Журналістка «Одеського життя» Юлія Валієва поспілкувалася з керівницями танцювальних колективів і їхніми учасницями, щоб розповісти, як у Буджаку передають культурну спадщину та чому народні танці залишаються важливими навіть у часи війни.
Ключові моменти:
- У Бессарабському молоді хореографині навчають дітей танців різних народів.
- Юні танцюристи відтворюють традиції, які зберігали їхні бабусі й дідусі.
- У Петрівську дорослі колективи виступають у старовинному вбранні своїх пращурів.
- Під час війни народний танець допомагає громаді берегти культурну пам’ять і єдність.
Бессарабське: від «Подоляночки» до «Риченіци»
На півдні Одещини, в буджацьких краях, багато чудових хореографічних колективів, що танцюють танці національностей, представники яких проживають тут з давніх-давен.
Бессарабський Будинок культури багатий – тут є аж три молоді хореографи – Тамара Крайняк, Марія Баурда та Олена Крєц. Усі вони родом із Бессарабського, і ще маленькими прийшли в місцевий Будинок культури танцювати в народному колективі «Талісман», яким тоді керувала талановита Алла Цвяткова. Усі три дівчини після школи вступили до Білгород-Дністровського педучилища на відділення хореографії та фізичної культури. Також одночасно майже два роки тому вони почали працювати в рідному Будинку культури.
Тамара Крайняк – керівник народного танцювального колективу «Талісман». У неї три групи, разом це 46 дітей. Наймолодшій учасниці – п’ять, а найстаршій – дев’ятнадцять років.
– Тамаро, як це – стати керівником у вісімнадцять років такого відомого колективу?
– Спочатку боялася, адже очолити такий сильний колектив, який вже майже двадцять років носить почесне звання «народний», – це дуже відповідально. Мене підтримала і допомогла поставити перший танець колишня керівниця Алла Цвяткова. Це була українська «Подоляночка». Хвилювалася щодо старшої групи, адже нещодавно сама в ній танцювала, – чи сприймуть мене серйозно? Але все склалося добре.
– Як народжується танець?
– Спочатку, коли я слухаю музичну композицію, в моїй уяві з’являється малюнок танцю – рухи, ритм. Кілька тижнів придумую хореографію, конспектую. Сама постановка займає чотири-п’ять місяців.
– Які танці виконуєте?
– У нашому репертуарі три українські, два болгарські і один молдавський танці. За два роки я поставила українські «Подоляночку» та «Дівочу польку» і молдавський «Пеперуда» – з ним ми ще на сцену не виходили. Також танцюємо два болгарські танці, які ставила Алла Цвяткова – це «Джиновське хоро» і «Риченіца». Для наших танцюристів це не просто танець, це культурний код їхніх бабусь, дідусів – адже в нашій місцевості мешкають болгари, молдавани.
Марія Баурда – хореограф народного колективу «Надія». В неї молодша група, яку відвідує 20 дітей, найменшій – три роки, а найстаршій – вісім.
– Маріє, напевне, важко з такими малюками?
– Ні, вони дуже слухняні. Бачили б ви, як вони роблять розігрів перед репетицією – оберти, скручування, шпагат, мостик, перекати…
– З яких танців ви з ними почали?
– Першим був український – діти його танцюють із задоволенням. Вони усі добре знають, що живуть в Україні, і люблять свою країну. Це те нове покоління, яке вже говорить українською. Крім народних, ми ставимо і веселі дитячі танки. Ось зараз на Різдво готуємо з них «Маленьких ковбоїв».
– Чи буває таке, що у дитини немає хисту до танцю?
– Вважаю, що немає безталанних дітей. Наше завдання – розкрити цей талант. Буває таке, що дитина лінується, коли щось не вдається, або просто не подобається танцювати. Частіше це стосується хлопчиків, які зрештою обирають спорт.
Олена Крєц – керівник колективу «Надія», який вже більше десяти років носить почесне звання «народний». В її колективі – 62 дитини.
– Багато чому мене навчила Алла Цвяткова. З нею ми не просто танцювали, ми ніби проживали історію нашого краю. Потім в мене був ще один чудовий вчитель – Іван Чебан. Він навчив працювати з хореографічним станком, показав, як робити правильну розминку, розтяжку для учасників різного віку. На жаль, в нас лише репетиційний зал має станок та дзеркала, тому ми з дівчатами працюємо в ньому за графіком.
