Новини Одеси та Одеської області

Пам’ять Голодомору: людяність у нелюдські часи

Пам’ять Голодомору: людяність у нелюдські часи

Голодомор, розв’язаний радянським режимом в Україні, забрав життя мільйонів людей. Не обійшло лихоліття і Одеську область. Пережитий жах голоду і репресій залишив рану, що не гоїться, в серцях не одного покоління наших земляків. Спогади людей, які вижили у страшні роки Голодомору, було зібрано з ініціативи Українського інституту національної пам’яті. Про них і йтиметься.

Хліб для озброєння

Наприкінці 20-х сталінський режим відмовився від елементів ринкової економіки. У сільському господарі розпочалися примусова колективізація, розкуркулювання, встановлення обов’язкових планів хлібозаготівель. Хліб продавали за кордон. Платили за нього валютою, яка потрібна на створення в СРСР військово-промислового комплексу. Тому зерна вимагали все більше. Влада збільшувала норми та темпи плану хлібозаготівлі, зваливши на українців непосильний тягар. Виконати його означало – приректи людей на голодну смерть. Тих, хто план «саботував», спочатку штрафували: відбирали м’ясо та картоплю. А 18 листопада 1932 року ЦККП(б) У прийняв постанову «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель». У селах почалися масові обшуки та вилучення останніх запасів сільгосппродуктів.

Узаконений грабіж

Голодомор в Україні data-lazy-srcset=

Для конфіскації зерна та іншого продовольства створювалися спеціальні загони активістів – «буксирні бригади». Ось як описує їхню «заготівельну кампанію» в Одеській області сільський кореспондент: «Ця бригада ходить хатами і забирає, що хоче. Якщо не даєш, то заарештовують та забирають усе майно. Якщо не даєш, то ще й поб’ють, не пустиш у хату – вони б’ють двері». За певний відсоток вилученого зерна та продуктів активісти ходили будинками, не соромлячись відбирати все, що було їстівним. Озброєні «заготівельники» були рушницями та палицями. Нерідко вдавалися до насильства та грабежів. Люди, які пережили Голодомор, з жахом згадували, як «активісти» витягували з хат жінок за волосся, тягли його по землі і вимагали зізнатися, де знаходиться схованка з продуктами. по диму із пічної труби. Вривалися і відбирали не лише зерно, а й навіть їжу, що стояла на вогні. Особливо лютували «заготівельники» в господарствах селян, яких було прийнято називати «кулаками». Відбирали скрині, одяг, посуд, інвентар. Награбоване добро продавали. За такий розбій влада не тільки не карала – навпаки, грабежі заможних селян всіляко віталися.

Ціна милосердя: смерть, висилка, концтабір

Але все ж у ті страшні роки залишалися люди, які не втратили людської гідності. Сільський священик Микита Морозовський із села Борсуки Балтського району все, що подавали на церкву, роздавав голодуючим людям. Він, його дружина та дочка померли від голоду 1933 року. Олександр Мартинович 1932 року був заступником голови райвиконкому Знам’янського району в селі Макариха. Прагнучи врятувати селян від голодної смерті, він відрахував фонди посиленого харчування колгоспників. Конфліктував із правлінням місцевого артілі «Правда», критикуючи «більшовицькі» темпи хлібоздачі. Було заарештовано та звинувачено у зриві плану хлібозаготівлі. Олександр Задорожнюк із села Маринівка Ананьївського району 1932 року був головою сільради. Під час обговорення плану хлібозаготівель розподілив зерно між селянами. За це було заарештовано за звинуваченням у антирадянській агітації та «розбазарюванні» зерна, засуджено до виселення до Північного краю. Подальша доля невідома. Про обшуки, необхідність ховати зерно, підслухавши розмови в правлінні, попереджав односельців колгоспний рахівник Прокоп Житний. Його проговорили до ув’язнення в контаборі. Але й у «буксирних бригадах» були люди, які шкодували односельців. – Бригади активістів організовувалися з самої бідноти – здебільшого з непорядних людей, ледарів, які не хотіли працювати, викидали у людей усе до зернятка. Але все ж таки треба сказати, що були серед них такі, що не дуже намагалися вислужитися перед владою, – розповідає уродженець села Великоплоське Великомихайлівського району Федір Зав’язкін. – Мій дід був священиком. Сім’я велика – вісім дітей. Треба було якось рятувати їх. Сховав дід у сараї під соломою шість мішків кукурудзи. А згодом з’явилися активісти. Один із них, Івлей Тиханський, підійшов і тихенько спитав: «Скажи, де сховав. Я не вкажу, а відведу». Дід розповів. Тоді інші члени бригди обшукували хату, сарай, горище, льох, город. А Тиханський пішов у хлів, і, перевіривши, заявив, що там нічого немає. Так ця людина врятувала нашу сім’ю від голодної смерті.

Уроки доброти та баланда за роботу

Голодомор2

Яли м’ясо здохлих коней. Варили лободу, терли жолуді та кропиву. У їжу йшли квіти акації, щавель, очерет. Збирали мерзлу гнилу картоплю, що залишилася в полі. Її сушили та їли. А рно, що збереглося на полях, поки ніхто не бачив, жували на ходу. «Що встигли кинути в рот, то було наше», згадують люди, які пережили в дитинстві страхіття Голодомору. – Пам’ятаю, як у школі наша вчителька запитувала у класі про те, у кого що є поїсти, – розповідає Софія Литвинова з Березівки Балтського району. – А ми сиділи та мовчали. Думали, що вчителька хоче забрати в нас їжу. Потім вона говорила: «Доставляйте їжу, у кого яка є, ділитесь один з одним, їжте, а потім почнемо урок». Щоб прожити, старші дівчата ходили на роботу – заробити хоч якийсь баланди. У ці лихоліття вони не тільки виживали самі, а й рятували від голодної смерті інших – насамперед дітей. – Пам’ятаю, що молоді дівчата Мотря Піндюр та Франя Папуша зайшли до сусідської хати. Там, чекаючи смерті, лежали опухлі від голоду батьки, а маленький хлопчик сидів на печі, плакав і гриз димову трубу, бо дуже хотів їсти, – ділиться уродженка села Плоське Балтського району Ганна Колесник. – З того часу вони щодня, самі все не з’ївши, ховаючи, щоб ніхто не знав, потай його підгодовували. А трохи згодом у селі організували ясла. Дівчата хлопчика туди відвели, і він залишився живим.

Цифра
Від голоду в 1932 році на Одещині померло 40,3 тисячі осіб, а в 1933 – 120,6 тисячі осіб.

«Думала, що того молока ніколи досхочу не нап’юся»

– Рік 1933 був дуже важким, – згадує односелька Ганни Колесник Марія Киківська. – Люди в селі вмирали цілими родинами. Ми вижили, бо в нас була корова. Кормити корову нам допомагали і сусіди, які ще могли трохи ходити. Носили нам бур’ян – нічого іншого більше не було. Корова теж була худа, але молока трохи давала. Я була маленька, але дуже запам’ятала, як під тином вишиковувалися групки людей, простягали жалібно худні руки з кружками і просили: «Тітка Параска, дайте трохи молока, хоч губи помочити». І моя мама одягала їх усіх як могла. Я скільки живу на світі, не можу забути, як вони тремтячими руками хапали ті гуртки майже порожні, прикладали до рота і потім розходилися низько опустивши голови і похитуючись від недоїдання та безсилля. А нам мама казала: «Я вам увечері дам молока досхочу. А зараз – потерпіть». А ввечері знову повторювалося те саме. Я думала, що того молока ніколи досхочу не нап’юся. А ще пам’ятаю, як моя мама наливала нам юшки, де варився буряк, клала туди кілька шматочків буряка і просила віднести тітці Степаниді, що жила через дорогу. Підкорити там маленьких дітей. І насмикувати снопиків – хату їм натопити. Батьки вже лежали опухлі з голоду та не могли ходити. А діти так і вижили.

Голодна Одеса
Голод був не тільки в селах, а й у самій Одесі. До кінця 1931 року двокілограмовий буханець чорного хліба коштував на «Привозі» 40-50 рублів. Найпохмурішим місцем тоді була площа Червоної Армії (Соборка). Туди сходилися колгоспники-втікачі, сподіваючись випросити хліб. Багато хто так знесилив, що вмирав, ледь відкусивши шматочок. Але частіше городяни проходили повз, бо самі нічого не їли.

«Не їли вже два дні»

Через 90 років після страшних часів Голодомору кремлівський режим знову вивозить запаси українського зерна. А в Україні знову вмирають з голоду люди. «Не їли вже два дні. Слабкість. Вийти із міста пішки – немає сил. Добре, що води трохи є». Ці моторошні слова – коли на хвилину-другу пробивався хоч якийсь зв’язок – чули близькі маріупольці, які не зуміли вирватися з окупованого міста. До пам’ятників українцям, які загинули в роки Голодомору, люди приносять колоски пшениці. Шестирічний хлопчик із Бучі, на могилу своєї мами, яка померла в укритті під час окупації міста рашистами, приносить консерви…

Висловіть вашу думку. Це важливо.
Підписатися
Сповістити про
guest
0 коментарів
Зворотній зв'язок в режимі реального часу
Переглянути всі коментарі
Ще за темою
Всі новини

купить квартиру в Одессе

Вибір редакції