Два місяці окупації. Шість днів на дорогу з Херсону до Одеси. Проукраїнські мітинги, прокляття для орків, відчуття безпеки і страху, як син потрапив в ЗСУ, мрії про перемогу – про все це запитали в жительки Херсону. Одеса прихистила родину Ірини Ванцовської, а вона розкрилася нам.
Ми чекали виступу мера. Херсон без адміністрації
В перші дні повномасштабної війни росії проти України херсонці відмовлялися вірити в те, що коїться. Ірина згадує свої відчуття заціпеніння. Телевізійне мовлення в місті зникло швидко. Місцеві дізнавалися інформацію в інтернеті.
«Коли зрозуміли, що це війна, мій син і його друг пішли до військомату. Там було закрито», – згадує жінка. Потім вони шукали тероборону. Не знайшли. Не було і поліції. Не могли відшукати й очільника міськради, чи будь-кого з адміністрації. Місто залишилося пусте. «Ми чекали виступу мера, щоб хтось міг сказати нам: люди, ось таке відбувається, сидіть вдома. Або навпаки: ідіть кудись, виїжджайте», – розказала Ірина. Херсон залишися без керівників.
Зранку шукали їжу. В обід йшли на мітинг
Люди скуповували продукти і ліки. Через два дні аптеки опустіли. Запасів їжі в родини не було. Росіяни закрили місто. В Херсон нічого не завозили. Люди дзвонили один одному, переказували де який магазин відкрився. «Я зайшла в магазин, а в них лишились тільки яблука. Я купувала яблука, це хоч якась їжа», – згадує вона.
В одній херсонській групі прочитали, що збиратимуть мітинг. Спочатку на десяту ранку. Потім на дванадцяту. Бо зранку люди шукали їжу.
На мітингах люди ділилися продуктами. Ірина згадує, як за свої яблука отримала рис. Яєць і молока в місті не було. Компанія «Данон» безкоштовно роздала свою продукцію. Волонтери розвозили її людям похилого віку і дітям. Пізніше з сіл Херсонщини почали привозити м’ясо і молоко. «Потім з’явилися кримські продукти» – розказала Ірина. Готівку зняти було неможливо.
Стояла на балконі і дивилась на ворожі «Z-ки»
Ірина згадує, що ворог зайшов в місто не одразу. Наприкінці минулого лютого вона стояла на балконі своєї квартири і почула скрегіт на бруківці. «Виїжджають п’ять БТР-ів з літерами «Z», зверху сидять озброєні люди, пушками водять по будинках. Скрегіт по асфальту гусениць ні з чим не сплутаєш», – згадує вона.
Росіяни захопили адміністрацію і поставили там охорону. Херсонці не розуміли, що буде далі, чи можна виходити на вулицю. Будинок Ірини в центрі міста. З її слів, саме там було найбільше ворожої армії. Студія йоги, в якій викладала жінка, недалеко від дому. Щоб туди дістатись, треба було йти біля ворожої армії. Раптом назустріч Ірині виїхав БТР і загальмував перед нею. Жінка злякалась, завмерла і обійшла машину. «Страшно, коли на тебе направлені пушки», – поділилась вона.
Ірина пригадує, що спочатку росармійці не були агресивними. Намагались говорити з херсонцями. «Може, вони чекали, що ми їх зустрічати будемо», – каже жінка. Якось російські військові побажали їй доброго ранку. «Кажу: а кому добрий ранок? Вони кажуть: і нам і вам. Я кажу: я вам не бажаю доброго ранку», – розказала Ірина.
Вона пригадує, що люди намагалися пояснити рашистам, що їх тут не чекають, їх не кликали. «Тут не притісняють російську мову. Вас обманули», – казали люди.
Аби якось зняти тривогу, Ірина ходила пішки. Й коли бачила росармійця, то проклинала його. «Щоб ти здох. Кожному казала прокляття. Що я можу зробити? Проклинати їх», – поділилась вона.
На мітингах почали зникати люди
Згодом в місто прийшли росгвардія, фсб-шники, нацгвардія. Вони з херсонцями не церемонились. Під час мітингу біля кінотеатру «Україна» мешканці хотіли підійти до них. Вони почали влаштовувати провокації. Розмалювали фото Героїв Небесної Сотні. Херсонці намагалися завадити цьому. Росіяни стріляли в повітря, хапали людей і допитували їх в адміністрації. Когось відпускали, а когось ні.
