Які трансформації сталися з маленькими українцями за останній рік? Яку роль відіграє їх близьке оточення? Редакція «Одеського життя» починає серію публікацій про дітей війни. В цьому матеріалі розкажемо про дошкільнят.
Історія Льови
Олександра Корінь та син Льова
Минулого лютого Льові було два роки. Мама Олександра Корінь згадує, що звуки вибухів не порушили його міцного сну. А повітряна тривога застала їх на вулиці один раз. Тоді вони одразу ж вернулися з прогулянки додому.
«На щастя, він нічого не розумів… Я зберігала відносний спокій, тому й він почував себе добре. Розмови дорослих він тоді ще не усвідомлював, та й сам на той момент майже не розмовляв. Для нього головним було те, що я з ним, куди б ми не прямували. Важливо, що він разом із мамою», — розказала Олександра.
Їхати з Одеси Олександра категорично відмовлялась. Вона працювала телерадіоведучою. Робота допомагала їй психологічно. Згадує, що коли на вулиці стали вити сирени і почали бомбити мирні об’єкти Харкова, вона злякалася.
«Зрозуміла, що не пробачу собі, якщо раптом щось трапиться, а я не скористалася шансом виїхати в Латвію разом із чоловіком-європейцем. Першого березня ми виїхали з Одеси», — поділилась мама Льва.
На думку Олександри, для її дитини важливо, що батьки поруч. А переміщення країнами хлопчик не розумів.
Лев знає гасло «Слава Україні!» і наспівує «Ой у лузі червона калина». Це мама розповіла сину. Часом Олександра каже малому, що з закінченням війни вони поїдуть додому, до бабусі.
«Але розуміння, що таке «війна», в нього немає», — каже мама Льва.
Родина мріє повернутися додому в мирну Одесу. Адже складнощів вимушеного біженства багато. Та й залишатися за кордоном не планують.
Історія Софії
Ольга, Софія, Віталій Лопатюки
Одеса. Спускаємося з донькою до моря. Соня їде на самокаті попереду. Співає власну пісню: «я українка, я українка». Потім зупиняється і перепитує у мене:
— Мам, я українка?
Я ствердно відповідаю. А Софія просить тепер називати її саме так.
Моїй доні чотири роки. Вона знає про ракети, росію і злого дядю, якого в дитинстві не любили. Тому тепер він мститься нам. Софія знає про добрих воїнів у формі, які захищають Україну. І Миколаїв. Чомусь саме це місто запам’яталося моїй дитині.
«Як там наш Миколаїв?» — періодично запитує Соня. А я розказую, що місто-герой стоїть і прикриває Одесу.
Коли Софія бачить людей у формі, то розпитує мене, чи це воїн. Чи добрий він, чи ворог. Радіє, якщо побачить шеврон у вигляді синьо-жовтого прапора. Вона помічає український стяг повсюди. Соня дуже уважна до деталей.
Вона часто запитує нас з чоловіком: «Коли закінчиться війна?». А в нас немає відповіді. Кажемо, що колись закінчиться. І Україна переможе.
Ми не приховуємо війну від доньки. Бо її тато в ЗСУ, а мама — журналіст. В Соні є всі можливості слухати розповіді про кляту війну. А ще: чути свист ракет і ППО, ночувати в коридорі квартири, ходити в паркінг. Там можна їсти печиво, бавитися, познайомитися з переселенцями. Так в Соні з’явилася подружка з Харкова.
Так ми усі подружились в Україні. Бо маємо одну біду і одне бажання. А діти наші ростимуть в любові. Щоб стати дорослими з великим серцем.
Історія Марічки
В лютому минулого року Марічці виповнилося чотири. Мама Вікторія Новаковська розказує, що не вірили в можливість повномасштабного наступу росіян.
«О п’ятій ранку подзвонив мій тато. Він живе в області, в Подільську, де розбомбили частину. Це було за три кілометри від мого тата», — згадує Вікторія.
Вона згадує, як не могла взяти себе в руки, не розуміла, що робити. Чоловік Віталій — колишній військовий. Він пішов добровольцем до ЗСУ в перші дні повномасштабного наступу. Виїжджати з країни родина не планувала.
Перший тиждень після 24 лютого Вікторія разом з донькою була у мами в Одеській області. Потім поїхали на місяць в Карпати.
