Новини Одеси та Одеської області

Життя в окупації: лікарня під обстрілами

Життя в окупації: лікарня під обстрілами

Головний лікар Пологівської БЛІЛ в окупованому місці Роман Кравченко та операційна медсестра хірургічного відділення Тетяна Донець розповіли, як жили та працювали в окупації, що стало з їхньою лікарнею та колегами.

Головний лікар: «Я вів щоденник з перших днів війни, але, коли нас зухвало виставили за двері лікарні, ми й тапці свої не забрали»

Він очолював районну лікарню майже 10 років, незважаючи на всі складності у медицині, за останні кілька років вдалося дещо осучаснити заклад, придбали нове медичне оснащення, проводили ремонти у відділенях, навчали лікарів по суміжним спеціальностям, працевлаштовували молодих лікарів, впровадили нові методи обстеження, суттєво підвищилась заробітна плата. Здавалося б, життя з розрахунком на краще майбутнє було на підйомі. Щільно слідкувати за політичними подіями в країні головному лікарю часто бракувало часу. У повномасштабну війну лікар не вірив, як і більшість українців. Тому ранок 24 лютого був дійсно шоковим для нього.

– Дзвінок із Харкова від сина-студента о 6-й ранку привів у шок. Син питав поради, бо не знав як діяти, в небі над містом літаки скидали бомби котрі одразу вибухали вогнем. Трохи оговтавшись від шокуючої новини, після розмови з сином я зателефонував колезі, донька якого навчалась у вузі Харкова, він повідомив, що вже майже на півдороги туди. Я розумів, що на роботі має бути не простий день. Звісно він не відмовив. Так ми встигли вивезти дітей з перших гарячих точок країни. Але вже за тиждень і самі опинились в повній реальності війни. Звісно на той час ніхто з нас і уявити не міг, що на нас чекало по переду. З того часу місцем мого постійного перебування стала лікарня. Там пройшло все окупаційне життя, яке зараз іноді сниться.

Головний лікар Пологівської БЛІЛ в окупованому місті Роман Кравченко

Медсестра: «Воду носили з криниці, розбиті вікна закривали картоном»

Тетяна Донець, медична операційна сестра хірургічного відділення, 24 лютого зранку пішла на роботу. Вже по дорозі побачила незвично велику кількість автівок, які одна за одною направлялися на виїзд з міста. Тетяна, як і більшість українців, прокинувшись того дня все ще не віривши в серйозність загроз повномасштабної війни, мала надію, що все не так серйозно. Але страшні факти з новин змушували прийняти реальність.

Перший робочий день воєнного життя, як і всі подальші, були на межі несвідомого стресу і блокбастерного божевілля.

Операційна медсестра хірургічного відділення Тетяна Донець

Головний лікар: «Перших поранених військових ми прийняли ще до окупації міста, а потім хитрістю рятували від окупантів»

– Як тільки місто захопила російська армія, стало відомо про перших загиблих та перестали працювати майже всі установи і підприємства, місто стало порожнім. Тоді було відчуття що працювала лише наша лікарня. Зникло світло, опалення, зв’язок.

Якщо ранок був тихим, багато людей приходило до лікарні, тоді це було єдине соціальне місце отримання хоч якоїсь інформації. Тоді люди так як і ми помилково вважали, що територія лікарні – це безпечне місце. Хірургія та реанімація мали працювати цілодобово. Лікарям і більшості медперсоналу довелося жити в лікарні тижнями, дехто взагалі весь час залишався у лікарні. Адже через непередбачувані обстріли та комендантську годину проблемою стало дістатися до роботи. Декому в стінах лікарні було не так страшно, як вдома. Звісно перестав працювати громадський транспорт, раптово починалися такі обстріли, що доводилось повзком лізти бодай якогось укриття якщо це трапилось десь по дорозі.

Пам’ятаю, що перших наших військових поранених ми прийняли ще до окупації міста. Їх привезли з токмацького напрямку, там вже точилися бої, але наша оборона не втримала позиції і багато хлопців постраждало. А будучи вже окупованими, щоб врятували поранених солдатів, нам вдавалося їх маскувати (переодягнути у цивільний одяг та ховати форму, загіпсувати де треба) намагалися переправити їх на підконтрольну Україні територію. Тоді ще деякий час машини швидкої допомоги мали можливість курсувати. Під обстрілами, але працювали. Завдяки швидким у нас була можливість привезти медикаменти, перев’язувальні матеріали із Запоріжжя. Тому дефіциту для можливості надання медичних послуг ми не мали. Були й запаси продуктів харчування: цибуля, картопля, олія. Великою проблемою стала відсутність електропостачання і тепла. Після першого масштабного обстрілу міста, приміщення стаціонарного корпусу лікарні лишилось без вікон. Щоб зігрітися ми на буржуйках та під час роботи дизельного генератора гріли воду, розливали її у пластикові пляшки, і клали їх у ліжка пацієнтів, які лежали у важкому стані, так грілися і самі. Температура в коридорах, де лежали хворі, була +3-5.

Медсестра: «Розгорнули польову кухню»

В перші дні березня окупанти були у нас. З того часу життя змінилося для всіх. Без світла. Без тепла. Без води. Без зв’язку. Операції та всі інші маніпуляції доводилось проводити під ліхтарями, а згодом при свічках. Генератор використовували за графіком, бо гадки не мали на скільки вистачить палива.

Після масштабних обстрілів, коли лікарня залишилась без вікон, ми чим могли, тим і намагалися закрити їх: картоном, плівкою. Діставали старі дерев’яні рами і закривали ними голі вікна. На той час до лікарні приходили небайдужі люди які пропонували свою допомогу, допомогали прибирати скло, забивали вікна плівкою. Але весна видалася морозною, температура вночі знижувалась до -12. П’ять поверхів будівлі вмить стали не пристосованими до перебування там. Ліжка з пацієнтами придумали перемістити у коридор, там все ж було комфортніше. Хворих, які могли ходити, просили приходили лише на перев’язки.

У місті точилися обстріли і бомбардування. У той час медичні працівники звісно працювали не за графіком, деяким доводилось працювати по шість-сім діб поспіль, адже не всі медичні працівники мали можливість добиратися на роботу через небезпеку і страх. Натомість основні перехрестя вулиць контролювались російськими солдатами. Вони перевіряли кожного, хто потрапляв у поле зору. Коли вичерпались усі запаси води, ходили з баклашками до старої криниці, через дорогу від лікарні. Декілька разів воду змогли привезти працівники МНС. Уявіть собі, лікарня без води! У нас були генератори, але вони обслуговували виключно медичне обладнання, таке як дихальні апарати, стерилізатори інструментів та інше.

Головний лікар: «Саме від того, що ці тяжкі травмування були від навмисного пошкодження, ставало по-справжньому моторошно»

– Великою проблемою було тримати у відповідних температурних умовах донорську кров, яка на той час була у лікарні. Тоді у кожного хто залишався у лікарні з’явилися деякі нові обов’язки. Економіст стежила за температурним режимом холодильників з препаратами крові, енергетик став відповідальним за приготування їжі, завгосп контролював генератори.

По-справжньому моторошно ставало від тривалих обстрілів, в результаті яких у двір лікарні залітали автівки з пораненими та тими, хто помирав ще по дорозі до нас. В пам’яті досі стоять ті жахливі спогади від того що відбувалося: важко поранені цивільні люди з відірваними кінцівками або відкритими черепно-мозковими травмами, мороз по шкірі йшов. Персонал тоді тримався мужньо, всі розуміли що крім нас цього не може зробити ніхто. Люди виконували обов’язок гідно з молитвою про те щоб весь цей жах закінчився якнайшвидше. А ще, пам’ятаю, як намагалися одразу ж з’ясувати звідки привезли поранених, щоб розуміти в якому саме районі сталися обстріли, бо постійно хвилювалися за свої родини.

Я вів короткі записи у своєму щоденнику про те, що відбувалося, робив багато фото, намагався все фіксувати. Десь із середини березня підвальні приміщення лікарні зайняли окупанти, а господарчий двір та гаражі стали складами для їх техніки та боєприпасів. Декому з них доводилось надавати медичні послуги. Серед них були дагестанці, котрі розповідали, що прийшли воювати за контрактом щоб заробити грошей, і вони нікого не хочуть вбивати, що ця військова ситуація суто політична і вони нівчому не винні. Був серед поранених один бурят 19 років, говорив що був призваний на строкову службу три місяці тому, він ледь міг розмовляти російською мовою.

Той контингент, який ми встигли побачити, гадаю вразив усіх. Це були молоді і скоріше малограмотні хлопці, брудний одяг, зброя. На той час ми не розуміли, як нам взагалі себе вести і які це матиме наслідки. Страху навкруги було дуже багато. Зараз вже усім стало зрозуміло і ніхто не здивований їх поведінкою, якою ці вояки так прославили російську армію крадіжками та насильницькими знущаннями. Мабуть це і є їхня сутність.

Медсестра: «Минуло сім місяців як ми вибралися з окупації, але й досі оговтуємось»

Свій морально-емоційний стан в час окупації красива, тендітна і ніжна Тетяна Донець згадує як абсолютно бойовий. Вони, як роботи, працювали і не зволікали на обставини. Але зізнається, коли в лікарню почали прибувати цивільні люди з пораненнями, маленькі діти з відірваними кінцівками, молодь, котра померала від численних ран по дорозі до лікарні, нерви здавали.

– Ми продовжували працювати навіть тоді, коли окупанти зайняли лікарню. Спочатку вони окупували підвальне приміщення в якому ми ховалися під час обстрілів. А в останні дні березня забрали всю лікарно. Наступного ж дня ми з чоловіком, склавши речі в рюкзаки, ледь вибралися з окупованого району. Цей день важко згадувати бо шлях був надто ризикованим і не простим. Я вдячна тим незнайомим людям котрі взяли мене до себе в машину. Чоловік їхав іншим транспортом. Шлях у сто кілометрів вимушеної подорожі здавався найдовшим випробуванням. Зустрілися з чоловіком вже на підконтрольній території України. Досі оговтуємось.

Головний лікар: «Окупанти забирають не лише пральні машини українців, а й тапки лікарів»

– Ми думали, що будемо працювати весь час війни в своїй лікарні. Але через місяць у нас з’явилися нові «господарі». Прибув медичний батальйон з молоденькими лікарями і медсестрами-бурятками. Вони відправили усіх нас додому і пообіцяли, що не будуть заважати. А на ранок ми повернулися, проте територія лікарні була вже недоступною для нас. Вони встигли огородити входи, встановили камери відеоспостереження, поставили охорону і повісили таблички з повідомленням, що «об’єкт заміновано». До нас не відразу, але вийшли головні персони щоб повідомити, що тут будуть працювати лише вони. Один з їхніх вийшов у тапках нашого анестезіолога. На що наш лікар не засмутився і сказав «ви в моїх тапках», а той нагло відповів «я іх акуратно поношу».

Ми мали надію розгорнути свою діяльність в інші приміщеннях лікарні, адже наших пацієнтів вивезли на каталках з лікарні і залишили просто неба. Орки й в усіх інших окремо розташованих відділеннях наводили свій «порядок». Нам там місця вже не було.

Після цього ми прийняли рішення виїжджати з окупації і наступного ж дня нас там не було. Перед блокпостами довелося повидаляти усі фоторгафії зі смартфонів. Не залишилось жодного знімку для історії. В лікарні лишився й мій воєнний щоденник.

Зараз більшість з нас працевлаштувалися в різних містах країни, а дехто з лікарів пішли на фронт. Прикро, що деяка частина колишніх колег залишилась в окупації і співпрацює з ворогом.

Я працюю в Запоріжжі і, на жаль, на кожному чергуванні ми приймаємо поранених військових різної тяжкості. Не дивлячись на труднощі, ці хлопці вражають відвагою і сміливістю. Як досвідчені, так і молоді двадцятирічні воєнні – впевнені у нашій перемозі. Вони заряджають оптимізмом. Продовжуємо наближати нашу Перемогу!

Спілкувалась Людмила СОВА

Публікацію здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» у рамках реалізації грантового проекту The Women in News з WAN-IFRA. Думки авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Логотип2

Актуальна інформація ЗА Одесу у нашому Telegram каналі! Новини, фоторепортажі та історични факти про Одесу.
Читайте нас у Viber! На каналі «Комуналка» розповідаємо про комунальні платежі, тарифи, пільги та субсидії.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Висловіть вашу думку. Це важливо.
Підписатися
Сповістити про
guest
0 коментарів
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Ще за темою
Всі новини
Вибір редакції
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: