Ключові моменти:
- Борис Тинка приїхав із Кракова до Львова лише на кілька годин.
- На Ринку він тримав картон із особистим зверненням до українців.
- Люди підходили, тиснули руку поляку та говорили з ним.
- Тинка вважає, що за дружбу України та Польщі варто боротися.
27 серпня Борис Тинка приїхав із Кракова до Львова на кілька годин. Польський журналіст і гід по Одесі вийшов на львівську площу Ринок із картонним плакатом, щоб особисто сказати українцям: Польща — це не лише різкі заяви та агресивні коментарі, які останнім часом дедалі частіше з’являються в інформаційному просторі.
Для «Одеського життя» Борис Тинка написав особисту колонку про цей незвичайний досвід. Він розповідає, чому вирішив зробити такий простий жест, чого очікував від зустрічі з львів’янами та які слова почув від людей, що зупинялися біля нього.
Про Польщу звичайних людей
Останнім часом я дедалі частіше замислююся над тим, що сьогодні відбувається у польсько-українських відносинах. Я бачу зростаючу втому від війни, дедалі більше неприязні до українців, які живуть у Польщі, дедалі гострішу мову в інтернеті й дедалі більшу легкість, з якою політики використовують взаємні упередження для створення власного політичного капіталу.
Я не хочу вдавати, що цього не існує. Це справжня проблема, і її не можна просто замітати під килим лише тому, що протягом кількох років поляки та українці вміли бути надзвичайно близькими. Однак я маю переконання, яке межує навіть із упевненістю, що найгучніші, найагресивніші й сповнені зневаги голоси щодо українців не представляють усю Польщу.
Категорично, ні. І саме тому я вирішив зробити щось, що на перший погляд могло здатися дуже простим і навіть трохи наївним. 27 серпня я став на львівському Ринку з картоном із написом: «Мене звати Борис Тинка. Багато років я підтримую Україну, і мені не була потрібна війна, щоб це довести. Таких, як я, у Польщі переважна більшість. Не забувайте про це».
Я спеціально приїхав із Кракова до Львова на кілька годин, бо хотів показати українцям, що існує також інша Польща. Як поляк, я хотів особисто сказати українцям, що поруч із тією Польщею, яку дедалі частіше можна побачити в агресивних коментарях у соціальних мережах, існує також зовсім інша Польща. Польща звичайних людей, які можуть мати різні погляди на війну, біженців чи політику української влади, можуть мати свої претензії та очікування, але водночас не приймають ненависті до людини лише тому, що вона народилася по той бік кордону.
Я хотів показати, що можна бути поляком, любити свою країну, пам’ятати про складну історію і водночас поважати українців та вважати, що їхня боротьба за виживання – це те, що ми, поляки, не маємо права ігнорувати. Я зробив це не тому, що вважаю, ніби сьогодні між поляками та українцями немає проблем.
Навпаки. Їх дуже багато, і я не збираюся вдавати, що всі їх можна швидко розв’язати. Протягом останніх років накопичилося чимало взаємних образ, розчарувань і претензій. Історія й досі здатна нас розділяти, політики по обидва боки кордону можуть ухвалювати рішення, які викликають емоції, а звичайні люди дедалі частіше відчувають, що їхній голос і їхні проблеми використовують у політичній боротьбі.
Я сам не погоджуюся з усім, що робить українська влада, так само як і не очікую, що кожен українець погоджуватиметься з усім, що робить влада в Польщі. І це цілком нормально. Є питання, про які потрібно говорити. Є теми, які не можна замовчувати. Є також такі, у яких ми можемо мати абсолютно різні погляди. Але ненависть це зовсім інше.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
«Незалежність. Наша спільна»: як Варшава відзначила День Незалежності України
Коли претензії перетворювюються на відповідальність
Мені здається, що сьогодні це особливо важливо. Ми можемо критикувати українців, але не мусимо при цьому українців ображати. Не мусимо представляти кожного українця як людину, яка приїхала до Польщі виключно для того, щоб щось у нас забрати.
Ми не мусимо переносити відповідальність за події десятиліть тому на людей, які народилися багато років потому. Ми можемо мати претензії до конкретної людини, політика чи установи, але не повинні перетворювати ці претензії на відповідальність усього народу.
Тим часом дедалі частіше я бачу саме таке спрощення. Людина перестає бути людиною, а починає бути представником якоїсь групи. «Поляк», «українець», «біженець», «іммігрант». Це дуже небезпечний механізм. Саме так починається дегуманізація. Спочатку з’являється зневажливе слово, потім жарт, а згодом дедалі жорсткіша мова. Я не хочу з цим погоджуватися. Не можу.
Що важливо, для більшості поляків українці не є анонімною групою людей, відомою лише з телебачення чи інтернету. Це наші сусіди, колеги, знайомі та друзі. І саме про цю Польщу я хотів нагадати у Львові.
Про Польщу, яка, можливо, не така гучна, як інтернет-хейтери. Про Польщу, яка не влаштовує щодня сварок у соціальних мережах. Про Польщу, якій не потрібно ображати українців, щоб підкреслити свою польськість. Про Польщу, у якій можна мати іншу думку, сперечатися, критикувати й сказати «я не згоден», але водночас можна потиснути руку іншій людині.
Що українці казали поляку
Тому я став на львівському Ринку і хотів, щоб кожен, хто мене побачить, міг зробити з цим жестом саме те, що хоче. Міг підійти й потиснути мені руку. Міг поговорити зі мною. Міг сказати, що погоджується зі мною. Або що не погоджується.
Але міг також прямо в очі сказати мені, що думає про поляків. Навіть якщо це були б слова, які завдали б мені болю. Я приїхав до Львова не за оплесками. Я не хотів, щоб усі мене любили. Я хотів зустрітися з людьми віч-на-віч. Я був готовий вислухати також тих, хто має негативні емоції щодо поляків.
Якщо хтось хотів би сказати мені, що він розчарований Польщею, що почувається скривдженим поляками або що йому не подобається те, що сьогодні відбувається в Польщі, я хотів його вислухати. Не тому, що автоматично погодився б із ним, а тому, що вважаю: без уміння слухати іншу сторону неможливо побудувати жодного порозуміння. І, мабуть, саме тому реакція людей на Ринку була для мене такою важливою.
Я не зустрівся з агресією. Навпаки. Люди підходили до мене, потискали руку, зупинялися на хвилину, розмовляли. Дехто казав, що така ініціатива потрібна. Що особливо сьогодні важливо, аби українці побачили: Польща – це не один великий блок людей, вороже налаштованих до України. І саме ці зустрічі я запам’ятаю найбільше. Не картон, який я тримав у руках. Не реакції в інтернеті. А людей, які підходили й потискали мені руку.
Я приїхав до Львова не для того, щоб сказати українцям, що кожен поляк є їхнім другом. Це було б неправдою. Я приїхав, щоб сказати щось простіше і, на мою думку, значно важливіше: у Польщі досі є люди, які хочуть бути вашими друзями. Які не погоджуються на хейт, не приймають насильства, вміють критикувати, але не ненавидіти. І таких людей більше, ніж може здаватися, якщо дивитися лише на інтернет.
Того дня на львівському Ринку я хотів бути голосом саме цієї частини Польщі. Можливо, тихої. Можливо, менш помітної. Можливо, недосконалої та такої, що має власні проблеми. Але такої, що існує.
Дякую всім, хто підійшов до мене у Львові. За кожну потиснуту руку, за кожну розмову, за кожне слово і за кожну хвилину, яку ви зупинилися поруч зі мною. Для мене це були набагато більше, ніж просто ввічливі жести. Це було нагадуванням, що в часи, коли нас так легко розділити, ми все ще можемо зробити щось дуже просте – подивитися одне одному в очі. І, можливо, саме з цього нам варто почати.
Бо Польща та Україна – сусіди. Але я й досі вірю, що вони можуть бути також друзями. І що за цю дружбу варто сьогодні боротися – особливо тоді, коли дедалі більше людей намагаються переконати нас, що вона вже неможлива.
Нагадаємо, поляк закохався у Старокінний ринок в Одесі і розповів що його там вразило.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Дюк знову дивиться на море: поляк розповів, що для нього означає звільнений символ Одеси
