Розтинаючи степовий простір півдня Одеської області на автомобілі, нечасті гості даної місцевості насамперед звертають увагу на великі отари овець. Вони повільно повзуть узбіччям доріг або видніються вдалині, немов гігантські черепахи, що обіймають то один, то другий пагорб.
Культуру традиційного вівчарства на Одещині та знань, пов’язаних з ним, 6 травня 2023 року внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Хоч би як далеко знаходилися отари овець, степовий вітер безперешкодно розносить їх монотонне мекання, завжди доповнене звучанням великих і маленьких дзвіночків. Ці дзвіночки прив’язані до шиї деяких овець і з боку виглядають, як трофейні медалі.
Головною фігурою в цій композиції, що рухається, є пастух.
«Кожен майстер слова, який бажає описати образ пастуха, почав би зі слів: високий засмаглий чоловік повільно тягнеться за отарою овець. Я, дитя степу, ніколи не бачила в ролі пастуха жінку чи незагорілого чоловіка», — з цими думками я споглядала отару, що наближається, за якою йшов високий кремезний чоловік з дуже засмаглим обличчям.
Я впізнаю кожну з 700 тварин в отарі
Вівці поспішали додому – на відпочинок, а ось у Степана Дмитровича Йоргова ще було важливе завдання – відокремити від 700 овець, баранів, ягнят та кіз 250 дойних тварин. Мені завдання здавалося нерозв’язним, а досвідчений пастух зробив це хвилин за 20, лише відкриваючи і закриваючи хвіртку, тим самим спрямовуючи тварину в потрібний відсік.
— Я впізнаю кожну тварину з отари, — з усмішкою випередив Степан Дмитрович моє запитання.
Здивування швидко змінилося захопленням, коли я побачила, з якою любов’ю та увагою 63-річний чоловік поводиться з тваринами, розмовляє з ними.
— Адже я вже 34 роки працюю пастухом. І, знаєте, для мене це не робота – це насолода. Мені подобаються тварини, подобається доглядати за ними, — сказав пастух, не відриваючи очей від них.
І я зрозуміла, що це справді покликання. Адже щоб від світанку до заходу сонця в будь-яку погоду ходити з отарою по пасовищах, треба це заняття по-справжньому любити.
Наш герой у молодості працював у рідному селі Вільне Тарутинської громади шофером. Любов до вівчарства передалася йому від батька.
— Мій батько, продовжуючи болгарські традиції, тримав овець, і я з дитинства любив про них піклуватися. Але за радянських часів не дозволяли тримати велике поголів’я – лише не більше 20 овець на сім’ю, – згадує Степан.
У 1987 році він змінив водійське кермо на пастушу палицю, і з того часу більшу частину життя проводить у полі – з вівцями. Випасає чужих овець — і свою череду наростив до 100 голів.
П’ять років тому вівчар вирішив створити в селі кооператив з догляду за вівцями. Так об’єдналися ще 20 таких самих любителів вівчарства, як і він сам. Встановили правила, розподілили чергування. І створений спільними зусиллями механізм працює всім на благо.
Налагоджена схема нехитра і проста
Усі 700 голів – власність 20 господарів – віддають на добу по черзі кожному з членів кооперативу. Ця доба починається о 5 ранку, коли черговий організовує доїння овець. Сам він цього зробити не зможе, тому запрошує своїх друзів чи родичів: адже подоїти треба всіх 250 овець і кіз. Після доїння близько 110 літрів молока вирушають на переробку. Цим, як правило, займаються дружини чергових – саме їхнє завдання зробити з молока бринзу. А черговий пастух перераховує тварин та виганяє їх у поле. Де й випасає все поголів’я до вечора.
Ближче до заходу сонця тварини повертаються в загін. Тут пастух відокремлює дойних тварин і охороняє їх до ранку. На світанку, перед дійкою, передає наступному черговому. І так, день за днем, без свят та вихідних, випасають отару з початку квітня і доти, доки не випаде перший сніг.
— Буває важко, — зізнається Степан Дмитрович, — але це мені до душі. Ти постійно у русі. За день проходиш понад 20 кілометрів, дихаєш степовим повітрям і насолоджуєшся красою сільських околиць. Тож поки можу ходити — цим займатимуся.
Як зробити смачну бринзу
Закінчивши всі вечірні процедури, голова вівчарського кооперативу запросив нас додому, щоб познайомити із дружиною Марією. А вона, своєю чергою, запропонувала скуштувати нещодавно приготовлену свіжу бринзу.
Важко передати смакові відчуття словами. Бринза була соковита і просто танула в роті, залишаючи приємний смак. І я, звичайно, попросила поділитися секретом приготування бринзи родини Йоргових.
Рецепт бринзи з Вільної, Тарутинської громади
З дозволу господині ділюся рецептом з вами:
— Насамперед проціджую молоко, потім додаю до нього закваску власного приготування. Залишаю молоко на дві години. Не поспішаю його проціджувати. Потім відправляю у цідилку. У цідильних формах воно теж довго, 2-3 години. Далі підлозі готова
Читайте також:
