Ключові моменти:
- Водяний млин працює ще з графських часів
- Тут досі мелють зерно для місцевих жителів
- Борошно використовують для пасок і короваїв
- Поруч збереглися унікальні пам’ятки Поділля
Щоб побачити, як сьогодні працює старовинний млин у Шершенцях на півночі Одещини, журналістка «Одеського життя» Любов Кузьменко побувала на місці, поспілкувалася із завідувачем млина Григорієм Бурмістром та краєзнавицею Людмилою Александровою. Матеріал ґрунтується на їхніх розповідях, власних спостереженнях і відомостях про культурну спадщину регіону. Зокрема, згаданий у статті хліб «на черені» входить до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Одеської області.
Як вода крутила місцеве життя
Коли говорять про туризм на Одещині, зазвичай уявляють морський прибій та гамірну Дерибасівську. Проте справжня магія краю ховається далеко від пляжів – на півночі, де степ змінюється скелястими кручами та густими лісами. Саме тут, у долині річки Білочі, розташоване село Шершенці, де досі оживає історія Поділля. Головна принада цього місця – старовинний водяний млин, який попри свій поважний вік, досі продовжує справно служити людям, зберігаючи таємниці графських часів та легенди про мірошника-чарівника.
Якщо спуститися з пагорба до самої води, одразу помічаєш масивну будівлю зі старого каменю та потемнілого дерева. Це і є той самий водяний млин. У XVIII-XIX століттях місцеві називали річку Білочі «Золотою». Ні, золота тут не шукали. Так її величали через зерно: пшеницю, жито й кукурудзу. Річка годувала весь регіон, бо на її течії один за одним стояли млини. Борошна вистачало не лише для сусідніх хуторів, а й для цілих повітів.
Млин у Шершенцях належав графу Сумарокову-Ельстону. Він володів двома тисячами гектарів землі та мав аж 13 млинів. На тутешніх водоймах працював цілий каскад таких споруд, а цей об’єкт зберігся як «сьомий млин графа».
Колись сюди вела чумацька дорога. З самого ранку під млином вишикувалася довжелезна черга з возів, запряжених волами та кіньми. Люди з’їжджалися з усіх усюд і везли мішки із зерном.
У ті часи млин був не просто борошномельним виробництвом. Це був і сільський клуб, і майданчик для розмов. Поки жорна повільно мололи зерно, селяни встигали обговорити все на світі: ціни на базарах, погоду, види на врожай, новини з великих міст і, само собою, попліткувати. Під шум води та стукіт дерев’яних шестерень люди сперечалися, мирилися, закохувалися і створювали місцеві легенди. Завдяки млину в селі активно розвивалися пекарні, пивоварні та торгівля – він буквально тримав на собі всю місцеву економіку.
Колесо не крутиться, але млин працює
Завідувач млина Григорій Бурмістр розповідає, що у 1960-х роках радянська влада вирішила модернізувати будівлю. Сюди завезли потужне промислове обладнання: електродвигуни, валки та складні системи валів.
Зовні це досі красива історична споруда з місцевого вапняку. Але водяне колесо тут більше не крутиться. Річка Білочі з роками обміліла і змінила русло, тому млин повністю перевели на електрику.
Найцікавіше – всередині. Зайшовши всередину, ви відчуєте специфічний запах свіжого зерна та пилу, що не змінювався тут десятиліттями. Тут досі стоїть повністю робоча інфраструктура шістдесятих років. Це не просто кам’яні жорна, а ціла фабрика з транспортерними стрічками, великими промисловими верстатами та системами, які очищають і калібрують зерно.
Молоти зерно краще, коли цвітуть яблуні
Старовинний млин працює. Ним опікується товариство «Маяк» на чолі з Вікторією Добрянською. Краєзнавиця Людмила Александрова каже, що споруда досі приносить користь людям: власники паїв мелють тут зерно, б’ють соняшникову олію та роблять крупу. Це виходить набагато дешевше, ніж купувати в магазині.