13 березня в Херсоні пройшов великий мітинг. Це день звільнення міста від фашистських загарбників. Ірина згадує, що на нього вийшли майже всі мешканці. Люди співали українські пісні і навіть захопили ворожий танк. «Цей мітинг був останній. Він стільки радості нам дав», – пригадує Ірина. Після цієї демонстрації рашисти почали застосовувати проти цивільних шумові гранати і сльозогінний газ. Херсонці розбігалися в сторони, а росармійці чекали, хапали людей, валили на землю і били ногами. А потім закидали в машину і кудись везли. «Якось я опинилась біля такої машини. Була в заціпенінні і стояла так, поки син не потягнув за собою», – розказала жінка.
Залишатися було неможливо
Місто почало пустіти. Ірині стало зрозуміло, що залишатися в Херсоні не можна. Поки вона шукала перевізників, були страшні випадки, коли машини обстрілювали. Жінці порадили шлях через Кінбурнську косу. Три тижні чекали на виїзд. Перевізник постійно відкладав поїздку. Було небезпечно.
Ірині страшно було їхати, а залишатися в місті було неможливо. Бо важко морально і переживала за сина. «Окупація – це як в кімнаті з маніяком. Постійна напруга, яка не проходить ні вдень, ні вночі. Ти розумієш, що найстрашніше він може зробити. Але коли він це зробить, ти не знаєш», – розказала жінка.
З окупації виїжджали шість днів
5 травня минулого року вони виїхали з Херсону на Кінбурнську косу. П’ять діб чекали поки за ними хтось приїде. Не розуміли, чи їх заберуть. Приїхав старенький автобус. В повній темноті вони їхали по косі до берега. Їх було людей двадцять. Ірина з сином, колишнім чоловіком і двома собаками, хтось з чотирма котами, новонароджений, людина після інсульту.
Далі українські військові забрали їх човнами. Лиман був замінований. Так доїхали до судна і завантажились на в’єтнамський корабель. «Я пам’ятаю цей корабель, запах навіть в трюмі, який там був. Я пам’ятаю тільник, який летів там на мотузці», – пригадує Ірина.
Так вони прибули в Очаків. А потім о п’ятій ранку одинадцятого травня приїхали в Одесу. В місті родину Ірини прихистила її партнерка по роботі.
В Одесі у людей інші обличчя
Ірина каже, що Одеса тепло прийняла її. Наче обійняла. «В людей інші обличчя. На щастя, Одеса не бачила орків», – каже жінка. Вона згадує, як перший час заходила в місцеві аптеки, аби відчути себе в безпеці. Бо це аптека, в ній все є. Ліками можна допомогти собі і ще комусь. «Не могла надивитися на магазини, аптеки, людей, які з нормальними обличчями, не наляканими», – розказала Ірина. Жінка почала допомагати херсонцям: передавала корма для тварин, ліки і дитяче харчування.
Перший час в Одесі вона боялась великих машин і тролейбусів. Вони нагадували їй «зетку». Декілька місяців жила старими страхами.
Через пережите у Ірини почались проблеми зі здоров’ям. БФ «Віра. Надія. Любов» допомогли Ірині пролікуватися в Інституті серцево-судинної хірургії імені М. Амосова. Зараз жінка почуває себе краще. «Вже три тижні, як без таблеток можу спати», – розказала вона.
З приїздом до Одеси 22-річний син Ірини пішов у військомат. Він моряк, зараз після учебки в військовій частині ЗСУ. Нестиме службу на кораблі.
11 листопада 2022 року ЗСУ звільнили Херсон
Для Ірини деокупація Херсону була великою радістю. Вона розуміла: після цього росармія буде розстрілювати місто. Каже, що Херсон потроху оживає, але для неї роботи там нема. Каже, що поки син в Одесі, вона хоче бути з ним.
Ірина мріє про перемогу і молиться, щоб не гинули наші люди. І подумки з близькими, які все ще в окупації на лівобережній Херсонщині.
Читайте також:
