В авторській колонці для «Одеського життя» Валерій Боянжу згадує події на будівництві металургійного комбінату, розповідає, чому невдоволення тисяч людей переросло в повстання і як радянська влада розправилася з його учасниками. Автор також проводить паралель із розстрілом робітників у Новочеркаську в 1962 році.
Ключові моменти:
- У 1959 році тисячі будівельників у Теміртау жили в наметах, потерпали від нестачі їжі та затримок зарплати.
- Привілеї болгарських робітників стали останньою краплею й спровокували масовий протест.
- Влада направила солдатів проти бунтівників, а військові відкрили вогонь по людях.
- П’ятьох учасників заворушень розстріляли, а відомості про трагедію десятиліттями приховували.
Велике будівництво на Залізній горі
Нещодавно, розповідаючи про перейменування вулиці Мікояна в Одесі, я, серед іншого, згадав про співучасть цього великого державного й партійного діяча в одному з кривавих злочинів — розстрілі демонстрації робітників, незадоволених режимом, у місті Новочеркаську влітку 1962 року.
Ця історія аж до розпаду СРСР була, як то кажуть, таємницею за сімома печатками. Тепер про неї знають усі — на відміну, як мені здається, від подібної страти (інакше не скажеш!) у казахстанському місті Теміртау, яке отримало статус міста лише 1945 року. Темір Тау в перекладі означає «Залізна гора».
Це сталося влітку 1959-го. Тисячі людей з усієї країни зібрали (зігнали) на «всесоюзне ударне будівництво» — металургійний комбінат. У 1959 році там працювали понад 25 тисяч людей! Це вже була так звана «хрущовська відлига», і безкоштовної робочої сили ГУЛАГу більше не було.
Що таке «комсомольська путівка»
Багато хто приїхав за так званою «комсомольською путівкою». Це був документ, за яким районний або міський комітет ВЛКСМ у СРСР направляв комсомольця на роботу, зокрема на ударні будівництва, а іноді навіть на службу в міліції. Це було обов’язковим: виконання рішення не можна було оскаржити чи опротестувати. Тоді вважалося: «Партія сказала ТРЕБА, комсомол відповів — Є!».
Рознарядки на відправлення «добровольців» спускали «згори» місцевій владі різних населених пунктів — «від Москви до самих до околиць, із південних гір до північних морів». Безперечно, були романтики — «комсомольці-добровольці», але їх не вистачало.
Тож влада намагалася «добровільно-примусово» відправляти в казахські степи людей із, як тепер кажуть, низькою соціальною відповідальністю: хтось мав судимість, хтось був не просто любителем випити, а справжнім професіоналом, хтось був неробою, який не хотів працювати, а не працювати в СРСР вважалося злочином.
До речі, кілька сотень типів із таким негативним «моральним обличчям» зібрала й відправила до Казахстану і «славетна» одеська міліція. Одразу згадується Володимир Басов у ролі міліціонера у фільмі «Операція «И»: «Ну, громадяни алкоголіки, дармоїди, хулігани — хто хоче попрацювати?».
Повідомляють, що одесити там трималися окремою «бригадою» й жили за власними «поняттями». Чомусь їх називали «жориками». Чому? Можливо, їхнім бригадним гімном була блатна пісня «Жора, потримай мій макинтош!»…
Їхні намети прикрашали написи на кшталт «Одеса — мама» та «Анархія — мати порядку!». Переважно вони проводили дні за картярськими баталіями й «бухАли», водночас знущаючись із «комсомольців-добровольців» і залякуючи їх.
Як жили в наметах без елементарних умов і зарплати
Коротше кажучи, у тих необжитих степах зібралося чимало непростих людей. Їх поселили в наметовому містечку — у списаних армійських наметах, у кожному з яких було до 50 осіб. Люди були невдоволені постійними перебоями з питною водою та продовольством: у їдальнях нерідко давали прострочені продукти, та й тих бракувало. Не було нормального житла, умови праці були поганими. Партійні функціонери ігнорували побутові проблеми 25 тисяч людей. Медична допомога перебувала в зародковому стані.