Сюди з’їжджаються з усіх навколишніх сіл: Олексіївки, Загніткова, Котовців. Люди задоволені, бо це дозволяє мати все своє і ні від кого не залежати.
Пані Людмила згадує приказку предків: «Краще мати і дати, ніж просити». А ще старі люди казали, що найкраще борошно виходить, якщо молоти зерно, коли цвітуть яблуні.
Робота під замовлення та хліб «на черені»
– Раніше кожна велика родина робила запаси борошна на пів року чи рік наперед, бо хліб пекли щотижня у великих домашніх печах, – розповідає Григорій Бурмістр. – До війни охочих змолоти зерно було чимало, а зараз людей поменшало. Та й потреба в тоннах борошна для кожного двору потроху зникає.
Через це обладнання шістдесятих років запускають лише тоді, коли збирається достатньо заявок. Зазвичай млин працює один-два дні на тиждень. Найчастіше зараз тут роблять дерть і корми для домашньої худоби.
Проте місцеві господині досі тримаються за традиції. Вони приносять сюди зерно, щоб отримати домашнє борошно для особливих свят. На Кодимщині це принципове питання: великодні паски, весільні короваї та знаменитий місцевий хліб на черені (який, до речі, визнано нематеріальною культурною спадщиною Одещини) мають пектися тільки з такого борошна.
«Башки», стіни без цементу та козацькі хрести
Млин – це далеко не все, заради чого варто їхати в Шершенці. Тут збереглися й старий панський маєток та кам’яна криниця з великими коритами для прання, де вода проходить природний фільтр через пласти вапняку.
Прямо в зелені схили тут вмонтовані напівкруглі кам’яні споруди – «башки» – підвали, всередині яких круглий рік прохолодно, тому навіть у спеку в них не скисає молоко.
Ще одна фішка Шершенців – кам’яні паркани сухої кладки. Ці сиві, зарослі мохом мури тягнуться вздовж усього села.
На околиці Шершенців є старі цвинтарі, де стоять витесані з суцільного каменю козацькі хрести XVII століття. Вони давно покрилися лишайником, а написи на них майже повністю стерлися від дощів та вітру.
…Світ змінюється швидко, і багато автентичних місць просто зникають. Але поки в долині Білочі ще стоять старий водяний млин, хрести і тримаються кам’яні паркани.
Легенда про мірошника Любомира та його білу магію
Старі люди в Шершенцях досі пам’ятають історії, які їм у дитинстві розповідали діди. Найпопулярніша з них – про мірошника Любомира.
Кажуть, він з’явився в селі раптово, ніхто не знав, звідки він прийшов.
Оскільки млини завжди будували на відшибі, біля води й гребель (а там, за повір’ями, любила крутитися всяка нечисть), Любомира вважали непростою людиною. Селяни шепталися, що він знає таємне слово і вміє домовлятися з водяниками.
Узагалі мірошників побоювалися, бо робота на самоті серед шумної води здавалася містичною. Але Любомира поважали. Про нього казали, що він міг просто потерти жменю зерна в кулаці й одразу сказати, яким буде хліб. Любомир міг так виставити жорна, що борошно виходило ніжним, як шовк, і ніколи не горіло під час помелу.
Місцеві вірять, що він так сильно любив свій млин, що його душа лишилась там. Рибалки, які засиджувалися з вудками на Білочі в глуху ніч, божилися, що чули дивні речі. Буцімто всередині порожнього млина раптом починали тихо гудіти жорна, а у шпаринах вікон миготів слабкий вогник від свічки. Наче старий мірошник досі приходить перевірити, чи все на місці й чи не висохла його річка.
Раніше ми розповідали про голубці з Шершенців: чим вони зацікавили відомого шеф-кухаря Євгена Клопотенка.
Читайте також: Справжня «Одеська Швейцарія»: дивовижний ландшафт Шершенців, смачні голубці та будинки хоббітів
