Ключові моменти:
- Виставка зібрала понад 60 історій зниклих і полонених військових
- Родичі скаржаться на брак офіційної інформації
- Сім’ї об’єднуються і не втрачають надії на повернення рідних
На виставці, яку організували благодійний фонд «Сила для Сильних» спільно з громадською організацією «Серце Одеси в полоні», побувала журналістка «Одеського життя» Світлана Комісаренко. Їй вдалося поспілкуватися з кількома учасницями, родичками зниклих військових. Зокрема Юлія Ковальчук, Валерія Марчук та Теодосія поділилися особистими історіями пошуку та очікування.
Ті, про кого не можна забувати
Перший показ виставки відбувся у Львові. Тоді представили двадцять одну історію з життя військовослужбовців, які потрапили у полон або зникли безвісти. Після цього організатори почали отримувати багато звернень з проханням долучити нові імена, нові розповіді про тих, чия доля поки що залишається невідомою для родичів та близьких. В Одесі експозиція нараховувала вже більше ніж шістдесят історій.
– Мій брат та чоловік служили на Донецькому напрямку, – розповідає Юлія Ковальчук. – Вони зникли 25 квітня 2025 року. – Знаю лише те, що був артобстріл, влучання. Після цього їх вважають безвісти зниклими, бо під час перегляду позиції тіл не було знайдено. Командири впевнені, що вірогідність полону нульова. Але я вірю і маю надію, що брат і чоловік живі, що вони в полоні і обовʼязково повернуться додому.
Чоловік Валерії Марчук Вадим знаходився в одному бліндажі з чоловіком та братом Юлії Ковальчук. Зник з ними в один день.
– Чоловік мені зателефонував, сказав, що починається артобстріл, – каже Валерія. – Лише за вісім місяців дізналась, що він у полоні. Дуже очікую на його повернення, бо дитина батька ще не бачила.
Син пані Теодосії зник влітку 2024 року під селищем Нью-Йорк Бахмутського району Донецької області.
– Командири запевняли мене, що син загинув, – розповідає Теодосія. – Але пізніше з російських сайтів я дізналась, що він в полоні. На жаль, ніякої більш докладної інформації не вдається отримати. Зверталась і до Червоного Хреста, і до координаційної ради з питань полонених українців, але нічого конкретного дізнатись не вдалося. Лише віра та надія на краще, на те, що син повернеться, допомагають жити далі.
Хто допоможе родичам?
Дійсно, всі, з ким довелось поспілкуватись, скаржились на відсутність інформації від військових, від держави та від Червоного Хреста. Люди обʼєднуються, бо їм доводиться переважно самотужки дізнаватись про долю синів, коханих, чоловіків, братів. Ця невизначеність – вона тяжке і виснажливе випробування, яке несе із собою війна. Жінки вірять, не втрачають надію та сподіваються на диво. І дуже хочеться, щоб всі родини військових отримали такі бажані сповіщення: «Живий, повертається додому».
Читайте також:
