Олександра Лосева, чекає на брата-військового
В мене є молодший брат. Десь через місяць після початку війни він мене раптом приголомшив повідомленням, що іде на фронт. Він не військовий, він ніколи не служив в армії, у нього немає жодної військової освіти.
Якийсь час їх навчали, а потім він мені одного дня ввечері зателефонував і сказав, що їх уже відправляють, але населений пункт не назвав. Я тільки знала, що це схід. І я знала, що це «нуль».
Було таке, що протягом 16 днів із ним, в принципі, не було зв’язку. Тобто мене запитують: «Як твій брат?» А я кажу: «Сім днів тому був живий». Ти ось так вдихаєш, і живеш своє життя. Проходить якийсь час, надходить повідомлення – голосове чи дзвінок. І ти згадуєш: «Ой, я ж не дихала весь цей час!» Подихали-подихали, ротація, нормально.
– Скільки днів на ротацію?
– Не знаю.
– А скільки ти ще будеш?
– Може, день-два. Я тобі напишу, скажу.
– Все, виїзд.
Я абсолютно точно знаю, що з ним все буде гаразд. На ньому відповідальність не лише за себе, а й за інших людей, бо він є бойовим медиком взводу. І це той момент, на який я, скажімо так, наголошую, коли ми з ним розмовляємо. Я говорю: «Дімо, я все розумію, я знаю, але пам’ятай, що твоє життя потрібне не тільки тобі та нам. Воно потрібна ще й хлопцям, яким ти допомагаєш».
Я дивилася у вічі своєму братові, який приїжджав на побування. Він, звісно, дуже сильно змінився. Він йшов 35-річним хлопчиком, а повернувся 35-річним чоловіком. Я його проводила назад на фронт. У нас таке відбувається спілкування: я йому обов’язково говорю, що я їм дуже пишаюся, що він найкрутіший брат у світі. Ось це відбувається, а потім я відчуваю, що зараз будуть, як у клоунів, фонтанчики сліз. Він також це відчуває, у нас така емпатія. І я йому кажу: «Так, все, без соплів, без соплів!»
Жодних сліз телефоном. Якщо тобі вдалося зв’язатися, ти кажеш: «У нас все добре». Я кажу: «Дімо, у нас ППО – красені. У нас взагалі все зашибісь. У нас через ці шахіди вже навіть тривогу не оголошують. Дімо, у нас все чудово. У нас так ППО працює, ти собі не уявляєш!» Він починає сміятися, і я розумію, що він заспокоївся. Тому що, так, він переживає. А мені не треба, щоб він там ще через мене тут переживав.
Хочеться іноді, звичайно, сісти, поплакати, так по-жіночому дуже. Я все залишаю на після: переможемо – поплачу. Я знаю, що коли переможемо, ось я ревітиму! Це 100%. Я, напевно, сидітиму та плакатиму добу.
Робота знову ж таки рятує. Завантажити себе, як слід, роботою, так, щоб взагалі часу не вистачало на хвилювання, – це теж добрий лайфхак. Я зараз стажуюсь як інструктор. По всій країні ми їздимо та проводимо тренінги з домедичної допомоги. І тут питання навіть не в тому, що Діма став бойовим медиком взводу. Мене дратувало зі страшною силою почуття безпорадності. Так, я не можу нічого протиставити ракеті, яка летить у моє місто. Але я можу виконувати функцію захисту, спробувати ліквідувати наслідки того, що відбувається.
Ольга Лопатюк, дружина бійця ЗСУ
Мій чоловік – військовослужбовець ЗСУ, вже багато років на контрактній службі в української армії. Те, що сталося 24 лютого, сколихнуло не тільки всю країну, а і конкретно нашу сім’ю також, бо йому написали, сказали, що в них терміновий збір. Я розуміла, що я не знаю, коли тепер побачу його, у мене на руках залишається наша донька. Коханий працює на воєнному об’єкті, а воєнні об’єкти можуть бути ціллю №1, або ціллю №2.
Ми на зв’язку, ми спілкуємося. Навіть якщо сталося щось погане, але ти розумієш, що твій рідний на зв’язку – це круто. Мені дуже шкода, що багато хто не може мати зв’язку з близькими. Це катастрофа для родини.
Бути заміжньою за військовослужбовцем – це постійно якісь гойдалки й випробування для родини. Неодноразово були відрядження, і я розуміла, що він їде у прифронтові точки, «гарячі» точки, і не знаєш, чим все закінчиться. Це схоже на те, як я чекала на рідного брата, який був в АТО. Ще на той час це було антитерористичною операцією на Донбасі. Я пам’ятаю, як ми тоді чекали й молилися. Ось це те саме й зараз. Будемо чекати й молитися, вірити, що він повернеться, що Соня знову його побачить, і я зможу його обійняти. Це важко.
Про те, що батько може не повернутися, Соні я не казала. Сподіваюсь, мене не доведеться ніколи знаходити слова, щоб пояснювати дитині про це.
Я нещодавно ходила на фестиваль плести сітки. Я дуже хотіла спробувати, як це. Це непроста робота, як виявляється. Але я навчилася, і, знаєте, мені було так легко на душі, наче я скинула з себе величезний тягар.
Ольга Гвоздецька, розлучена із сином
На початку війни дуже було страшно, тому що за ті три години, поки я на роботі сиділа ведучою в ефірі на місцевому телебаченні, могло пролунати 3-4 тривоги. У мене навіть не було можливості зателефонувати й спитати, як мій син з бабусею зараз. Де вони? Чи в коридорі вони сидять?
Якось інтуїтивно, щось в голові різко перемкнуло. Це навіть не думка була. Це було якесь таке тваринне відчуття, що я маю його вивозити за кордон. Ми обговорили, що син буде певний час с родичами за кордоном, а я в Одесі, бо тут ще у нас бабуся, ще одна бабуся та дідусь, їм потрібна допомога. Ми ж не думали, що це так надовго.
Знайомий підвіз нас до Маяк, від Маяк до Паланки ми йшли пішки 12 км. А у моєї дитини є проблема: у нього під коліном знаходиться дуже велика ліпома, й періодично вона болить. А це 2-е березня: це сніг, це дощ. Така мряка. І він каже: «Мама, у мене ніжка болить». Я не вигадала нічого кращого в той момент, як дістати знеболювальне. Син більше не жалівся на ногу, ми пройшли 12 км. Весь цей час, всі 12 км, він підтримував мене. Я потім це згадувала, і казала подругам, що у той момент я побачила, що цей 8-річний хлопчик – він насправді герой.
Це кліше, коли кажуть, що діти дуже різко подорослішали після початку війни. Але я точно знаю, що за цим кліше стоїть конкретно моя дитина з конкретно своєю долею. Він насправді дуже подорослішав, різко при чому. І це найстрашніше, що могла зробити війна з цими дітьми.
Через те, що ми по 2-3 і більше разів на день спілкувалися й продовжуємо спілкуватися, у нас є коннект. Я йому пояснювала: «Ти повернешся тільки тоді, коли тут буде безпечно». Найскладніше для нього – це проживати страх, що зі мною щось станеться. І з домом. Відчуття дому у нього там немає. Він каже: «Я так боюся, що розбомблятимуть наш дім», «А ті ховаєшся?», «Тихого неба вам!». Кожного вечора ми прощаємось, він каже: «Тихого вам неба».
Ніхто не знає, крім двох найближчих подруг, що майже кожного вечора я собі влаштовую «сльозогінне», щоб встати зранку й не плакати серед дня.
Найболісніше насправді, коли він каже: «А коли ти до мене приїдеш? Чому ти не приїжджаєш?» Почуття провини я точно буду лікувати, але не під час війни. Тому що зараз насправді ніхто не може допомогти таким, як я: і дітям, і дорослим. Нам просто треба перетерпіти.
Воно все потім прийде до ладу. І у матерів, і у тат, і у дітей. Все налагодиться, тому що сім’я – це організм, який, як і організм людини, прилаштовується до зовнішніх умов.
Автори: Тетяна СЯРОВА, Вікторія ЧАБАНОВА, Віра КОРОЛЬЧЕНКО, Ігор КАЗАНЖИ
Матеріал здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Фото ілюстративне
