Війна забирає найкращих. Захищати Батьківщину від агресора йдуть найчистіші і найчесніші, яким неприйнятні байдужість і боягузтво. Ми не можемо в рамках однієї публікації розповісти про всіх одеситів, які віддали життя за нашу країну. У боях з армією Росії загинули сотні наших земляків… Спогадами про трьох одеситів-героїв поділилися їхні друзі.
Іван Фунтовий: «Я кайфую, коли допомагаю людям»
Іван Фунтовий
У серпні 2022 року, виконуючи бойове завдання в районі села Лозове Херсонської області, загинув командир відділення взводу протитанкових керованих ракет 35-ї окремої бригади імені контр-адмірала Михайла Остроградського ВМС ЗСУ Іван Фунтовий. У нього залишилися дружина та дочка. Розповіли про Івана його друзі — підприємці Староконного ринку.
Його магазин сантехніки на Староконці сьогодні зачинено. А 2020 року — у розпал ковідного карантину — Іван організував на легендарному одеському ринку першу профспілку — ГО «ПУМА», Громадську організацію «Пріоритетні українські міжрегіональні асоціації». Тоді через карантинні обмеження ринок був закритий. Зрозуміло, заробітків не було. Водночас адміністрація ринку на 20% підвищила орендну плату. Переговори ні до чого не привели. І підприємці вийшли на організовані Іваном протестні мітинги.
— Запекла боротьба тривала чотири місяці, — згадує підприємець Вероніка Чумак. — Навіть поліцію викликали. Але ми свого досягли — у результаті на 30% опустили оренду, зробили нормальні умови роботи. Хоча навіть суди були з приводу того, що Іван організовував мітинги під час карантину. Але суд нікого не оштрафував.
За освітою Іван був юристом. До того ж людиною не тільки енергійною і цілеспрямованою, а й чуйною, відкритою. Тому найкращого голови профспілки, за словами підприємців, уявити було складно.
— В одному інтерв’ю Іван сказав: «Я кайфую, коли допомагаю людям», — ділиться Вероніка. — З його боку це завжди було безкорисливо. А іноді — навіть на шкоду собі. Заради допомоги іншим він навіть десь закинув свій бізнес. То була дуже шляхетна людина — таких людей, якщо чесно, дуже мало. 24 години на добу він був на телефоні для того, щоб допомогти, дати юридичну консультацію. Ми о 12-й ночі могли зателефонувати і до двох годин якісь оргпитання вирішувати телефоном.
Коли почалася війна, Іван першого ж дня організував на ринку волонтерський пункт. Допомагали практично всім.
— Хлопці, які займаються рибалкою та полюванням, просто виносили всі з магазинів. Магазини стояли порожні, – згадує Вероніка. — Початок війни, всі розгублені, фінансів немає. І Ваня багато робив власним коштом. Він навіть не міг людям сказати, що йому хтось щось винен.
Через кілька місяців Іван добровольцем пішов до ЗСУ. І навіть, перебуваючи на фронті, не припиняв волонтерську діяльність. На базі Об’єднання роботодавців за його участі було створено платформу для надання бізнесом цільової допомоги окремим частинам. Передавалася вона «з рук до рук».
— Востаннє 15 серпня він привітав доньку з днем народження, — розповідає Вероніка. — А потім почали доходити чутки, що хлопці не повернулися із розвідки під Херсоном…
Прощання з Іваном Фунтовим відбулося у Будинку офіцерів. А поховали його на батьківщині – у селі Трудове Кілійського району.
У куточку Староконки, де Іван любив пити каву, підприємці встановили меморіальну дошку.
— Для нас він лишився живим, — каже Вероніка. — Наразі добиваємося права назвати на честь Івана одну з вулиць Одеси. Чи вийде — поки що невідомо.
Тисячі дерев Бориса Айзенберга
Борис Азенберг
13 липня 2023 року на Донеччині біля села Біла Гора під час виконання бойового завдання загинув капітан четвертого стрілецького батальйону 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу Борис Айзенберг.
Він займався будівництвом. А згодом з’явилося захоплення, яке стало ще однією справою життя — розведення декоративних рослин. У дендрарії, створеному Борисом у селі Фонтанка, до війни налічувалося понад 200 видів дерев та чагарників.
— Будь-яка справа, за яку він брався, навіть нічого не знаючи про неї і не маючи досвіду, згодом зростала у щось суттєве. Все компенсувалося його працьовитістю, що іноді переходить у трудоголізм. Посадити зі своїм батьком понад мільйон дерев у створеному ними розпліднику декоративних рослин, прищеплювати ночами рослини в гаражі, копатися в смердючому насінні гінкго білоба, вставати рано-вранці в будь-яку погоду і їхати на поле — титанічна праця. Але їхній розплідник «Садпроект» став відомим усьому місту. І замість усім відомої балаканини про посадку мільйона дерев в Одесі вони мовчки зробили це самі, — розповідає про друга архітектор Володимир Халін, який сьогодні на фронті захищає нашу країну.
Зараз в Одесі мешкають тисячі дерев, вирощених у розпліднику Бориса Айзенберга. Він подарував і сам висаджував золотисті ясені та клени біля Одеського художнього музею. Декілька екзотичних вишень передав Одеському ботанічному саду. Сакури, вирощені в дендрарії Бориса, сьогодні прикрашають площу перед оперним театром у Києві. А столичний парк «Кіото» — алея зі 130 цих екзотичних дерев.
— Владе, я маю 50 декоративних яблунь Недзвецького, хочу, щоб вони цвіли на вулицях Одеси, — ділиться спогадами про Бориса лідер громадської організації «Зелений лист» Владислав Балинський. — З висадкою впораєшся сам? Куди дерева везти?
Ці яблуні ми висадили на Армійській вулиці, а скільки дерев він ще подарував.
З початком війни Борис Айзенберг пішов захищати створене ним та поколіннями українців. Йому було майже 50 років.
Борис бився на передовій. І навіть фронті збирав гербарій. Талановитий художник, “на нулі” він писав акварелі квітів — на ящиках з-під боєкомплектів.
— Ротний, на мою думку, це найважча ноша на війні. Людина з широким серцем та відповідальністю за кожного бійця — удача для роти. Борисич зі своєю ротою простояв на своїй висоті понад сім місяців без ротації. Чому не було ротації з нуля за цей час — питання до старшого командира. Борисовича було вбито під Бахмутом — пішов витягувати пораненого солдата.
Георгій Липський: «Врятувати всіх тварин у країні»
Георгій Липський
Молодший сержант Георгій Липський, позивний «Кіт», загинув у серпні 2022 року під час настання українських збройних сил у Херсонській області. Йому було лише 27 років.
В Одесі Георгія знали як зоозахисника, засновника громадської організації «Закон природи». Після нашої перемоги він планував розробити екологічний проект відновлення природи України та, як і раніше, захищати тварин.
— Окупант прийшов на нашу землю. І для того, щоб урятувати всіх тварин у країні, треба мати цю країну, — казав він.
— Георгій жив із честю й помер із честю. То була людина з активною життєвою позицією. І при цьому дуже добрий. Він любив не лише тварин, а й людей, — розповідає про героя директор Одеського зоопарку Ігор Бєляков. — Він часто привозив тварин до нашого зоопарку. Разом з другом Анатолієм Торганом спільно з поліцією, держекоінспекцією вони організовували рейди з вилучення тварин у вуличних фотографів. Орли-могильники з підрізаними крилами, яких біля пам’ятника Дюку забрали у цих ганебних бізнесменів, живуть у зоопарку ще з 2015 року.
А кілька років тому зоозахисники привезли до зоопарку осла. Його відібрали у господаря, який жорстоко поводився з ним.
— Я був вражений, коли ця людина прийшла до зоопарку забирати осла назад, Георгій із Толиком умовляли його лікуватися від алкоголізму, обіцяли оплатити лікування, знайти клініку, — ділиться Бєляков. — Прагнули повернути його до нормального життя.
А першими тваринами, яких вони разом урятували, стали вівці, замкнені без води у фурі у порту Чорноморська.
— Хлопці – справжні патріоти України. Першого дня війни вони пішли в тероборону. Заїхали до мене, – згадує директор зоопарку. — Георгій був з особистою зброєю — помповою рушницею.
Приєдналися друзі до підрозділу «Хімера» у складі 126 особливої бригади ТРО Одеси. Після підготовки на полігоні вирушили на Херсонський напрямок. Георгій став командиром відділення. Був двічі поранений, але повертався на передову. І навіть «на нулі» намагався опікуватися та рятувати безпритульних тварин. Загинув він у бою.
Поховати героя його родина вирішила у селищі Бузковий Гай — там, де він виріс.
— Ми зібралися біля Будинку меблів та їхали кавалькадою із 30 машин під українськими прапорами, — згадує Ігор Беляков. — Георгієву труну несли через усе село, і сотні людей прощалися з ним, стоячи на колінах.
На прохання командирів та друзів Георгія Липського у зоопарку було встановлено меморіальну дошку пам’яті героя.
А через 40 днів з дня його смерті друзі, які прийшли на могилу Георгія, знайшли там 10 цуценят. Опіку над малечею взяли на себе зоозахисники.
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