До цього додавалися проблеми з оплатою праці. Металургійний комбінат проєктували інститути, розкидані по всій країні. Їхню роботу погано узгоджували, тому виникала плутанина. Це затягувало будівництво й призводило до простоїв. Аркадій Райкін не просто так жартував: «Цегла є, цементу немає».
Робітники могли по два-три тижні взагалі не приступати до роботи. А зарплата була відрядною, залежала від обсягу виконаних робіт і дуже часто опускалася нижче прожиткового мінімуму. Звичайною справою були розтрати й крадіжки у відділі робітничого постачання тресту «Казметалургбуд». За рік до подій у Теміртау проти п’ятьох «хитро…опих» діячів порушили справи за зловживання службовим становищем. Коротше, та ще «картина олією».
До серпня 1959 року ситуація в місті загострилася до межі, посилилася маргіналізація «робітничого класу». Лише в першій половині 1959 року там скоїли вісім убивств, а напередодні повстання сталися дві великі бійки за участю сотень людей.
Приїзд болгар і початок протесту
І ось 15 липня 1959 року на будівництво прибула група робітників — громадян Народної Республіки Болгарія. Їм одразу надали всі ті умови, яких були позбавлені радянські будівельники. Керівництво будівництва пояснювало це тим, що іноземних гостей не можна селити в наметовому містечку, тому їм і дали комфортні гуртожитки.
До того ж їм оплачували навіть простої в роботі! Це довело місцевих робітників до сказу. А 1 серпня начальство взагалі «знахабніло»: радянські робітники прийшли на сніданок, але їх попросили почекати, поки болгари доїдять.
Це викликало хвилю обурення. Будівельники відмовилися виходити на роботу, прийшли до заводоуправління й зажадали, щоб їх прийняли. Кількох активістів «прийняла»… викликана начальством міліція. До речі, це була далеко не перша спроба «прорватися» до керівництва. У найкращому разі робітників виганяли з кабінетів, але частіше їх узагалі туди не пускали кремезні дружинники, які чергували в приймальнях.
Далі — більше: того самого дня після зміни робітники не знайшли води для вмивання та пиття. Вони пішли до їдальні, де стояла бочка з водою, але вона була порожньою. Хтось запропонував залізти всередину. Міліціонери, які прибули на місце, зробили кілька попереджувальних пострілів у повітря й розігнали натовп, а хлопців, які вже вдерлися до їдальні, затримали.
Уночі зібрався натовп чисельністю до півтори тисячі людей. Він рушив до відділення міліції й організував там мітинг. Протестувальники перекинули й розбили міліцейський «бобик» — так у народі називали ГАЗ-69 — і закидали міський відділ міліції камінням. Але невдовзі бунтівники розійшлися, дізнавшись, що затриманих товаришів повезли не сюди.
Уранці до них прибула ціла юрба чиновників. Вони пообіцяли «швиденько» розв’язати всі побутові проблеми й — о диво! — переселити всіх у нормальні гуртожитки. Робітники трохи заспокоїлися, але в другій половині дня ситуація знову загострилася: привезли воду, і всіх схвилював її дивний жовтуватий колір.
Увечері активісти знову згадали про затриманих товаришів і рушили до відділення міліції, але його вже охороняли десятки курсантів МВС. Вони почали стріляти, і натовп розбігся. Але згодом люди зрозуміли, що патрони холості й «у народ не посміють стріляти».
Розстріл робітників Теміртау
Зрештою робітники закидали правоохоронців камінням, і ті зачинилися в будівлі. Коли пролунала обіцянка звільнити затриманих після всіх необхідних бюрократичних процедур, частина присутніх розійшлася. Але сотні людей розбрелися містом і до ночі влаштували справжній погром: спустошували й ламали магазини та кіоски, підпалили їдальню. Міліція, курсанти МВС і дружинники не змогли їх угамувати: протестувальники вже озброїлися «заточками» з арматури.
Коли черга дійшла до універмагу в центрі міста, на місце прибули кілька сотень солдатів та офіцерів із Караганди. Військові оточили будівлю магазину й відтіснили бунтівників. Тим, хто прорвався всередину, запропонували здатися, але вони завели пісню «Врагу не сдается наш гордый «Варяг»». У військових із вікон полетіли банки з консервами та пляшки з вином, а з натовпу — каміння й палиці. А ще хтось спрямував на стрій солдатів вантажівку.
І тоді пролунали автоматні черги… До ранку 3 серпня натовп біля універмагу розігнали. Коли поранених, убитих і затриманих вивезли, солдати вирушили до наметового містечка — наводити порядок. Загалом під час придушення бунту затримали 190 людей. Переважно це були молоді робітники віком 18–21 рік. Приблизно третина перебувала в комсомолі.
Жертви й засуджені
Зрештою 42 громадянам висунули обвинувачення в участі в масових заворушеннях. Частину засудили умовно, а ті, хто отримав реальні терміни, дістали від двох до п’яти років ув’язнення. Головних обвинувачених — сімох осіб — судили окремо.
Троє мали кримінальне минуле. Серед статей обвинувачення були підробка документів, викрадення особистого майна громадян, зберігання холодної зброї, розбещення малолітніх і хуліганство. Суд засудив п’ятьох учасників заворушень до розстрілу. Ще двом смертну кару замінили на 15 років ув’язнення.
Офіційно жертвами масових заворушень у Теміртау стали 16 людей — усі учасники «заварушки». Ще кілька десятків людей були поранені. Також постраждали понад сотню військових і правоохоронців. Однак очевидці тих подій вважають, що серед мирних жителів загиблих було набагато більше.
Усіх, хто знав про події, змусили підписати зобов’язання про нерозголошення. Дослідники й досі не мають доступу до всіх документів. Зате є спогади дисидента, в’язня Карлагу, про те, як конвоїри МВС посміхалися: мовляв, тільки наш дивізіон розстріляв там 11 000 патронів!
5 серпня 1959 року до Теміртау прибув секретар ЦК Леонід Брежнєв, який раніше опікувався справами в республіці. Він добряче «розніс» місцеву партійну еліту за те, що «протягом двох місяців жоден із членів ЦК не був на будівництві, а бюро ЦК не вжило необхідних заходів для поліпшення організації виробництва та культурно-побутового обслуговування трудящих».
Своїх посад гучно позбулися великі партійні бонзи Карагандинського обкому та перший секретар ЦК Компартії Казахстану. Місто перебувало на напіввійськовому становищі аж до кінця вересня 1959 року — доки наметове містечко повністю не ліквідували, а будівельникам не надали нормальних умов для роботи й життя.
Згодом за розпорядженням Брежнєва в Теміртау в рекордно короткі строки звели житлові будинки та об’єкти інфраструктури. На той час із посади вже звільнили й виключили з партії керівника тресту «Казметалургбуд». До речі, тоді на цьому підприємстві столяром працював якийсь Олексій Казанник — майбутній генеральний прокурор рашкостану (1993–1994 роки). За його словами, події в Теміртау підштовхнули його стати юристом.
Якщо хтось зробить висновок, що радянська влада щось зрозуміла після подій у Теміртау, нехай згадає: через три роки, у 1962-му, розстріляли робітників у Новочеркаську. Розстріляла саме та влада, яка багато десятиліть лила крокодилячі сльози через розстріл царськими військами в 1912 році робітників на копальнях компанії «Лензолото». Ті люди гинули через каторжні умови праці та безправне становище.
Раніше ми розповідали Як більшовики зробили Харків столицею України.
Читайте також:
- «Чума» з пробірки? Що насправді відбувається в Іркутській області Росії
- Олімпійське золото після концтаборів і в’язниця після перемоги на Олімпіаді: дві долі спортсменів
Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса