Журналіст «Одеського життя» Юрій Федорчук побував у гостях у майстрині, побачив її численні вишиті роботи та поспілкувався з родиною. За кожним рушником, серветкою чи картиною тут стоїть окрема історія: про дитинство в бойківському селі, примусове переселення на Одещину та кохання, яке залишилося у вишитому рушнику.
Ключові моменти:
- Анастасія Бордюжа полюбила вишивання ще в дитинстві на Прикарпатті.
- У 1952 році родину депортували на Одещину, але вона забрала вишивання.
- Через 20 років після знайомства майстриня вийшла заміж за Павла.
- Її рушник «На вірну любов» залишився пам’яттю про коханого.
«Вишивання для матусі – це немов молитва»
У сільській хатині всюди витвори її працьовитих рук – подушки, серветки, рушники. На стінах – вишукані картини та ікони. З чого почалося це захоплення, яке перетворилося на любов усього життя?
Анастасія Бордюжа народилася 22 січня 1933 року в селі Болохів Станіславського воєводства Польської Республіки (нині Івано-Франківська область) в родині лісника Пилипа Семанишина. В 1940-1950-х роках село було одним із осередків підтримки Української повстанської армії (УПА). Багато молоді, воюючи проти радянщини, полягло за волю України. Щоб упокорити волелюбний дух жителів Болохова, окупанти вщент спалили село, а вцілілих горян-бойків 1952-го депортували на Одещину, в село Буялик.
– Нам дозволили взяти небагато речей, найперше я прихопила із собою вишивання. Скільки себе пам’ятаю – любила це заняття. Навіть дорогою в потязі, примостившись у куточку, я довершувала вишивку, – розповіла пані Анастасія. – На новому місці мама Марія, я і молодша сестричка Марійка разом з усіма сусідами оселилися купно всім кутком, як раніше жили в рідному селі.
Коли її однолітки гралися на вулиці, вона створювала спочатку прості візерунки, а згодом – цілі полотна.
– Вишивання для матусі – це немов молитва. Це світ, який вона створює з кольорів і терпіння, – сказала донька пані Анастасії Євгенія.
Вишила рушник коханому «На вірну любов»
1974-го тваринниця Анастасія вийшла заміж за Павла Бордюжу. З Буялика до Петрівки перебралася із чималим приданим квіткових вишиванок, від яких холостяцька оселя механізатора одразу ожила, наповнившись світлом.
З чоловіком жінка була знайома замолоду, коли той служив на авіабазі селища Раухівка, де будував військовий аеродром. Навіть вишила йому тоді рушника «На вірну любов». Але одружилися вони лише через 20 років.
Майже пів століття прожило подружжя в любові і злагоді. Кілька літ тому Павло відійшов у засвіти, а стареньку турботою зігрівають донька із зятем. Допомагають поратися з городом, а сама бабуся-майстриня опікується десятком курочок. Вечорами вони б’ють волоські горіхи, а кашку здають в Ананьєві або в Одесі – непоганий приробіток до невеликої пенсії.
З нетерпінням родина очікує закінчення війни, яка не оминула й сільську глибинку. Якось збитий дрон спікірував на село, понівечивши чимало осель. Хата Анастасії Бордюжі також постраждала – тріснула балка на стелі та віконниці. Але довгожителька відмовилася від допомоги, мовляв, сусідам вона потрібніша.
Чимало робіт Анастасія Пилипівна подарувала друзям та знайомим. Часто її витвори демонструють на різноманітних сільських виставках та святах. Усіх вражає рукотворне диво трудівниці Анастасії Бордюжі.
Раніше ми розповідали, як будівельник із села Баннівка на Одещині став вікінгом, ковалем та художником.
Читайте також: Полюбляє вино та пережила Голодомор: у чому сила довгожительки з Байбузівки
