Польський журналіст пояснив, чому слабшає солідарність з Україною

Ключові моменти:

Польський автор вважає, що атмосфера солідарності 2022 року поступово слабшає
Тема України дедалі частіше використовується у внутрішній політичній боротьбі в Польщі
Історичні питання, зокрема Волинська трагедія, знову опинилися в центрі політичних дискусій
На думку автора, погіршення відносин між двома країнами насамперед відповідає інтересам Росії.

Останні соціологічні дослідження у Польщі свідчать, що рівень підтримки українських біженців серед польського суспільства поступово змінюється, а історичні теми дедалі частіше стають предметом політичних дискусій.

У своїй авторській колонці польський журналіст Борис Тинка аналізує ці процеси, спираючись на власні спостереження, суспільні настрої та політичний контекст. Редакція публікує цей матеріал як авторську думку, що відображає позицію автора.

Тема України у Польщі стає інструментом боротьби за голоси виборців

Пам’ятаєте початок роману «Вогнем і мечем» Генрика Сенкевича? Великий польський письменник починає свою розповідь словами: «1647 рік був дивним роком, в якому різноманітні знаки на небі й на землі віщували якісь лиха та надзвичайні події». Дедалі частіше мені здається, що так само можна описати й 2026 рік.

Це дивний рік. Рік, у якому в польсько-українських відносинах відбувається щось дуже тривожне. Йдеться не лише про політичні суперечки, дипломатичні шпильки чи чергові конфлікти між Варшавою та Києвом. Це можна пояснити грою інтересів, виборчими кампаніями та поточними політичними розрахунками. Набагато більше мене турбує те, що відбувається між звичайними людьми. Щось псується. Це видно неозброєним оком.

Ще кілька років тому здавалося, що обидва народи проходять історичне випробування, яке може зблизити їх більше, ніж будь-коли раніше. Після 24 лютого 2022 року мільйони поляків прийшли на допомогу українцям, які тікали від російської агресії. Відчиняли двері своїх домівок для незнайомих людей, організовували збори, перевозили людей від кордону, готували місця для проживання. На вокзалах волонтери працювали днями й ночами.

Польща стала символом солідарності, а поляки показали Європі, що перед обличчям людської трагедії вони здатні діяти безкорисливо. Держава Польща стала головним логістичним тилом для України, через нашу територію надходила гуманітарна та військова допомога, а польська влада належала до найактивніших прихильників підтримки Києва на міжнародній арені.

У той час ми не запитували про національність. Ми бачили людей, які тікали від війни. Ми бачили матерів з дітьми, літніх людей, які залишали все своє життя по той бік кордону. Ми бачили людську трагедію.

Сьогодні та атмосфера помітно слабшає. Дедалі частіше в публічному просторі з’являються слова, які ще кілька років тому звучали лише на узбіччі суспільної дискусії: «вимогливі», «невдячні», «привілейовані».

Вони просочуються з інтернет-коментарів, радіоефірів і політичних виступів. Поволі стають чимось звичним. Дедалі більше людей, здається, вважають, що біженець повинен не лише пережити війну, а й постійно доводити, що заслуговує на співчуття.

Наче людина, яка тікає від бомб, не має права на нормальне життя: піти до ресторану, поїхати на відпочинок. Наче з моменту перетину кордону вона зобов’язана безперервно демонструвати свою вдячність.

Лише тоді, згідно з такою логікою, вона заслуговувала б на трохи нормальності. Це небезпечний спосіб мислення.

Ще тривожнішим є те, що політики дуже швидко побачили в цих настроях можливість для себе. Тема України перестала бути виключно питанням безпеки та солідарності. Чимраз частіше вона стає інструментом боротьби за голоси виборців. ,

З’явилася спокуса перетворити суспільну втому від війни та природні побоювання щодо вартості допомоги на політичний капітал. У результаті публічна дискусія дедалі частіше зводиться до простих гасел про «захист польських інтересів», «привілейоване становище українців» чи «надто високу ціну солідарності».

Волинська трагедія: історія, що впливає на майбутнє

Реальні проблеми існують, і про них потрібно говорити. Проблеми починається тоді, коли вони стають приводом для формування неприязні до цілого народу. Вдалим прикладом є чергові політичні суперечки навколо України.

Останніми місяцями дедалі частіше складається враження, що йдеться вже не про вирішення конкретних проблем, а про те, хто голосніше висловить своє обурення. Кожна суперечність миттєво стає елементом політичної війни, а емоції починають витісняти змістовну дискусію. У цій атмосфері з подвоєною силою повернулася і тема Волині.

І, з одного боку, цьому важко дивуватися. Для багатьох поляків злочини, скоєні УПА проти польського населення, залишаються відкритою раною. Родини жертв десятиліттями вимагають права на ексгумацію, гідне поховання своїх близьких і повне визнання історичної правди.

Ці вимоги є обґрунтованими, і їх не можна ігнорувати. Однак варто зауважити, що протягом багатьох років Волинь залишалася насамперед предметом досліджень істориків та пам’яті родин жертв. Лише останнім часом ця тема повернулася до центру політичної дискусії. Тож історія починає служити не стільки примиренню, скільки мобілізації політичних емоцій.

Погіршення відносин Польщі та України вигідне лише одній країні

Тим часом погіршення відносин між Польщею та Україною відповідає інтересам лише однієї держави – Росії. Кремль роками використовує історичні та національні образи, суспільні страхи, щоб послаблювати співпрацю країн Центрально-Східної Європи. Це, звісно, не означає, що кожна критика України є російською пропагандою. Польща має повне право вимагати історичної правди, ексгумації жертв на Волині та поваги до власної національної пам’яті. Але саме тому відповідальність за слова сьогодні є такою важливою.

Україна має право боротися за своє виживання та будувати власну національну ідентичність. Польща має право очікувати чесного осмислення складної історії. Справжнім викликом залишається пошук мови, яка дозволить говорити про болюче минуле, не руйнуючи співпраці обох народів. Адже історія вчить смиренності. Сьогодні підтримки потребують українці. Завтра ролі можуть помінятися.

Польсько-українські відносини опинилися на переломному етапі. Між вдячністю та розчаруванням. Між пам’яттю та політикою. Між потребою правди та спокусою використовувати історію для поточних суперечок. Від відповідальності еліт і зрілості суспільств залежить, стане спільна історія фундаментом діалогу чи черговою лінією поділу. Сьогодні вибір усе ще належить нам.

Організація допомоги сьогодні потребує значно більше роботи та пояснень

Та хоч би там що, не можу погодитися з думкою, що все вже втрачено. Я й досі бачу навколо себе людей, які допомагають Україні та українцям. Бачу знайомих, які організовують збори коштів, перевозять допомогу в Україну, підтримують родини, що втекли від війни, або долучаються до різноманітних громадських ініціатив. Я особисто знаю багато таких людей. Вони роблять це не заради розголосу, не вихваляються цим у соціальних мережах. Вони просто вважають, що так потрібно.

Водночас я бачу, що стає дедалі важче. Ще кілька років тому достатньо було опублікувати інформацію про збір коштів, і допомога надходила майже миттєво. Сьогодні люди частіше запитують, кому вони допомагають, на що саме будуть витрачені гроші і чи справді ця акція є необхідною.

Багато хто ставиться до таких ініціатив з недовірою. Є й ті, хто повірив у поширювані вже багато місяців розповіді про невдячних чи надмірно вимогливих українців. У результаті організація допомоги сьогодні потребує значно більше роботи, терпіння та пояснень, ніж ще кілька років тому.

Чимраз частіше я зустрічаю також людей, які відкрито критикують Україну. Зазвичай це не ті люди, які керуються злою волею. Найчастіше вони повторюють аргументи, які вже давно циркулюють у медіа чи інтернеті. Вони говорять про невдячність, про нібито привілейоване становище українців, про те, що Польща допомагала надто багато і надто довго. Я розмовляю з ними, однак надто часто в цих дискусіях ми втрачаємо з поля зору головну правду про те, хто є агресором, а хто жертвою агресії. Війна почалася не у Варшаві і не в Києві. Вона почалася в Кремлі. Саме Росія напала на Україну.

Можливо, саме зараз нам потрібна пам’ять про власну історію, але також і пам’ять про те, як ми поводилися в лютому 2022 року. Тоді ми вміли насамперед бачити людину. Ми вміли допомагати, не запитуючи про походження, погляди чи національність. Не все з того духу солідарності витримало випробування часом, але й не все було втрачено. І досі є люди, які допомагають. І досі є люди, які вірять, що між поляками та українцями можна будувати щось більше, ніж взаємні претензії.

Читайте також:

Автор Борис ТИНКА, редактор – Іван СВИЩ