Ключові моменти:
- Українки в Туреччині, Німеччині та Польщі продовжують підтримувати Україну.
- Жінки беруть участь у мітингах та благодійних заходах за кордоном.
- Українські родини зберігають традиції та розмовляють рідною мовою.
- До Дня Незалежності вони планують ярмарки, мітинги та допомогу ЗСУ.
Війна розкидала українців по різних країнах, але для багатьох відстань не стала відстанню від України. Хтось виходить на мітинги з українським прапором, хтось допомагає захисникам донатами, а хтось пече вареники для благодійного ярмарку.
Журналістка «Одеського життя» Юлія Валієва поспілкувалася з трьома жінками з Одещини, які нині живуть у Туреччині, Німеччині та Польщі. Вони розповіли, як влаштували своє життя далеко від дому, що допомагає їм залишатися українками та як планують відзначати День Незалежності.
«Я українка і завжди буду підтримувати рідну неньку»
Людмила Наполова – уродженка Києва, яка мешкала в селищі Буджак Болградського району. З Буджака до початку великої війни Людмила переїхала в Одесу. Спочатку працювала ріелтором, а вже за рік відкрила власну агенцію з нерухомості. А потім змінила своє життя на сто обертів – зустріла кохання та переїхала до Туреччини, у Стамбул. Але там справжня українка не стала звичайною турецькою дружиною – вона відкрила салон краси, багато мандрує світом, часто приїздить в Україну і завжди бере із собою український прапор.
– Для мене Україна – це святе місце. З початку російської агресії ми в Стамбулі об’єдналися з українськими дівчатами, з якими постійно беремо участь у мітингах на підтримку України. У моєму домі поряд з турецьким висять два українські прапори, – розповідає пані Людмила.
Через Туреччину зараз проходять обміни полоненими. На них приїздять багато українських жінок.
– Нещодавно був такий мітинг і ми з дівчатами також доєдналися до нього, щоб підтримати наших жіночок, рідні яких знаходяться в полоні, – каже Людмила Наполова. – Знаєте, на мітинги на підтримку України виходять не лише українці, а й білоруси, кримські татари, навіть росіяни, які переїхали до Туреччини.
У родині Людмили шанують українські традиції, які жінка впроваджує в життя своєї родини та навчає їм турецьких друзів.
– На День вишиванки ми одягаємо вишиванки і так йдемо на роботу. На Різдво – традиційно готуємо дванадцять страв. Часто влаштовуємо українські вечорниці – варимо український борщ, ліпимо вареники, печемо налисники та співаємо пісні, – розповідає Людмила. – Коли буваємо в Україні, завжди звідти привозимо нашу горілку і сало.
З початку великої війни родина Людмили постійно донатить на підтримку ЗСУ, закриває збори та здебільшого замовляє українську продукцію через інтернет, щоб підтримати рідного виробника.
– Наші чоловіки також допомагають українським захисникам – нещодавно мій чоловік відправив військовим потужний повербанк для підзарядки мобільної групи ПВО, – зауважує жінка. – Між собою ми, українки, розмовляємо виключно українською. У Стамбулі є українська громада, яка щосуботи проводить мітинги на підтримку ЗСУ, на які ми також виходимо. Війна дуже багато горя принесла українцям, на ній загинули мої однокласники, одна однокласниця загинула під час бомбардування Києва. В Україні живе моя мама, яка нізащо не хоче переїжджати до мене. Тому кричимо на весь світ, щоб показати правду про війну в Україні, достукатися до світової громадськості.
До Дня Незалежності в європейській частині міста Стамбул, у зеленій зоні, яку місцева діаспора називає Український парк, регулярно проводяться благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ.
– У нашій громаді є одна бабуся, яка готує українські страви. Враховуючи, що багато хто з нас зайнятий на роботі, ми заздалегідь замовили їй на День Незалежності по сотні вареників, млинців, київських котлет для продажу на ярмарку. Інші принесуть, хто що має – українські сало, горілку, ковбаси. Що більше продамо – то більше відправимо нашим військовим, – каже пані Людмила. – Обов’язково проведемо мітинг із прапорами, з хвилиною мовчання. Також ми пишемо листи підтримки політв’язням з Криму, яких Росія переслідує за проукраїнську позицію. Нещодавно допомогли українському молодому режисеру провести благодійний показ українського кіно в Стамбулі, з турецькими субтитрами. Цей фільм зібрав повну залу. Ми відвідуємо українських дітей, яких прийняли багато турецьких санаторіїв, привозимо їм подарунки і смаколики.
Українська діаспора в Туреччині доволі велика, і вона проводить постійну роботу з підтримки України.
– Не розумію наших людей, які виїхали і забувають своє коріння, нікого не підтримують, не допомагають, – каже Людмила Наполова. – Нещодавно зустріла дівчину, чую наш акцент, питаю: «Ти звідки?». Вона каже: «З Німеччини». Я їй: «Але ж переїхала з України?» – «Так, з Дніпра.» – «То чого ж кажеш, що з Німеччини?» – «Бо я там вже два роки живу». Особисто я та мої подруги пишаємося, що з України. Я українка і завжди буду підтримувати свою рідну неньку.
Святкуватимуть на ярмарку разом із кумицями
Анжела Ротар родом із селища Буджак, мешкала в Арцизі. На початку війни вона разом із дітьми переїхала в місто Кельн, що в Німеччині. Професійна швачка, вона швидко влаштувалася працювати за професією. Разом із нею працюють багато українок, отже усі розмови в жінок тільки про Україну.
– Ми з дочкою переїхали, коли в Арцизі почалися прильоти три роки тому. Поступово перетягнули сюди своїх кумиць із дітьми. Зараз в одному будинку нас мешкає вісімнадцять жінок із дітьми. Наші чоловіки залишилися в Україні – хто воює, хто працює, – розповідає Анжела Ротар. – Завжди підтримуємо одне одного, розділяємо і горе, і радість, усе разом. Звісно, що дотримуємось своїх традицій – готуємо своє, українське, говоримо українською.
Наші дівчата часто беруть участь в мітингах на підтримку України і не тільки в Німеччині – нещодавно їздили у Францію. По можливості допомагаємо рідним, близьким, друзям, що через війну опинилися в Україні в складних життєвих обставинах, хлопцям, які воюють. Наша знайома з Харкова відкрила в Кельні ресторан української кухні, і часто влаштовує благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ. Ми постійно беремо в них участь, святкуємо родинні свята саме в її ресторані, бо знаємо, що частину заробітку вона відправляє нашим захисникам. Отже на День Незалежності план вже є – йдемо на ярмарок із дітьми, друзями. Там будемо купувати смачні вареники, млинці, голубці – і поїмо смачненько, і наших дорогих захисників підтримаємо.
«Не розумію тих, хто живе, ніби війни немає…»
Оксана Калита родом з Кіровоградщини, багато часу жила та працювала в Одесі, мала свій бізнес. Під час війни вона перевезла бізнес до Польщі. Брат Оксани Сашко – з перших днів на війні, зять Олексій – волонтер, допомагає військовим, часто їздить на передову. А Оксана не втомлюється донатити захисникам і родинам, що постраждали від бомбардувань, постійно організовує і закриває збори.
– Я, як і тисячі українців, які застали війну в Україні, живемо на зломі життя – з одного боку неймовірний біль, молитви за нашу землю, донати, щоденні новини про загибель мирних жителів. З іншого – нові виклики в еміграції, адаптація, навчання. Але неможливо жити так, наче все окей і війни та страждань немає, бо ти їх не бачиш. Потрібно постійно вчитися і діяти. Без скарг і ниття, жити з великою вдячністю і завжди підтримувати свою країну, захисників, – переконана Оксана Калита. – Сьогодні мене дуже засмучує ставлення деяких громадян Польщі до України й українців. Хочеться, щоб вони почули і зрозуміли: треба допомагати Україні разом, підтримувати одне одного, а не шкодити. А ще декілька слів хочу сказати нашим біженцям: «Давайте не будемо абстрагуватися від війни. Ми з України – а отже відповідальні за те, що робимо для її закінчення. Допомагаймо, хто чим може, молімося за Україну, за тих, хто зараз там. І де б ми не були, в День Незалежності з наших вікон має лунати український гімн, майоріти українські прапори і нехай кожен з нас у цей день із зароблених грошей віддасть на підтримку наших військових стільки, скільки зможе.
Раніше ми розповідали, як в Америці готують нестоїтський борщ з Одещини та надавали його рецепт.
Читайте також:
- «Таке відчуття, що пів Манхеттену тримають одесити»: розповідь українки про життя в Нью-Йорку.
- Від Дерибасівської до Брайтон Біч: як українці створюють сучасну Америку та чого одеситів вчить США