«Здається, з цього моменту Маша дуже швидко подорослішала. Вона чула, як ми відгукуємося про росію, про путіна, про людей, які мовчать. І вона казала: варю зілля, щоб путін здох. Ігри такі у нас», — поділилася мама Марічки.
Після повернення в Одеську область родина пережила жах. Над їх будинком пролетіла ракета. Це налякало Марічку. Дитина на якийсь час закрилася в собі.
«Вона боялася спати сама, тримала мене за руку. Тривогу сприймала важко», — згадує Вікторія.
Щоб допомогти дочці, батьки частіше її обіймають, цілують та граються з нею.
Вікторія розказала, що її рідний брат багато років живе в росії. Марічка чула, як мама розмовляла з ним телефоном.
«Мама, він же росіянин. Росіяни — наші вороги. Як ти можеш спілкуватися з нашим ворогом? Я їй пояснюю, що не всі підтримують там політику».
Марічка просить вмикати їй україномовні мультфільми. Родина активно використовує українську в спілкуванні. В сім’ї вирішили, що дитина повинна знати про війну. Що росія — країна-агресорка. Тим паче ця інформація лунає звідусіль. У Марічки своє трактування: росію вона називає «вонючою собакою», а росіян «дикими кабанами».
Вікторія розказала, що за останній рік вона стала більше цінувати те, що має: «В нас країна чудова і нікуди не хочеться їхати. Маша каже: я люблю Україну, нікуди не хочу їхати».
Коментар фахівця
психолог Юлія Єрмакова
Своїми спостереженнями про дошкільнят поділилась практичний психолог КНП «Одеський обласний медичний центр психічного здоров’я» ООР Юлія Єрмакова. Вона розказала, що діти знають про війну те, що вони бачать, або знають з дозволу дорослих. Кожна дитина відреагувала по-своєму. Так, як їхні батьки.
Нормальні ігри в ненормальний час
У дошкільнят з’явилися нові ігри. Про війну. Фахівчиня розказує, що «рятівні ігри» — це добре. Таким чином діти можуть виражати себе. Важливо спостерігати, як поводить себе дитя: чи є підвищена агресія, злість, що вона каже? Дошкільнята не можуть самостійно зробити висновки. Вони повторюють думки дорослих. Ігри показують, як діти сприймають нову реальність. Добре, коли батьки можуть долучитися до забав.
— Це нормальні ігри в ненормальний час. Батьки можуть направляти гру. Подивитися, що дитину найбільше тривожить. Це дуже правильна взаємодія з дітьми у цьому віці, — пояснила Юлія Єрмакова.
Для розваг можна обрати будь-що: пісок, фарби, іграшкову зброю. А ще не варто нав’язувати дитині ігри про війну. Це має бути її бажання.
На що варто звернути увагу:
- якість сну (повертається з боку на бік, плаче уві сні);
- тілесні прояви (смокче палець, гризе нігті, щипає себе);
- не хочеться вчитися;
- часта роздратованість;
- фізіологічні зміни (енурез, болі в животі, головні болі).
Ці ознаки свідчать про напруження. Треба спостерігати за дитиною. Можна дізнаватися про страхи і переживання дитини через гру. Дорослі спроможні допомогти.
— Бути стабільними для дитини, щоб розуміла, що вона в безпеці. Для цього ми обіймаємо дитину багато і часто. Дитина має відчувати границі, які створюють для неї батьки. В цих границях вона у безпеці, — пояснила Юлія Єрмакова.
Ще допоможуть ритуали: прогулянка, сон, перегляд мультфільму. Мають бути постійні правила, які родина виконує щодня. При цьому варто бачити, чути свою дитину і підтримувати її так, як вона того хоче. Якщо симптоматика посилюється або батьки не можуть зрозуміти, що з дитиною, то звертаємося до спеціаліста. Кожний випадок унікальний, тож єдиного рецепту немає.
Життя дітей в гарячих точках під постійною загрозою. Маленькі діти можуть переживати посттравматичний стресовий розлад. Він проявляється з часом. Це дуже сильно впливає на подальше життя, на структуру побудови особистості. Може втрачатися базова довіра до життя.
— Це та категорія дітей, батьки яких повинні будуть звернутися за допомогою до спеціалістів в першу чергу, щоб ПТСР не переріс в хронічну форму, — пояснила Юлія Єрмакова. На її думку, психологи в Україні повинні бути спеціалістами на рівні педіатрів.
Ольга ЛОПАТЮК
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