– Репертуар вашого колективу – це і народні танці, і сучасні.
– Народні танці виконує старша група. Адже народний танець тільки на перший погляд здається легким. Насправді ж його складність у поєднанні великих фізичних навантажень, іноді акробатичної техніки з умінням передавати національний характер та емоції. Старша група справляється з цим завданням краще. Середня група танцює сучасні танці, чирлідинг, який поєднує гімнастику та спорт. Молодші танцюють дитячі танки.
– Українські танці танцюють і в садочку.
– Так, це найпростіші рухи, з якими знайомлять діточок. Всі народні танці потребують осмислення. Адже це завжди історія – танцюристи повинні не тільки гарно танцювати, а ще демонструвати сильну енергетику, навіть якщо втомилися. Хоча діти в наших краях танцюють національні народні танці ще змалечку. В селах із компактним проживанням болгар, молдаван їхні традиції, культура зберігаються краще, ніж в містах.
Ці дівчата люблять свою роботу, своїх вихованців і своє рідне селище.
Петрівськ: село, в якому танцюють всі!
Село Петрівськ Бессарабської громади завжди славилося виконанням болгарських пісень і танців.
Жодне свято в цьому селі не проходить без народних танців. І тут танцюють всі – і в п’ять років, і у вісімдесят п’ять.
У 2013 році при Петрівському Будинку культури був створений колектив «Возражданє». В нього входило три групи – молодша, середня та доросла. Молодша та середня – займалися виключно танцями, а доросла була вокально-танцювальним колективом. Через деякий час гурти розділилися, і дорослий почав виступати під назвою «Роден край». Обидва колективи вже десять років носять почесне звання «народний».
Керує колективом «Возражданє» танцюристка з Твардиці (Молдова), хореограф Ірина Доломанжи. Майже кожного тижня Ірина приїздить з Твардиці, щоб провести репетицію. У негоду підключається онлайн.
– Мені подобається працювати з петрівськими юнаками та дівчатами. До речі, тутешні болгари – вихідці з Твардиці, тому в нас багато спільного. Тут любов до болгарського народного танцю передається на генетичному рівні. Що б там не говорили, але так, як станцюють свій народний танець болгари чи молдавани – так інші не зможуть. У нашому репертуарі є й українські, і молдавські танці, але наша фішка – болгарські. І коли потрібно захищати звання «народного», ми виконуємо виключно болгарський танець, бо це нам найкраще вдається, – каже Ірина.
Народним колективом «Роден край» керує Іван Каламанов.
– Учасницям – 45 плюс. Ми створюємо хореографічні фольклорні композиції разом із юними танцюристами «Возражданє». І кожну народну пісню супроводжуємо танцювальними рухами. Народна пісня без танцю, як бджола без меду, – впевнений Іван Каламанов.
Колектив «Роден край» відомий не тільки на Одещині – разом із «Возражданє» до війни вони тричі виступали в Болгарії на великих фестивалях, багаторазово – в Молдові.
– Веселі були часи, бувало, в Молдову навіть на вантажівках добиралися. Їздили в Твардицю, Тараклію. Як запросять на свято – ми й раді, – згадують із посмішкою жінки.
У цього колективу є дуже важлива родзинка – учасниці виступають у національному вбранні своїх бабусь і прабабусь. Навіть прикраси – намиста з монет, срібних пластин (кабулети), сережки, каблучки, срібні, латунні браслети, пряжки до пояска (пафти) – теж старовинні.
Раніше у колективі було більше учасниць, але через війну люди виїхали, зараз залишилося одинадцять. Серед учасниць – вчителі, працівники сільського господарства, дитсадка, пенсіонери. І всіх їх об’єднує велике бажання зберегти культуру своїх пращурів та передати її своїм дітям та онукам.
– Знаєте, під час війни та тяжких випробувань народна пісня, танець стають джерелом нашого духу та єдності. Коли на святі ми всі разом, з односельцями, танцюємо хоро, це коло об’єднує нас і робить сильнішими. Це справді магічний танок, – переконані учасниці колективу «Роден край». І з ними неможливо не погодитися.
Читайте також:
