Ключові моменти:
- Археологи виявили залишки Хаджибейської фортеці та середньовічної Джинестри.
- Красножон називає відкриття закономірним результатом багаторічних досліджень.
- Одеські розкопки фінансують переважно меценати, гранти та самі дослідники.
- Історик пояснює, чому археологію не можна перетворювати на політичне протистояння.
Цьогорічні розкопки на Приморському бульварі складно було не помітити: за роботою археологів щодня спостерігали перехожі, а соцмережі швидко наповнювалися припущеннями, суперечками й гучними заявами про «сенсаційні» знахідки. Журналістка «Одеського життя» поговорила з керівником експедиції, професором Андрієм Красножоном, просто про те, що залишилося за межами гучних заголовків: що саме знайшли археологи, навіщо роками шукали Хаджибейську фортецю, хто оплачував експедицію та чому історія Одеси так легко стає предметом політичних баталій.
Що знайшла експедиція у 2026 році?
Археологічна експедиція на Приморському бульварі принесла солідний врожай. Вчені виявили залишки давньогрецької будівлі та предмети побуту віком близько 2500 років, а також рештки середньовічної італійської факторії Джинестра. Проте найгучнішим відкриттям стало виявлення Хаджибейської фортеці.
«Сенсація – це давньоєгипетська мумія на Приморському бульварі!»
ЗМІ, які схильні до гучних заголовків, вже кілька тижнів повторюють: «Справжня сенсація! Сенсаційні відкриття на Приморському бульварі! Історики в шоці!». Чи це правда? Професор Красножон радить ставитися до слова «сенсація» більш обережно.
– Знахідка решток Хаджибейського замку та іншого – це очікуване відкриття, яке готувалося кількома сезонами системної роботи. Воно абсолютно закономірне та передбачуване, бо минулими експедиціями на бульварі ми виключили з «робочого списку» всі інші власні версії локалізації фортеці (в профанському середовищі це вважається «зміною думки» та «відмовою від власних тверджень») та ще влітку 2021 року дійшли висновку, що рештки замку треба шукати десь між Дюком та фунікулером. А сенсація – це коли ви раптом отримуєте чи знаходите щось таке, що перевертає картину світу, взагалі змінює суть проблеми. Аби казати про сенсаційні відкриття, ми мали відкопати на Приморському бульварі римський меч, чи давньоримську башту, чи давньоєгипетську мумію. Тоді б науковці справді були шоковані: ого, давні єгиптяни, виявляється, мали факторію на місці сучасної Одеси, римський легіон тут збудував башту, а ми про все це навіть не здогадувалися! Приблизно такі знахідки нам намагаються приписати. Але нічого «шокуючого» ми не знайшли.
Красножон нагадує, що Хаджибейську фортецю тут очікували побачити не тільки сучасні вчені, а й усі їхні попередники протягом останніх двох століть.
– Не розумію, чому це так засмучує прихильників так званої «Катерининської версії» заснування Одеси. Що їх дивує? Про Хаджибейську фортецю знали всі царські історики з часів Сумарокова, який відвідував наші краї в 1799 році. Які можуть бути спростування за результатами цієї знахідки? Не можу уявити. Всі архіви, документи, рескрипти, серед них і російські, і турецькі, – відкриті, опубліковані та дискутуються багато десятиліть. Виявлення фортеці – не більш як приємне доповнення до тієї історіографічної картини, яку ми вже мали. Це деталізує картину, так, і додає нові, але не сенсаційні штрихи, яких раніше археологи не знали. До речі, пов’язано це більше з генуезькою Джинестрою, залишки якої віком 700 років ми вперше тут знайшли.
Що керує людьми, які беруться до розкопок?
Обережне просіювання тонн землі – робота кропітка, фізично важка та не надто захоплива. Тим паче, коли це доводиться робити під палким літнім сонцем та обстрілами. Зазвичай на такі завдання добровольців знайти нелегко. Але цьогорічна експедиція на Приморському бульварі зібрала чимало волонтерів із різних сфер: депутат облради Февзі Мамутов – і члени ГО «Кримські татари Одещини», діючі військовослужбовці та військові моряки, студенти університету імені Ушинського, курсанти інституту Військово-морських сил. Що ж керувало людьми, які безоплатно долучилися до розкопок?
– Це класичний юний азарт, хоча помітний він не тільки в юнаках, – пояснює Красножон. – Людям цікаво знати минуле. Людей приваблюють таємниці. Уявіть, що ви торкаєтеся речей, яких до вас востаннє рука людини торкалася сотні років тому чи навіть 2500 років. Це збуджує уяву, це справжня романтика.
Чому саме ця експедиція – у центрі уваги? Бо вирішує справді давню й велику наукову (та й соціальну, як бачимо) задачу.
– Ми не просто торкаємося таємниці, ми розплутуємо детективний клубок. Ми шукаємо відповіді: де ж була ця Хаджибейська фортеця? А чи вдасться знайти її цього разу? А що, як ми промазали, схибили, не там шукаємо – і вся робота дарма? А потім – захоплення, радість, захват, коли все ж таки знаходимо. І задоволення – бо, значить, вся попередня робота була правильною, логіка наша не схибила.
Чому історикам не сидиться в кабінетах?
Коли дивишся на власні очі, як саме проходять розкопки – у пилу та багнюці, з чималим фізичним навантаженням, – мимоволі виникає питання: чи місце тут знаному вченому, професору, ректору університету?
– Це справа особистого вибору наукової стратегії, – пояснює Красножон. – Традиційно це розподілені функції: є польовики, які працюють «на землі», аби зробити знахідки, – і є ті, хто вивчають та систематизують все, що накопали польовики. Польовики ж зазвичай не роблять особливих аналітичних висновків, але вводять в науковий оборот важливі матеріали для тих, хто готовий ці висновки робити. Особисто я не є археологом в чистому вигляді. Мене не цікавлять розкопки самі по собі. Але мене цікавить конкретна історична тема (Хаджибей), яка зайшла в глухий кут, і без археології отримати нову інформацію було вже просто неможливо. Тому я скористався цим інструментом – з певною метою.
Звідки стільки негативу навколо розкопок?
Хвилі хейту та спекуляцій навколо цієї гучної експедиції не можуть не впадати в око. Красножон зазначає, що загалом позитивних відгуків та реакцій він бачить більше, ніж негативних. А хейтерів він розкладає по поличках так само методично, як і свої археологічні знахідки.
– За моїми спостереженнями, негатив здебільшого збирається в коментарях трьох-чотирьох моїх основних заздрісників, переважно з непрофесійного середовища. Чому заздрість? Бо ці люди свого часу просували власні версії розташування замку, і їм дуже не хотілося знахідок, які підтвердять мою версію та поставлять їх перед майбутнім, перед історіографією в незручне становище. Адже виходить, що вони не здогадалися, вони помилилися.
Є категорія критиканів, яка має особисті мотиви, якусь давню образу. Але, повторюю, всіх їх можна перерахувати по пальцях однієї руки, на відміну від людей, які щиро радіють цим відкриттям і цим розкопкам: від людей з професійної еліти, думка яких для мене вкрай важлива, до краєзнавської ланки, аматорів та просто небайдужих.
Тема давно вийшла за межі Одеси
Чи стала ця знахідка подією в міжнародній спільноті істориків та археологів? Чи, може, Хаджибейська вежа цікава тільки нам, на місцевому рівні?
– Ця тема давно розійшлася в англомовній науковій та науково-популярній сфері. Я бачу це з реакції західних телекомпаній, зокрема британських, які виходять зі мною на зв’язок заради створення репортажів та цілих фільмів. Цікавляться колеги в Молдові, у Польщі, Румунії. От якраз ця тема давно вийшла за межі навіть України, не те що Одеси. Багато в чому це справа наших власних зусиль. Власне, за 30 років ми цю тему змогли вивести своїми публікаціями та розкопками з містечкового краєзнавчого рівня – на рівень національний. Ми: я – та мої колеги.
З особливою повагою Красножон розповідає про колегу Світлану Іванову – доктора історичних наук, яка в цій експедиції представляла Інститут археології НАН України. Водночас історик спростовує всі закиди щодо того, нібито «Київ просто примазався до експедиції одеситів» (нині чуємо і таке).
– Це нормально, коли два наукові заклади поєднують ініціативи та можливості. Зі Світланою ми взагалі маємо творчий науковий тандем, який працює багато років. Нагадаю, що Інститут археології має регіональні офіси, в Одесі десь із 1975 року існує сектор археології Північного-Західного Причорномор’я. Світлана Іванова – співробітник цього сектору, тобто в науковому сенсі це взагалі не київський археолог, а саме одеський.
Читайте також: Під Приморським бульваром в Одесі знову шукають загублену фортецю Хаджибей (фоторепортаж)
Чи важко шукати історію посеред міста, під поглядами зівак?
Будь-які розкопки посеред населеного пункту привертають увагу та обговорюються. Але це не впливає на процес дослідження, якщо до справи беруться науковці. Обговорення розкопок проходить у паралельній реальності, наука існує окремо, наголошує історик:
– Складнощі розкопок в Одесі відрізняються від складнощів роботи в маленькому селищі тільки кількістю місцевих, які дають свої «цінні» поради. Але кожен населений пункт породжує свої вигадки навколо розкопок. У нас це спекуляції навколо віку Одеси. Десь у селі зазвичай зводять розкопки до пошуку скарбів. Справжня мета експедиції там теж мало кого цікавить, бо кожен місцевий впевнений, що шукають сундук золота, курган з дорогоцінностями, діаманти. Сперечатися з ними марно. Коли ми починали розкопки цього року, один дивак проходив повз та вигукував: «Не там ви шукаєте своїх литваків!». От яскравий приклад того, як люди дискутують самі з собою, з власними вигадками. Профанські знання часто формуються за принципом «А от я вам зараз розповім, що там шукають насправді…», особливо зараз, коли обиватель за один клік у соцмережах від професіонала. Раніше наукова кваліфікація, роки наукової праці, репутація важили більше. Нині для багатьох авторитет науковця не перевищує, на жаль, авторитету будь-кого, хто вирішив побазікати на модну тему.
Професор Красножон пригадує, як у ковідний період його експедиція працювала в Білгород-Дністровському районі. Ковідна істерія підживила природні страхи, і місцеві жителі серйозно вірили, що археологи можуть розкопати чуму чи якийсь інший вірус, який знищить людство.
– Глядачі з місцевих постійно спостерігали за нами, – розповідає Красножон. – І от якось було виявлено на розкопі цілу пляшку з конденсованою рідиною всередині. Серед місцевих одразу ж спалахнула справжня паніка: не відкривайте, бо випустите назовні страшний вірус, людство вимре! Хоча це була звичайна вода, конденсована за 300 років у старовинній пляшці. Коли навколо йшли ці диспути про страшне, одна студентка просто вилила рідину в таз. І нічого не сталося, як бачите, людство досі існує.
Археологічні страшилки – окрема, вже традиційна тема, і кожні важливі розкопки притягують напівбожевільних з історіями про кінець світу. Звідки це пішло?
– Здається, це взагалі притаманно людям. Пригадайте легенди навколо гробниці Тутанхамона. Нібито протягом найближчого часу після відкриття тієї гробниці в Європі померли всі учасники експедиції, один за одним, неприродною смертю. При цьому Говард Картер, який увійшов до гробниці першим, помер чомусь останнім. Все це маячня, бо в суспільній свідомості поєднався в одне ціле ланцюжок подій, дуже розтягнутих у часі. Але то було резонансне відкриття 20-х років ХХ століття, і воно набуло страшної міфологізації в, здавалося б, просвіченій Європі. Сьогодні цю гробницю відвідують сотні тисяч туристів за сезон – і ніхто з них не вмирає ні від прокляття Тутанхамона, ні від якогось іншого чаклунства.
Чи заважає, коли тема пошуку настільки політизована?
Історик нагадує, що політизація не має нічого спільного з науковим пошуком. Вперше питання місцезнаходження Хаджибейської вежі порушили історики Новоросійського університету в XIX столітті. А політична складова змінюється залежно від епохи, це нормально. Деякі теми в археології більш політизовані, інші – ні.
– В основі будь-якої наукової ідеї лежить цікавість окремої людини. Луї Пастер відкрив мікроби не тому, що мав на це суспільне замовлення, а тому, що в нього була науково-дослідницька пристрасть. Це так працює. Тому мені не зрозуміло, коли я чую про наші розкопки: «Ви доводите те», «Ви спростовуєте це». Ми займаємося пошуком наукової істини. І цей пошук в історії Одеси продовжується як мінімум останні 30 років. Його починав ще професор Добролюбський. Археологія – не футбольний матч, тут не можна вболівати за команду.
На які гроші велися розкопки?
Є тут і тема, яка поєднала багато різних гучних голосів у суспільстві: фінансування. І крайні націоналісти, і крайні «ватники», і навіть ті, кому взагалі байдуже на політику чи науку, зійшлися на цих питаннях: чи це не розпил грошей? чи варто зараз витрачати таким чином державні гроші? Звинувачення лунають раніше, ніж хтось взагалі ставить питання, чиїм коштом відбулася експедиція.
– Тут дивним чином збігаються наративи дуже різних людей, з різних категорій, що характеризує їх як людей з радянським мисленням, хоча й у різних обкладинках. Адже в них настільки в’їлася логіка «розпилу бюджетів», що їм взагалі незрозуміло, як можна зробити щось – і не вкрасти на цьому. Звісно, вкрасти державні гроші. Але бюджетне фінансування досліджень у сучасній Україні – це така ж рідкість, як червонокнижні тварини в Причорноморських степах. Університет Ушинського просто за бухгалтерськими та економічними нюансами не в змозі фінансувати археологічні експедиції. Так само, як і міська влада чи обласна.
Всі одеські розкопки останніх років Красножон та його колеги проводять або за грантові гроші (це було лише одного разу за 30 років), або на гроші меценатів, що трапляється останніми роками дедалі частіше.
– І от це меценатство – ознака високої культури серед міської еліти. А ще дослідники та учасники експедиції накопичують власні гроші протягом року, аби в сезон вийти чи виїхати в поле. Як не дивно це звучить, але величезна кількість українських археологів живуть зараз саме так. Адже витрачати власні заощадження та зарплати на дослідження стало в науковій спільноті України традицією. Хотілося б, щоб така самовіддана поведінка викликала більше заслуженої поваги в суспільстві, – зазначаэ вчений.
Індіана Джонс та «чорні археологи»
Масова культура породила цілу низку героїчних археологів (Індіана Джонс та інші), навколо цієї професії виріс окремий пригодницький кіножанр. Чи допомагає це сьогодні справжнім археологам, чи підвищує авторитет професії?
– Ні, образ археолога цим, скоріше, спотворено. Грабіжники, розкрадачі гробниць, «камради» в масовій свідомості тісно переплелися з офіційними археологами. Настільки, що археологів зараз багато хто сприймає насамперед через цю призму, я це помічаю. Але ті, хто вештається по полях та просто виймає старовинні монети чи інші старожитності, – не археологи, а грабіжники.
Професор Красножон зауважує: люди, на жаль, не знають, що таке стратиграфія. Не розуміють, що офіційна наука на розкопках займається не пошуком золота та діамантів, а з’ясовує, насамперед, всі обставини знахідки і прив’язує артефакти до місцевості та епохи. Так народжується інформаційна складова, яка набагато важливіша за матеріальну цінність.
– Жалюгідний черепок, знайдений у певному контексті, в науковому розумінні може бути цінніший, ніж золота корона, знайдена без цього контексту. Так званий «чорний археолог» відв’язує знахідку від контексту, він перетворює археологічний артефакт на звичайне сміття чи на предмет торгу на аукціоні. Маленька монета, прив’язана до стратиграфічного контексту, може дати вченим інформацію для вирішення серйозних історичних проблем, що хвилюють людство. «Чорний археолог» – наш головний ворог, і в нашій спільноті їх називають просто грабіжниками, без зайвої романтики та без слова «археолог», яке їх ніби легалізує.
Аби кожен міг зрозуміти, як це працює, історик наводить приклад з доказами на місці злочину:
– Уявіть ніж – знаряддя вбивства. Мало просто знайти якийсь ніж на місці злочину. Цей ніж повинен нести на собі конкретні відбитки пальців, а відбитки – належати конкретному підозрюваному. Якщо є сліди крові, то вони можуть поєднати труп і ніж, так це працює. Предмет, що коштує сам по собі 20 гривень на будь-якому базарчику, перетворюється таким чином на доказ – унікальний об’єкт інформаційного характеру. На його базі слідчий розплутує злочин, а прокуратура будує звинувачення. А тепер уявіть, що хтось просто виніс цей ніж з місця злочину, вимив його та перепродав комусь за 20 гривень… Кожному зрозуміло, що це знищить доказ, а подібний вчинок є просто злочином.
Чи знайшов Красножон свою Трою?
Коли друзі кажуть пафосно: «Вітаю, ти знайшов свою Трою!» – професор Красножон відповідає з іронією: «Ну як Трою… так, Троєчку». Скільки в цьому іронії, а скільки правди?
– Звісно, це не той масштаб. Троя – пам’ятка світового значення, тоді як Хаджибей – один з невеликих замків османського часу. Тобто в кар’єрі археолога та історика це, безумовно, приємна сторінка. І приємно мені саме тому, що я знайшов це в результаті власних наукових прогнозів. Хіба що в цьому є сенс порівнювати з Троєю, адже Шліман теж знав, що шукає, і ми обидва застосували певну методологію критики наявних джерел.
Стан історіографії по Хаджибейському замку до початку ХХІ століття дійшов того рівня, коли жоден новий документ, письмовий чи картографічний, не вносив нічого принципово нового у рішення проблеми локалізації замку. А от археологія – вносила. Тобто тільки факт виявлення конструкції міг поставити крапку. Ось саме це і сталося. Тепер будь-який опонент, що зі мною не згодний, може протиставити моєму відкриттю тільки такий самий Хаджибейський замок, виявлений в іншому місці.
Нагадаємо, раніше ми розповідали про сенсації на «Кам’яній горі»: що здивувало археологів під Орлівкою на Одещині?
Читайте також: 2500 років історії: що приховує земля в самому центрі Одеси? (фоторепортаж)
