Ключові моменти:
- Олександр Пейков пішов на фронт добровольцем, не маючи військового досвіду.
- За три роки війни він пережив бої, поранення і втрату побратимів.
- Після важкого поранення під Покровськом Олександр повернувся до родини.
- Тепер він вчиться жити далі, не забуваючи тих, хто залишився на фронті.
У селі Каракурт на Болградщині війна давно стала частиною історії багатьох родин. Для сім’ї Пейкових вона почалася з рішення двох синів — Валерія та Олександра — добровільно піти на фронт на третій день повномасштабного вторгнення. Олександр Пейков провів на війні три роки, був поранений під Покровськом у 2025 році, а після тривалого лікування повернувся додому.
Журналістка «Одеського життя» Анна Терзівець поспілкувалася з військовим про його перші дні на фронті, побратимів із Буджаку, найважчий бій і те, чому повернення додому ще не означає повернення до спокійного життя.
«Від кожного з нас залежить наше майбутнє»
На третій день після початку повномасштабного вторгнення Михайло Пейков почув від синів рішення, яке назавжди змінило життя родини. Його сини Валерій та Олександр добровільно пішли на фронт. Кожен опинився на своєму напрямку зі спільною метою – захищати Україну.
– Якби я був молодшим, теж пішов би, – каже пан Михайло, батько військових. – Ми так виховували своїх дітей. Патріотизм для нас завжди на першому місці.
Сьогодні один із його синів, Олександр, – ветеран. За плечима в нього – три роки війни, бойові виходи, поранення, майже пів року в госпіталі та повернення до цивільного життя.
Зараз він вдома, але спогади про фронт залишаються з ним щодня.
Тож що є найважчим на війні, про побратимів та переконання військового з півдня Одещини?
«Автомат вперше взяв до рук наприкінці лютого 2022-го»
Олександр Пейков народився в селі Каракурт Василівської громади Болградського району. До війни його життя було звичайним: родина, діти, робота.
До 2022 року він не служив в армії й навіть не мав досвіду поводження зі зброєю. Перші дні повномасштабного вторгнення чоловік залишався вдома. Та потім прийняв рішення.
– Я зрозумів, що маю йти. Ні з ким не радився – просто поставив дружину перед фактом, що завтра вирушаю. Автомат уперше взяв до рук наприкінці лютого 2022 року, – згадує Олександр.
Відтоді почався новий етап його життя. Війна, до якої він не був готовий ні професійно, ні психологічно, стала реальністю.
– Звісно, було страшно. Дуже страшно. Але людина звикає до всього: і до холоду, і до спеки. На жаль, звикає навіть до війни.
Українські військові родом із Буджаку
У його підрозділі болгар було небагато. Але загалом серед українських військових чимало і болгар, і українців, і албанців, і молдаван, і гагаузів. Багато хто з них – родом із Буджаку.
Більшість його побратимів і друзів – саме звідти. За роки служби з’явилося багато нових товаришів. І навіть після поранень та звільнення зі служби вони не припинили спілкуватися.
– В армії люди стають рідними, – говорить Олександр.
Цей зв’язок, за його словами, не зникає ніколи, навіть, коли змінюєш однострій на цивільний одяг.
«Не знаю, кому було важче, – мені там чи дружині вдома»
Востаннє Олександр був поранений у 2025 році під Покровськом.
Той бій він згадує як один із найважчих.
– Це був важкий бій, в якому ми втратили багатьох своїх побратимів. Живими, але пораненими повернулися лише декілька чоловік, зокрема і я…
Після поранення почалося інше випробування – тривале лікування у госпіталі. Зараз він тимчасово звільнений зі служби. Чи доведеться знову повернутися до війська, поки не знає.
Але навіть удома фронт не зникає з думок.
– Чесно кажучи, я навіть не знаю, кому було важче – мені там чи дружині тут, удома, з дітьми. Адже вона щодня не знала, чи буду я живий увечері, чи прокинуся наступного ранку.
Це, мабуть, одна з найважчих сторін війни – очікування.
На фронті військовий знає, що відбувається навколо. А вдома рідні часто залишаються сам на сам із невідомістю.
Навіть те, що ти вдома, не означає, що настав спокій
Після госпіталю Олександр повернувся додому. Тепер його день наповнюють родина, діти, робота, зустрічі з друзями. Це допомагає знову відчути звичний ритм життя. Але він не приховує: після війни повернення до цивільного життя у кожного відбувається по-різному.
– Спокійно буде, коли все закінчиться. Зараз я вдома. Діти, родина, робота – усе це відволікає мене. Але є чимало хлопців, які повернулися і яким набагато важче.
Серед його побратимів є ті, хто втратив кінцівки, залишився без підтримки, немає рідних або назавжди змінив своє життя через поранення.
У самого Олександра після поранення рука досі не відновилася і не функціонує як слід. Деякі рухи даються важко.
– Але я впораюся, – каже він спокійно, впевнено, як про ще одне завдання, яке треба виконати.
Підтримка, що потрібна після фронту, і пам’ять про тих, хто не повернувся
Олександр позитивно оцінює програми підтримки ветеранів і людей з інвалідністю – як державні, так і на рівні громад. Спортивні заходи, зустрічі, психологічна реабілітація – усе це, за його словами, допомагає поступово повертатися до цивільного життя. Важливо не залишатися наодинці після повернення з війни. Зустрічі з побратимами, спільні заняття та підтримка людей, які пережили подібний досвід, допомагають знову відчути себе частиною суспільства.
Для Олександра близькими є і старі друзі, і нові побратими. Більшість його товаришів – із рідного краю. Війна лише розширила це коло.
За роки війни він бачив, як поруч гинуть люди, з якими ще вчора розмовляв, планував майбутнє, виконував бойові завдання.
– Ми щодня згадуємо загиблих і розуміємо, що після війни суспільству доведеться жити не лише з перемогами, а й із величезною кількістю втрат. На жаль, повернуться не всі, – із болем каже військовий.
«Україна не зможе перемогти без кожного з нас»
Сьогодні Олександр вдома. Поруч з ним його родина, яку він на фронті бачив лише у спогадах та через екран телефону. Але війна для нього не стала минулим.
Він говорить про тих, хто залишається на передовій, про поранених побратимів, про підтримку тилу. І про відповідальність кожної людини.
– Від кожного з нас залежить наше майбутнє, життя країни. Україна не зможе перемогти без своїх людей, без свого народу, без кожного з нас.
Для родини Пейкових ця війна – не абстрактна історія. Двоє синів пішли захищати Україну. Один повернувся додому з пораненням. Інший продовжує свій шлях захисника. А рідні чекають. Так само, як на повернення своїх чекають тисячі українських родин. Чекають на день, коли телефонний дзвінок більше не буде змушувати завмирати серце. Чекають на тишу, яка означатиме мир. І вірять у перемогу.
Довідка «ОЖ»
- Село Каракурт в Одеській області засноване 1811 року переселенцями з Болгарії – албанцями, болгарами та гагаузами.
- Це унікальне село розташоване поблизу міста Болград і впродовж багатьох років умовно поділялося на три частини. Гагаузи, болгари та албанці жили на окремих вулицях по обох берегах тоді ще повноводної річки Карасулак.
- Розташоване за 7 кілометрів від районного центру та за 14 кілометрів від залізничної станції Болград. Через село проходить автодорога Одеса – Рені.
- Мешканці села природно спілкуються п’ятьма мовами: болгарською, албанською, гагаузькою, українською та російською.
- Місцеві жителі називають багатомовність не проблемою, а перевагою, що допомагає зберігати традиції й жити без міжетнічних конфліктів.
Нещодавно ми розповідали як в Одесі працює Veterans HUB, чим допомагає захисникам та їхнім родинам.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
«Ласкаво просимо у пекло»: що пережив морпіх з Одещини за чотири роки полону
«Після війни своїх не кидають»: на Одещині ветерани створили нову спільноту
