Через війну багато українців вимушені розлучитися зі своїми близькими. «Одеське життя» зібрало три історії одеських жінок, які чекають на повернення своїх рідних. Ось, що вони розказали.
Олександра Лосева, чекає на брата-військового
В мене є молодший брат. Десь через місяць після початку війни він мене раптом приголомшив повідомленням, що іде на фронт. Він не військовий, він ніколи не служив в армії, у нього немає жодної військової освіти.
Якийсь час їх навчали, а потім він мені одного дня ввечері зателефонував і сказав, що їх уже відправляють, але населений пункт не назвав. Я тільки знала, що це схід. І я знала, що це «нуль».
Було таке, що протягом 16 днів із ним, в принципі, не було зв’язку. Тобто мене запитують: «Як твій брат?» А я кажу: «Сім днів тому був живий». Ти ось так вдихаєш, і живеш своє життя. Проходить якийсь час, надходить повідомлення – голосове чи дзвінок. І ти згадуєш: «Ой, я ж не дихала весь цей час!» Подихали-подихали, ротація, нормально.
– Скільки днів на ротацію?
– Не знаю.
– А скільки ти ще будеш?
– Може, день-два. Я тобі напишу, скажу.
– Все, виїзд.
Я абсолютно точно знаю, що з ним все буде гаразд. На ньому відповідальність не лише за себе, а й за інших людей, бо він є бойовим медиком взводу. І це той момент, на який я, скажімо так, наголошую, коли ми з ним розмовляємо. Я говорю: «Дімо, я все розумію, я знаю, але пам’ятай, що твоє життя потрібне не тільки тобі та нам. Воно потрібна ще й хлопцям, яким ти допомагаєш».
Я дивилася у вічі своєму братові, який приїжджав на побування. Він, звісно, дуже сильно змінився. Він йшов 35-річним хлопчиком, а повернувся 35-річним чоловіком. Я його проводила назад на фронт. У нас таке відбувається спілкування: я йому обов’язково говорю, що я їм дуже пишаюся, що він найкрутіший брат у світі. Ось це відбувається, а потім я відчуваю, що зараз будуть, як у клоунів, фонтанчики сліз. Він також це відчуває, у нас така емпатія. І я йому кажу: «Так, все, без соплів, без соплів!»
Жодних сліз телефоном. Якщо тобі вдалося зв’язатися, ти кажеш: «У нас все добре». Я кажу: «Дімо, у нас ППО – красені. У нас взагалі все зашибісь. У нас через ці шахіди вже навіть тривогу не оголошують. Дімо, у нас все чудово. У нас так ППО працює, ти собі не уявляєш!» Він починає сміятися, і я розумію, що він заспокоївся. Тому що, так, він переживає. А мені не треба, щоб він там ще через мене тут переживав.
Хочеться іноді, звичайно, сісти, поплакати, так по-жіночому дуже. Я все залишаю на після: переможемо – поплачу. Я знаю, що коли переможемо, ось я ревітиму! Це 100%. Я, напевно, сидітиму та плакатиму добу.
Робота знову ж таки рятує. Завантажити себе, як слід, роботою, так, щоб взагалі часу не вистачало на хвилювання, – це теж добрий лайфхак. Я зараз стажуюсь як інструктор. По всій країні ми їздимо та проводимо тренінги з домедичної допомоги. І тут питання навіть не в тому, що Діма став бойовим медиком взводу. Мене дратувало зі страшною силою почуття безпорадності. Так, я не можу нічого протиставити ракеті, яка летить у моє місто. Але я можу виконувати функцію захисту, спробувати ліквідувати наслідки того, що відбувається.
Ольга Лопатюк, дружина бійця ЗСУ
Мій чоловік – військовослужбовець ЗСУ, вже багато років на контрактній службі в української армії. Те, що сталося 24 лютого, сколихнуло не тільки всю країну, а і конкретно нашу сім’ю також, бо йому написали, сказали, що в них терміновий збір. Я розуміла, що я не знаю, коли тепер побачу його, у мене на руках залишається наша донька. Коханий працює на воєнному об’єкті, а воєнні об’єкти можуть бути ціллю №1, або ціллю №2.
Ми на зв’язку, ми спілкуємося. Навіть якщо сталося щось погане, але ти розумієш, що твій рідний на зв’язку – це круто. Мені дуже шкода, що багато хто не може мати зв’язку з близькими. Це катастрофа для родини.
Бути заміжньою за військовослужбовцем – це постійно якісь гойдалки й випробування для родини. Неодноразово були відрядження, і я розуміла, що він їде у прифронтові точки, «гарячі» точки, і не знаєш, чим все закінчиться. Це схоже на те, як я чекала на рідного брата, який був в АТО. Ще на той час це було антитерористичною операцією на Донбасі. Я пам’ятаю, як ми тоді чекали й молилися. Ось це те саме й зараз. Будемо чекати й молитися, вірити, що він повернеться, що Соня знову його побачить, і я зможу його обійняти. Це важко.
Про те, що батько може не повернутися, Соні я не казала. Сподіваюсь, мене не доведеться ніколи знаходити слова, щоб пояснювати дитині про це.
Я нещодавно ходила на фестиваль плести сітки. Я дуже хотіла спробувати, як це. Це непроста робота, як виявляється. Але я навчилася, і, знаєте, мені було так легко на душі, наче я скинула з себе величезний тягар.
Ольга Гвоздецька, розлучена із сином
На початку війни дуже було страшно, тому що за ті три години, поки я на роботі сиділа ведучою в ефірі на місцевому телебаченні, могло пролунати 3-4 тривоги. У мене навіть не було можливості зателефонувати й спитати, як мій син з бабусею зараз. Де вони? Чи в коридорі вони сидять?
Якось інтуїтивно, щось в голові різко перемкнуло. Це навіть не думка була. Це було якесь таке тваринне відчуття, що я маю його вивозити за кордон. Ми обговорили, що син буде певний час с родичами за кордоном, а я в Одесі, бо тут ще у нас бабуся, ще одна бабуся та дідусь, їм потрібна допомога. Ми ж не думали, що це так надовго.
Знайомий підвіз нас до Маяк, від Маяк до Паланки ми йшли пішки 12 км. А у моєї дитини є проблема: у нього під коліном знаходиться дуже велика ліпома, й періодично вона болить. А це 2-е березня: це сніг, це дощ. Така мряка. І він каже: «Мама, у мене ніжка болить». Я не вигадала нічого кращого в той момент, як дістати знеболювальне. Син більше не жалівся на ногу, ми пройшли 12 км. Весь цей час, всі 12 км, він підтримував мене. Я потім це згадувала, і казала подругам, що у той момент я побачила, що цей 8-річний хлопчик – він насправді герой.
Це кліше, коли кажуть, що діти дуже різко подорослішали після початку війни. Але я точно знаю, що за цим кліше стоїть конкретно моя дитина з конкретно своєю долею. Він насправді дуже подорослішав, різко при чому. І це найстрашніше, що могла зробити війна з цими дітьми.
Через те, що ми по 2-3 і більше разів на день спілкувалися й продовжуємо спілкуватися, у нас є коннект. Я йому пояснювала: «Ти повернешся тільки тоді, коли тут буде безпечно». Найскладніше для нього – це проживати страх, що зі мною щось станеться. І з домом. Відчуття дому у нього там немає. Він каже: «Я так боюся, що розбомблятимуть наш дім», «А ті ховаєшся?», «Тихого неба вам!». Кожного вечора ми прощаємось, він каже: «Тихого вам неба».
Ніхто не знає, крім двох найближчих подруг, що майже кожного вечора я собі влаштовую «сльозогінне», щоб встати зранку й не плакати серед дня.
Найболісніше насправді, коли він каже: «А коли ти до мене приїдеш? Чому ти не приїжджаєш?» Почуття провини я точно буду лікувати, але не під час війни. Тому що зараз насправді ніхто не може допомогти таким, як я: і дітям, і дорослим. Нам просто треба перетерпіти.
Воно все потім прийде до ладу. І у матерів, і у тат, і у дітей. Все налагодиться, тому що сім’я – це організм, який, як і організм людини, прилаштовується до зовнішніх умов.
Автори: Тетяна СЯРОВА, Вікторія ЧАБАНОВА, Віра КОРОЛЬЧЕНКО, Ігор КАЗАНЖИ
Матеріал здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Фото ілюстративне
